Олесь не відчував такого трепету вже дуже багато років. Він сидів у кріслі ресторану, наче заворожений, не в силах відвести погляду від дівчини, що розташувалася навпроти.

Сьогодні Олесь — успішний підприємець. Вже понад п’ятнадцять років він є одним із ключових гравців на ринку будівельних матеріалів та металоконструкцій в Україні. У чоловіка було все, про що зазвичай пишуть у глянцевих журналах: стабільний бізнес, затишний будинок у передмісті столиці, простора квартира з виглядом на Дніпро, автопарк преміальних автівок та супутниця з бездоганною зовнішністю. Проте за цим фасадом успіху ховалася порожнеча. Йому бракувало того, що не купиш за жодні дивіденди — простого людського щастя і душевного спокою.

Він приїхав на ділову зустріч до одного з великих промислових центрів на сході країни, щоб обговорити стратегічне партнерство. Його нового союзника звали Віктор. Це був чоловік років сорока п’яти, одягнений стримано, але надзвичайно дорого — тип людини, яка цінує надійність понад усе. Разом із Віктором на зустріч прийшла дівчина, на вигляд років двадцяти п’яти.

— Знайомтеся, це Аліна! — представив її Віктор із гордістю в голосі. — Моя права рука і справжня знахідка для компанії. Надзвичайно талановитий аналітик. Прошу любити та шанувати!

Олесь глянув на праву руку дівчини, щоб привітатися, і в ту ж мить відчув, як земля іде з-під ніг. На її пальці сяяла каблучка, яку він упізнав би з мільйона інших. Це була прикраса його матері, пані Марії.

Хтось скаже: ну, каблучка і каблучка, таких тисячі. Але цей виріб був унікальним. Його окрасою був рідкісний рубін глибокого вишневого кольору, який у родині називали «Оком тигра». Цей камінь привіз із далекої подорожі ще прадід Олеся як подарунок своїй дружині. Відтоді в їхньому роду існувала непорушна традиція: каблучку передавали обраницям синів. Саме цей сімейний артефакт майже чверть століття тому мати Олеся вручила Оксані — нареченій юного тоді хлопця. А після того почався ланцюг подій, що назавжди змінили їхні долі.

— Ну, от і все! — Віктор задоволено потер долоні. Усі формальності було залагоджено, контракти підписано. — Тепер пропоную відсвяткувати. У цьому закладі готують найкращу качку з яблуками та традиційні українські делікатеси за старовинними рецептами. Олесю Олександровичу, ви мусите це скуштувати!

— Одну хвилину, Вікторе Сергійовичу, — тихо перервав його Олесь. — Ви не проти, якщо я на кілька слів затримаю вашу чарівну помічницю? Буквально на пару хвилин.

— Сподобалася? — розуміюче підмигнув Віктор. — Розумію… вона у нас просто неймовірна. Але мушу попередити: ваше серце може залишитися розбитим, у неї є наречений. Правда ж, Аліно?

— Правда… — ледь чутно прошепотіла дівчина, помітно зніяковівши. Їй самій було цікаво, чим вона так зацікавила цього стриманого та впливового гостя зі столиці.

Вони відійшли до тераси, де було тихіше. Олесь не став грати в дипломатію і запитав прямо:

— Звідки у вас ця каблучка?

Дівчина здивовано подивилася на свою руку. — Ви про цю прикрасу? Це сімейна річ.

— Справа в тому, що вона ідентична тій, яка належала моїй матері й зникла багато років тому разом із дорогою мені людиною… — голос Олеся злегка здригнувся.

— Мені її подарувала мама, — відповіла Аліна. Зараз вона виглядала не як успішна бізнес-леді, а як маленька дівчинка, яку розпитують про щось дуже особисте.

— А як звати вашу маму? — ледь не вигукнув Олесь, вчасно стримавши емоції. Солідний чоловік у дорогому костюмі не міг дозволити собі галасувати в людному місці.

— Оксана, — коротко відповіла дівчина і чомусь відвела погляд.

— Оксана Бондаренко? — видихнув він, відчуваючи, як калатає серце.

