Щиро кажучи, якби не мої дітки, давно б залишила свого чоловіка одного та поїхала б в Польщу, чи в Італію на заробітки.
Подруги зараз їздять за кордон, гроші заробляють, цю зиму ще снігу не було навіть, а вони всі в нових шубах ходять, а все тому, що добре життя мають.
Заміж вийшла я ще зовсім молодою, хотіла швидше покинути своє маленьке село та батьківську хату, про яку зараз згадую лише з теплом та душевним трепетом.
Як тільки я закінчила навчання в училищі, роботи в місті знайти не змогла і розуміла, що доведеться повертатися в село, а що там за життя для молодої жінки. Отой хлів, повний худоби, свиней та птиці, город великий, відро з помиями і грубу топити. такого життя ніхто не хоче.
Тому, коли Петро лише натякнув на одруження, я погодилася відразу.
Петро жив з батьками у двокімнатній квартирі, наче невелике житло, зате у місті.
Весілля не було ніякого, приїхали свекри у батьківську хату, їли та пили, переночували, а вранці мій батько найняв сусіда, спакували з матір’ю мені одну сумку і він завіз нас усіх в місто, до свекрів на квартиру.
Перша моя робота, це продавчиня на базарі.
Коли я торгувала і заробляла гроші, мені так там було холодно, що не могла дочекатися кінця робочого дня взимку, що вже казати про торгівлю, заробляла я копійки там.
Петро охоронцем в магазині працював, теж заробіток не найкращий, але по кафе і ресторанах ми не ходили, за оренду квартири не платили, тому нам вистачало на життя, ще й якусь копійку могли відкласти.
Батьки мого Петра до мене відносилися якось холодно, але й ніколи нічим не докоряли, таке відчуття наче я у них на квартирі живу, байдуже було до мене їм.
А згодом ми чекали дитя. Якоїсь особливої радості ні в чоловіка, ні в свекрів не було, лише я літала щасливою, наче на крилах.
Я дуже сподівалася, що ця дитина зробить нас справжньою дружньою родиною, та цього не сталося.
Після народження дитяти, я стала сидіти вдома, тоді я вперше відчула серйозний брак коштів, бо працював лише один Петро, а витрати значно зросли.
Десь раз у місяць мама передавала сумку з села з продуктами нашим сусідом, але це нас не особливо рятувало. Потім звістка про другу дитину, навіть я не раділа їй, бо розуміла, що кусень хліба ділитимемо на чотирьох. Мати чоловіка готувала лише собі і батькові, їх відношення не змінилося до нас. Вона жодного разу не встала до дитини, не взяла на руки, лише ображалася, що виспатися вночі не може, коли дитятко плаче, бо вранці їй на роботу.
Отак минали рік за роком, діти пішли в садочок, а я на роботу.
Наче все ніби трішки налагодилося, коли Петро сказав, що вже давно зустрів іншу, і хоче розлучитися. Весь час я була настільки заклопотана нашими дітьми, що перестала помічати, як змінився мій чоловік, часто комусь писав, телефонувати виходив на балкон.
Петро сказав, що ніколи й не кохав мене особливо, а покинути раніше мене не міг, бо я була без роботи, а зараз працюю, то цілком з усім і сама впоратися можу.
Найсумніше, що чоловік з свекрухою збирали мої і дитячі речі разом, а я розуміла, що тепер у мене немає навіть житла. В селі мене батьки теж не чекають, там у них ще двоє молодших дітей.
На два місяці Петро орендував мені квартиру, а що робити далі я й не знаю, як самій бути з дітьми?
Подруги кличуть мене працювати в Італію, там гарно вони заробляють, але ж у мене двоє дітей, де їх мені подіти зараз?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
