– Маю до тебе прохання, подруго. Позич, будь ласка, мені гроші, – Лариса так несподівано про це попросила, що я не знала, що їй на це відповісти.
– Про яку суму йдеться? – питаю.
– Ой, та зовсім небагато, – махнула рукою Лариса. – Всього 10 тисяч. Позич, прошу, дуже треба, а крім тебе у мене немає до кого звернутися.
Я стояла перед вибором – дотримуватися своїх правил і нікому не зичити гроші, або ж спробувати допомогти подрузі у складній ситуації. Лариса так просила, що аж плакала.
Я завжди знала, що не варто позичати гроші друзям і родичам. Це найшвидший спосіб зіпсувати стосунки. Але цього разу, під впливом вмовлянь подруги, я вирішила зробити виняток.
Ми знайомі вже багато років. Обидві святкували 55-річчя – я в грудні, вона в лютому. Ніяких гучних святкувань не влаштовували, просто збиралися вдома з найближчими людьми.
На свій ювілей я смажила шашлик на дачі, накрила гарний стіл. Навіть при тому, що святкували ми не в ресторані, я витратилася чимало, але я вирішила не економити, адже у мене ювілей не щоразу.
Лариса прийшла зі своїм чоловіком, принесла букет квітів, і на тому все.
Я не образилася. Знала, що в неї зараз нелегкі часи. Вже тоді підозрювала, що фінансово їй непросто. І, як виявилося, не дарма.
За кілька тижнів після мого ювілею Лариса прийшла з проханням позичити гроші. Вона просила 10 тисяч гривень, але я мала лише 200 євро, які й віддала їй. Вона пообіцяла повернути до кінця січня.
Для мене це не було критично – ці гроші лежали “на чорний день”, тож я особливо не переймалася. Думала, що, як тільки в неї з’явиться можливість, вона поверне борг.
Та ось закінчився січень. Лариса не згадувала про борг. Я вирішила не нагадувати, сподівалася, що вона просто чекає на зручний момент.
На початку лютого Лариса запросила мене на свій ювілей. Святкувала вона вдома, так само скромно, як і я. Ми з чоловіком купили гарний букет квітів, а від себе я ще придбала стильну сумочку. Хотілося зробити щось приємне, адже я мала таку можливість.
Коли я вручила їй подарунок, Лариса розцвіла в усмішці:
– Ой, ну навіщо ти так витрачалася? Ти ж мені вже подарувала 200 євро!
Від почутого у мене обличчя видовжилося, а очі округлилися. То це був не борг? Це був подарунок?
Я не знала, що відповісти. В голові відразу почала прокручувати наш діалог, коли вона просила гроші. Вона чітко казала: «Я позичу, до кінця місяця поверну».
А тепер виходить, що вона вирішила все інакше, що це я подарувала їй ці гроші.
Я відчула і розчарування, і образу, мене не покидало відчуття, що мене використали. Ще кілька хвилин я намагалася триматися, але святкового настрою вже не було. Я пробурмотіла щось про головний біль і рано пішла додому, бо не хотіла починати цю неприємну розмову про борг на самий її ювілей.
На наступний день Лариса почала телефонувати. Вона не розуміла, що сталося, чому я так швидко пішла.
Я не брала слухавку. Просто не знала, що їй сказати. Хіба можна дружити з людиною, яка так легко перекручує домовленості? Я би ще зрозуміла, якби вона пояснила, що зараз немає змоги віддати, але ж ні, вона собі вирішила, що не повертатиме мені гроші.
Лариса писала, телефонувала, цікавилася, чому я її уникаю. Я зрештою відповіла їй холодно й сухо:
– Ларисо, я не позичала тобі гроші, щоб подарувати.
Вона відписала:
– Та невже через такі дрібниці варто псувати дружбу?
Дрібниці? 200 євро для мене – це не дрібниці. Але річ не тільки в грошах. Справа в довірі.
З того часу я більше не відповідаю їй.
Що б ви зробили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
