Мати приїжджає до нас рідко, приблизно раз-два на тиждень. Останнім часом я йду зустрічати її з метро. Приходжу трохи раніше, кожен раз хвилюючись. – Сьогодні у мене почало сипатися волосся, – сумно каже мама. – Нічого. Я дам тобі гарну хустинку, щоб воно не падало на підлогу, добре? – кажу їй при зустрічі, ховаючи сльози
Мати приїжджає до нас рідко, приблизно раз-два на тиждень. Останнім часом я йду зустрічати її з метро. Приходжу трохи раніше, кожен раз хвилюючись, немов перед першим побаченням. За матеріалами
Уважно вивчаю очима людей, шукаю знайомий силует, боячись пропустити рідне обличчя, і помічаю, що вона точно так само хоче впізнати мене серед незнайомців.
Вона удає, що мені не варто було приходити, однак я бачу як радісно блищать її очі, як розправляються плечі. Я беру її сумку, і подаю їй руку.
Я її опора. Ми повільно йдемо, так, як зручно їй. Боротьба робить її слабкішою з кожним днем, але вона вперто намагається не показувати цього.
Наші зустрічі — це пару хвилин, коли ми залишаємося наодинці, для того, щоб сказати один одному те, що інші чути не повинні.
«Сьогодні у мене почало сипатися волосся». Вона зворушує шевелюру і показує мені пучок чорних коротких волосин між своїми пальцями. Я дивлюся на її руку і моє сеpце зрадливо підстрибує до самого горла. «Нічого. Я дам тобі гарну хустинку, щоб вони не падали на підлогу, добре?».
Я вичісувала її над ванною, збираючи в кyлак все те, що падало з її голови. Було страшно. Я не могла відвести погляд від цього видoвища.
Я мовчки скрипіла зубами, стираючи останні залишки емалі. Перший етап був пройдений. Етап прийняття того, що щось в житті вже змінилося назавжди.
Мамо, протримайся ще хоч трохи! Я дуже тебе люблю!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
