Ця історія розпочалася одного сірого ранку, коли небо над містом затягнуло низькими хмарами, наче воно теж відчувало вагу офіційних паперів. Данило вийшов із дверей установи реєстрації актів цивільного стану, тримаючи в руках свідоцтво про розірвання шлюбу. Він зупинився на верхній сходинці і зробив глибокий вдих. Повітря здалося йому солодким, незважаючи на присмак бензину та міського пилу.

— Нарешті! — видихнув він. — Вільний.

У цей момент повз нього, ледь не збивши з ніг, пронеслася Юлія — його тепер уже колишня дружина. Вона цокала тонкими підборами по гранітних сходах, а її обличчя сяяло не прихованою радістю. Біля підніжжя на неї чекав чоловік у дорогому пальті, що спирався на капот блискучої іномарки. Юлія демонстративно підбігла до нього, обвила руками його шию і палко поцілувала, помахавши у повітрі своїм примірником свідоцтва.

Данило мимоволі всміхнувся. Вічно у Юлії все було як у дешевій мелодрамі — напоказ, для глядачів. Вона кинула на Данила переможний погляд через плече, мовляв: «Дивись, як швидко я знайшла тобі заміну», і, підхопивши нового кавалера під руку, попрямувала до машини.

Данило провів їх поглядом без жодного болю. Його почуття до Юлії згоріли давно, залишивши по собі лише втому та порожнечу. Він уже збирався піти до свого автомобіля, роздумуючи, чи не зайти в кав’ярню і не замовити собі нарешті той величезний десерт, який дружина завжди забороняла, як раптом його увагу привернула інша постать.

З тих самих дверей, звідки щойно вийшов він, випурхнула дівчина. Вона не бігла — вона майже падала. Її плечі здригалися, а пальці судомно стискали сумочку. Було видно, що вона намагається триматися, але світ довкола неї руйнувався. Вона спустилася на кілька сходинок і завмерла, помітивши ту саму парочку — Юлію та її нового обранця, що саме сідали в машину.

Сльози беззвучним потоком хлинули з її очей. Вона дивилася на чоловіка в пальті з таким відчаєм, що Данилові стало не по собі. Він уже взявся за ручку дверцят свого авто, але совість і якась дивна солідарність «покинутих» змусили його зупинитися. Лаючи себе за те, що лізе не в свою справу, він підійшов до неї.

— З Вами все гаразд? Може, Вам допомогти?

Дівчина здригнулася, швидко витираючи щоки тильною стороною долоні. — Н-ні… Не варто. Все добре, — схлипнула вона, намагаючись відвернутися.

Але Данило вже побачив її очі — величезні, кольору глибокого вечірнього неба після зливи. У них було стільки болю, що йому захотілося негайно щось зробити.

— Мене Данилом звати, а Вас? — він намагався говорити якомога спокійніше. Дівчина мовчала, дивлячись у порожнечу. — Ви сьогодні розлучилися? — тихо запитав він. Знову тиша. — Це там ваш колишній? — він кивнув у бік іномарки, що саме від’їжджала. Дівчина лише ледь помітно кивнула. — Знаєте, — Данило зробив крок ближче, — він зараз поїхав з моєю колишньою дружиною.

Ці слова подіяли як холодний душ. Вона нарешті підняла на нього погляд. Справді, її очі були не просто синіми, вони здавалися виром, у якому можна було потонути. — Олена, — нарешті вимовила вона. — То ви… ви теж щойно звідти?

— Так. І, чесно кажучи, почуваюся значно краще, ніж очікував. — Чому? Хіба вам не боляче? — Розумієте, Олено, у нас давно все до цього йшло. Ми просто нарешті юридично зафіксували те, що сталося в наших серцях ще кілька років тому. Ми обидва отримали свободу.

Олена дивилася на нього з недовірою. — Ви її не любите? Данило хотів відповісти щось саркастичне, але, побачивши її надію на те, що хтось розділить її горе, відповів чесно: — Ні. Вже давно ні.

