Мої батьки завжди любили лише брата, а я відчувала себе зайвою. Так було в дитинстві, і так продовжується і досі.
В мене вже просто опускаються руки, не знаю, чи зможу хоч колись змінити цю ситуацію на свою користь.
Мені 31 рік, у мене є дочка 4 роки. Живу зі своєю сім’єю: з моїм батьком і рідним старшим братом-холостяком в одному будинку.
Степан завжди користувався привілеями від наших батьків: в той час як я намагалася вибороти їхню любов і увагу, брату все це діставалося просто так.
Я сама вивчилася в училищі, сама себе одягала, влаштувалася на роботу, оплатила собі всі роки платної освіти і намагалася бути хорошою дочкою.
Але від мами з татом похвали і доброго слова я так і не почула.
Я вже навіть з цим змирилася, але зараз знов виникла ситуація, в якій я почуваюся скривдженою.
Кілька років тому я вийшла заміж, народила дитину. З дитиною, звичайно, ніхто не допомагав, та й я знала, що так буде, якщо мене не люблять, як можна любити мою дитину.
Жити мені з батьками і братом не просто, адже людей в домі багато, а вся робота на мені одній. Саме в мої обов’язки входило прибрати за усіма, випрати і випрасувати одяг, приготувати сніданок, обід, і вечерю. І це при тому, що у мене маленька дитина.
Мій брат весь цей час просто лежав на дивані, у нього навіть роботи постійної немає, він звик, що його усім забезпечують батьки.
А потім мама серйозно захворіла, хоч я і погана для неї, але кинути її в такій ситуації я не могла. Готувала їй певне меню, їздила в лікарню, їздила з нею по лікарях.
Мами не стало, я залишилася однією дорослою жінкою в сім’ї (три дорослих чоловіки і маленька дочка) і, звичайно, я знову не змогла кинути тата, який в мамі душі не чув і вони з братом виявилися, як без рук, без неї, хоч вона і нічого і не робила.
Вже два роки на мені тримається дім. Ми з чоловіком усіма силами намагалися допомогти – город, допомога в сільському господарстві, хоча ми з чоловіком могли все купити. Побутом також займалися ми.
Продукти, готування, я намагалася робити якісь сімейні свята, вела з татом душевні розмови, турбувалася про його здоров’я.
Але одного разу, зовсім випадково почула розмову брата і тата.
Брату моєму 40 років, він досі не знайшов роботу, сім’ї теж немає.
Мій батько став переживати, що коли і його не стане, то я вижену свого брата з дому. Тому батько вирішив таємно записати будинок на мого брата, щоб він був господарем, а не я.
Від почутого мені так стало прикро, що словами не передати, адже я ніколи ні думками, ні словами такого не говорила і не думала, але я промовчала тоді.
Через кілька днів, коли я вже заспокоїлась, я прямо запитала, чи дійсно він так думає, і тато, дивлячись мені в очі сказав, що так.
Переконати батька, що в мене і в думках навіть такого не було, я не змогла.
Я зрозуміла, що була сліпою і наївною, бо все життя думала, що я в боргу перед своїми батьками за все, що вони мені дали, до останнього сподівалася, що нарешті близькі оцінять і побачать мою любов і турботу.
Але я зрозуміла, що я з самого дитинства була для них менш важливою, ніж брат, і щоб я не робила, ніколи не стану любимою дочкою.
Ми з чоловіком вирішили, що будемо переїжджати. Тут нам і так нічого не світить.
На початках знімемо квартиру, а потім будемо думати, як придбати власне житло.
Мені сумно і образливо, що так склалося, що батько так думає про мене, а брату взагалі байдуже. Та й в батьківський будинок ми вклали чимало грошей, а тепер все перейде моєму брату просто так.
Але що не робиться, то на краще, значить, тепер мене чекає інше, тільки моє життя, і я цьому рада.
Не знаю, як тепер поводитися з батьком, мені важко з ним навіть говорити, тому поки-що спілкуюся з ним тільки по телефону.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