— Так, Бондаренко, — прошепотіла Аліна.

— Останнє запитання… — Олесь відчував неймовірну втому і водночас небувале піднесення. — Скільки вам років?

— У серпні виповнилося двадцять п’ять, — сказала дівчина.

Після цих слів світ навколо наче завмер. Олесь мимоволі розстебнув верхній ґудзик сорочки, на лобі виступили краплі холодного поту. Усе зійшлося. Пазл, який він не міг скласти чверть століття, нарешті став цілою картиною. Він знайшов свою Оксану, яка зникла майже з-під вінця. Залишалося зрозуміти лише одне: чому?

Олесь та Оксана познайомилися на третьому курсі юридичного факультету в Києві. Це було те саме кохання, про яке знімають фільми: чисте, щире і, здавалося б, вічне. Олесь тоді був худорлявим юнаком у великих окулярах, справжнім інтелектуалом, який мріяв про власну адвокатську практику. Друзі жартома називали його «Професором». Оксана ж була справжньою красунею — з тих, на кого озираються на вулиці. Що вона знайшла в скромному відміннику — ніхто не знав, але вони були нерозлучні.

Мати Олеся, пані Марія, не могла натішитися вибором сина. — Ну, нарешті! — казала вона, виставляючи на стіл фірмові пироги. — А то все кодекси та закони. Молодість же минає!

Вона дуже любила Оксану, попри те, що дівчина була сиротою. Її виховувала лише бабуся, Катерина Іванівна, яка заради навчання онуки в столиці продала свою невелику нерухомість і переїхала в скромний будиночок у передмісті. На жаль, старенька не дожила до випуску онуки.

— Шкода, Оксаночко, що я не встигла подякувати твоїй бабусі за таку виховану дівчину, — казала пані Марія під час довгих вечірніх чаювань. — Головне, щоб ви були щасливі. Коли вже весілля?

— Ой, ми хочемо спочатку дипломи отримати, роботу знайти, — соромилася Оксана.

— І то правильно, — кивала мати. — Олесю, синку, збігай-но за молоком до крамниці, нам з Оксаною треба попліткувати про своє, жіноче!

Саме в той вечір пані Марія і подарувала майбутній невістці «Око тигра». Олесь побачив каблучку пізніше і все зрозумів без слів: ця жінка стане його дружиною назавжди. Але доля вирішила інакше.

Олесь сидів у своєму готельному номері, розглядаючи аркуш паперу. На ньому був номер телефону Оксани. Аліна дала його, додавши, що мама зараз на конференції в іншому місті — вона стала успішним викладачем цивільного права.

Спочатку він набрав Аліну. Його серце стискалося від тривоги. — Аліно, ваша мама… вона коли-небудь розповідала про мене?

— Розповідала, — відповіла дівчина після довгої паузи. — Але вона сказала, що ви маєте почути це особисто. Вона повертається через два дні. На добраніч, Олесю Олександровичу.

Повернувшись до Києва, Олесь застав свою нинішню пасію, Мар’яну, не одну. Він мав приїхати пізніше, тому його поява стала повною несподіванкою. — Це не те, що ти подумав! — вигукнула вона стандартну фразу, яка викликала в Олеся лише втомлену посмішку.

— Це твій двоюрідний брат? — іронічно запитав він, дивлячись на спортивного молодика поруч. — Я даю вам годину, щоб зібрати речі, — спокійно додав він і вийшов.

Його чорний седан мчав нічними вулицями. Він зупинився на набережній Дніпра, спостерігаючи, як вогні міста відбиваються у темній воді. Усі його думки були там, де зараз Оксана.

Через два дні він уже стояв біля дверей її квартири в затишному зеленому районі великого міста. Він попросив Аліну нічого не казати матері. Коли Оксана відчинила двері, вона побачила кур’єра з величезним букетом білих троянд. — Це вам, — сказав юнак. Вона автоматично взяла квіти й помітила записку: «Вечеря о восьмій у нашому улюбленому стилі. Дякую за доньку. Твій Олесь».

Жінка сіла на диван і просто заплакала. Це були сльози, що накопичувалися двадцять п’ять років.