З очей Олени знову покотилися сльози, але цього разу в них було менше гіркоти. Данило, неочікувано для самого себе, запропонував: — Знаєте що? А давайте відзначимо наше звільнення разом. Ми з вами тепер, так би мовити, друзі по нещастю. Чому б нам не підтримати одне одного?

— Як це «відзначити»? — Олена здивовано кліпнула віями. — А ось так! Я розповім вам, як перестати любити того, хто на вас не заслуговує, а ви просто виговоритеся. Кажуть, сторонній людині легше вилити душу.

Олена довго вивчала його обличчя. Данило виглядав надійним — спокійний погляд, міцні плечі, жодного натяку на приховані наміри. Вона змахнула рукою, наче відганяючи залишки сумнівів. — А давайте! Все одно вдома мене чекають лише порожні стіни.

За годину вони сиділи в невеликому затишному закладі, де пахло кавою та корицею. На столі з’явилися напої, які мали допомогти розтопити кригу між двома незнайомцями.

— Виходить, що твій чоловік і моя дружина пішли від нас один до одного? — Данило задумливо похитав головою. — Світ тісний, як виявилося.

— Виходить так, — Олена крутила в руках келих. Потім раптом стрепенулася і нахилилася до нього: — Які ж вони негідники, правда?

— Не можу не погодитися, — кивнув Данило. — Моя Юлія, як тільки у нас почалися фінансові труднощі пару років тому, одразу почала шукати «запасний аеродром». Вона завжди любила лише комфорт.

— А я… я так його кохала! — голос Олени затремтів. — Я була готова на край світу за ним. Кожну копійку в сім’ю, кожен вечір — чекала з вечерею. А він просто розтоптав усе. Він навіть не приховував, що має іншу. Казав, що я — амеба, що я без нього нічого не варта, що я нікому не потрібна буду, якщо ми розлучимося. Казав, що я маю сидіти тихо і бути вдячною, що він взагалі зі мною живе.

Данило відчув, як усередині закипає лють на цю невідому йому людину в пальті. — Він помилявся, Олено. Він просто хотів придушити твою волю, щоб йому було зручніше зраджувати. Ти — красива, молода жінка. Ти ще будеш вибирати серед чоловіків, повір мені.

— Та куди там, — сумно всміхнулася вона, дивлячись на своє відображення у склі. — Я себе в дзеркало бачила. Звичайна.

— Перестань! — Данило відставив свій напій. — Ти просто занадто звикла вірити його словам. Ти дивишся на себе його очима, а вони в нього сліпі.

Алкоголь і спільна образа зробили свою справу. Вони говорили годинами. Данило розповідав про свої невдалі спроби врятувати шлюб, Олена — про свою самотність у двох. І раптом Данилові в голову прийшла зовсім божевільна ідея. Можливо, це був азарт, а можливо — бажання помститися тим, хто вважав їх «відпрацьованим матеріалом».

— Олено, а давай ми з тобою одружимося!

Дівчина мало не поперхнулася. — У якому сенсі — одружимося? — У прямому! Укладемо шлюб. Нехай вони знають, що на них світ клином не зійшовся. Ми покажемо їм, що нам нічого не варто знайти заміну і бути щасливими.

— Але ми ж… ми ж не знаємо одне одного. — Шлюб буде фіктивним, не хвилюйся. Ми просто гратимемо роль ідеальної пари перед спільними знайомими. Будемо жити як сусіди. А як тільки хтось із нас зустріне справжнє кохання — одразу розлучимося без жодних претензій. Ну що, згодна?

Олена, відчуваючи дикий приплив сміливості, якого ніколи не мала в шлюбі, вигукнула: — Згодна! Нехай він побачить, що я не «амеба»!

Наступного ранку Олена прокинулася з жахливим головним болем і думкою: «Що я накоїла?». Вона була впевнена, що це була лише п’яна балаканина. Але коли об одинадцятій під її будинком почувся сигнал авто, а на порозі з’явився Данило — поголений, у чистій сорочці і з серйозним виразом обличчя — вона зрозуміла, що все серйозно.

— Ти готова? — запитав він. — Папери самі себе не підпишуть.

Вони розписалися тихо, без зайвих свідків. Олена переїхала до Данила. Всупереч її страхам, він виявився ідеальним співмешканцем. Данило віддав їй велику спальню, а сам облаштував собі місце у вітальні. Він був вихованим, завжди стукав, перш ніж увійти, і ніколи не дозволяв собі зайвих натяків.

Життя потекло у дивному, але приємному руслі. Олена, звикла піклуватися про когось, почала готувати смачні обіди, стежити за порядком. Данило ж, у свою чергу, взяв на себе всі важкі справи та фінансове забезпечення побуту, залишаючи Олені достатньо коштів, щоб вона могла відчути себе вільною у витратах.

— Знаєш, — сказав він якось увечері, коли вони разом вечеряли, — Юлія ніколи так не готувала. Вона вважала, що кухня — це нижче її гідності. — А мій колишній вважав, що готувати — це мій прямий обов’язок, і ніколи навіть «дякую» не казав, — відповіла Олена, накладаючи йому добавку.

Їхні колишні, які, як виявилося, оберталися в тих же колах, були шоковані. Коли на спільних вечірках друзів Данило та Олена з’являлися разом — усміхнені, елегантно вдягнені, підтримуючи одне одного — Юлія та колишній Олени просто зеленіли від люті. Це була найкраща помста.

Якось увечері вони сиділи перед телевізором. Данило дивився новини, Олена щось вишивала. У кімнаті панував такий затишок, якого Олена не відчувала роками.

— І що твоєму колишньому не вистачало? — раптом запитав Данило, відриваючись від екрана. — За інших обставин я б таку жінку на руках носив.

Олена засміялася, вирішивши підтримати жарт: — Та невже? А що заважає зараз?

Данило не вагався ні секунди. Він схопився, підхопив її на руки і почав кружляти по кімнаті. Олена залилася веселим, щирим сміхом, якого сама від себе не очікувала. — Данило, досить! Голова крутиться! — вигукнула вона.

Він поставив її на підлогу, але не відпустив. Олена похитнулася, вхопившись за його міцні руки. На мить усе затихло. Його обличчя було зовсім поруч. Вона відчула його подих, запах його парфумів, і раптом його губи накрили її. Це був поцілунок, сповнений не фікції, а справжнього голоду за ніжністю.

Олена не опиралася. Їй так давно не вистачало цього відчуття — бути бажаною. Але коли його руки ковзнули під її домашню футболку, стара травма дала про себе знати. Вона різко відсахнулася. — Данило, я… я не хочу, щоб ми просто використовували одне одного.

Запала важка тиша. Данило важко дихав. — Оленко… Вибач. Ти мені справді дуже подобаєшся. Я не хочу тебе образити. Ти для мене значно більша, ніж просто «партнер по грі». Я тебе глибоко поважаю і ніколи не змушу до того, чого ти не хочеш.

Олена нічого не відповіла. Вона просто втекла до своєї кімнати і зачинилася.

Цілий тиждень між ними панувала ніяковість. Олена уникала його погляду, хоча Данило поводився так, ніби нічого не сталося. Але в її голові постійно крутився той поцілунок. Вона вперше за довгий час перестала думати про колишнього. Її більше не хвилювало, що він там робить. Усі її думки були про Данила. Вона ловила себе на тому, що прислухається до звуку його кроків, коли він повертається з роботи.

— Оленко, може, в кіно сходимо? — запитав він у суботу, коли вона мила посуд. — Коли? — Сьогодні. Там якась гучна прем’єра романтичної комедії. — Але я хотіла котлет на вечерю зробити… — почала вона за звичкою. Данило всміхнувся і підійшов ближче. — Почекають твої котлети. Тебе чоловік у кіно кличе, а ти про фарш думаєш. Невже ми не знайдемо, де повечеряти в цьому місті?

Олена вперше за довгий час щиро посміхнулася. — Добре, іду вдягатися.