У ресторані він одразу впізнав її. Час був до неї прихильним: той самий погляд, ті ж неслухняні пасма волосся, та ж особлива грація. Оксана стала ще красивішою — вишуканою та мудрою.

— Пробач мені, Олесю, — прошепотіла вона, коли вони обійнялися. — Я зникла тоді не тому, що перехотіла бути з тобою. Я хотіла тебе врятувати.

— Від чого? Про що ти кажеш?

— З’явився Дмитро… пам’ятаєш моє минуле до університету? Він вийшов на волю, знайшов мене. Він був частиною кримінального світу тих років. Сказав, що якщо я не піду від тебе, він знищить і тебе, і твою маму. У нього були страшні друзі. Я так злякалася за тебе… Я поїхала в маленьке село до далекої родички. А через три місяці зрозуміла, що чекаю на дитину.

— Значить, моє серце не помилилося, — усміхнувся Олесь крізь сум. — Аліна — моя донька.

— Так, Олесю. Аліна Олесівна. Я виховувала її сама, піднімала на ноги, вчилася ночами. Хотіла захистити вас усіх. Хто знав, що ті погрози були лише словами, а Дмитро зникне так само швидко, як і з’явився.

— А каблучка матері? — запитав він.

— Я віддала її Аліні. Вона виходить заміж за Дениса, він чудовий хлопець, журналіст. Традиції мають жити. А як пані Марія?

Олесь зітхнув: — Вона не змогла пережити твого зникнення. Дуже швидко згасла. Перед смертю все просила знайти тебе, казала, що таке кохання трапляється лише раз. Для мене так і сталося. Я ніколи не був одружений.

— І я теж, — тихо відповіла Оксана. — Жодного разу.

— Ми втратили чверть століття, — задумливо сказав чоловік. — Але це не кінець. Ми ще повні сил, і попереду у нас ціле життя. До того ж у доньки весілля, а ми ще навіть не знайомі як слід!

Того ж вечора вони вже були разом із донькою. Велика родина нарешті возз’єдналася. Серед гостей був і Віктор, партнер Олеся, який виявився давнім другом родини Оксани.

— Весілля буде на півдні, біля моря! — впевнено заявив Олесь.

— Весілля? — здивувалася Аліна. — Я думала, це лише наше з Денисом свято…

— А про нас із мамою забула? — жартівливо суворо запитав батько. — Я шукав її двадцять п’ять років і тепер не відпущу ні на крок. Ти ж не проти, Оксано?

— А як ми будемо ділити «Око тигра»? — засміялася донька.

— Я поступаюся! — відповіла Оксана, демонструючи нову, не менш вишукану обручку на пальці, яку Олесь встиг придбати за ці кілька годин.

— Тоді з мене особливий подарунок! — втрутився Віктор. — У мене є чудовий будинок біля моря, справжня резиденція. Дарую його своїй найкращій співробітниці та її новій родині!

Весілля було подвійним. Його відсвяткували на узбережжі, у тихій атмосфері, де чути було лише шум хвиль і сміх близьких людей.

Олесь та Оксана повільно йшли берегом. Вони залишили гостей і просто насолоджувалися тишею. — Присядемо? — запитала Оксана. Вони сіли прямо на пісок, не зважаючи на дорогі вбрання. — У мене є новина для тебе… дідусю.

— Ого, я ще не встиг звикнути до статусу чоловіка й батька, а вже дід? — розсміявся Олесь. — Який термін у Аліни?

— Три місяці, — усміхнулася вона. — Доля вирішила надолужити все дуже швидко.

З боку святкового майданчика почулася мелодія старої пісні про вічну любов. Олесь підвівся і подав руку дружині: — Запрошую на танець. Чи не відмовите дідусеві?

— Ви ще дуже навіть нічого, пане Професоре! — відповіла вона з тією ж іскоркою в очах, що й двадцять п’ять років тому.

Вони кружляли під зоряним небом , і здавалося, що час нарешті зупинився, даруючи їм кожну секунду цього запізнілого, але такого заслуженого щастя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.