Фільм був легким і світлим. Навколо сиділи пари, які цілувалися в напівтемряві залу. Олені було ніяково, але водночас вона відчувала солодке тремтіння. Данило раптом обійняв її за плечі, притягнув до себе і почав цілувати — ніжно, повільно, наче запитуючи дозволу.

Після фільму вони пішли до ресторану. Вони танцювали, багато розмовляли, і Данило не зводив з неї очей. У таксі на зворотному шляху вони вже не могли відірватися одне від одного.

Вдома все сталося само собою. Коли вони переступили поріг, Данило запитально подивився їй у очі. Олена просто кивнула. Він підхопив її на руки — цього разу впевнено — і поніс до спальні.

Минуло пів року. Життя Олени перетворилося на казку, про яку вона навіть не мріяла. Данило виявився не просто надійним, а неймовірно турботливим чоловіком. Щодня він знаходив спосіб її порадувати: то квіти без приводу, то її улюблені цукерки, то просто тепла СМС серед робочого дня.

Наближалася перша річниця їхнього «фіктивного» шлюбу. Олена помітила, що Данило став якимось задумливим. В її серце закрався страх: «А раптом він вирішив, що гра закінчена? Раптом він знайшов ту саму «справжню» жінку, про яку ми домовлялися на початку?».

До цих переживань додалося дивне нездужання вранці. Олена купила тест, і її підозри підтвердилися — вона вагітна.

Вона сиділа на ліжку, дивлячись на дві смужки, і плакала. Що їй робити? Якщо вона скаже Данилові, він, як порядна людина, нікуди її не відпустить. Але чи хоче вона тримати його біля себе обов’язком? Вона хотіла бути коханою, а не «тягарем з дитиною». Вирішивши поки що мовчати, вона почала готувати святкову вечерю.

Данило прийшов з величезним оберемком троянд. Вечеря пройшла в дивній напрузі. Коли вони допили вино, Данило встав, підійшов до Олени і взяв її за руки. Його долоні трохи тремтіли.

«Ось воно, — подумала Олена, збираючи всю свою мужність. — Зараз він скаже, що нам треба розлучитися».

— Оленко, — почав він, дивлячись їй прямо в очі. — Я довго думав про те, як ми почали. Це було божевіллям. Ми хотіли помститися, хотіли щось довести іншим. Але за ці місяці все змінилося. Для мене це давно перестало бути грою.

Олена затамувала подих.

— Я полюбив тебе. По-справжньому. Ти — та жінка, з якою я хочу засинати і прокидатися до кінця своїх днів. Я не хочу більше жодних фікцій і домовленостей.

Данило опустився на одне коліно. У його руках з’явилася оксамитова коробочка з витонченою каблучкою. — Олено, ти вийдеш за мене заміж? По-справжньому. Назавжди.

Сльози щастя, які вона стримувала весь вечір, хлинули рікою. — Так! О боже, Данило, так! Я так боялася, що ти скажеш протилежне.

Вони довго обіймалися, відчуваючи, як серця б’ються в один унісон.

— Але зачекай, — Олена раптом засміялася крізь сльози, — як я можу вийти за тебе заміж, якщо ми вже пів року як одружені? У нас навіть штампи в паспортах є!

Данило весело підморгнув їй: — А ми влаштуємо справжнє весілля! З білою сукнею, з подорожжю до моря. У нас же не було медового місяця. А потім… потім ми обов’язково подумаємо про дітей. Я дуже хочу, щоб у нас був малюк.

Олена загадково посміхнулася, притиснувшись до його плеча. — Знаєш, Данило, з весільною подорожжю треба поквапитися.

— Чому? — Бо щодо дітей… ми вже трохи випередили твій графік.

Данило завмер, відсторонився і заглянув їй в очі. Його обличчя почало повільно розпливатися в неймовірній, щасливій посмішці. Він підхопив її на руки і знову закружляв по кімнаті — тепер уже назавжди вільний від минулого і сповнений любові до майбутнього.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.