Зараз на душі мені так гірко, як не було ніколи, адже мене зрадила найрідніша людина, від якої я зовсім цього не очікувала. Я стільки зробила для своєї мами, а вона так підло вчинила, що досі їй пробачити не можу цього.
Справа в тому, що мої батьки розлучилися, коли я була ще зовсім мала. Ні для кого з наших родичів чи друзів не було секретом, що вони дуже погано жили. Тому питання їх розлучення. було лише питанням часу.
Тато з мамою таки розійшлися, як би прикро мені не було. Вони обоє з полегшенням зітхнули, рідні прийняли це, як належне. Та я дуже сумувала через це, напевно, єдина з усіх. Мені було дуже прикро, що в мене тепер немає нормальної сім’ї.
Я дуже добре розуміла, хоча мені 10 років було тоді, що колишнього життя у мене не буде, воно зміниться дуже і не буде у мене сім’ї. Мама жила своїм життям, хоча дуже любила мене, та здавалося, що зовсім не розуміє. А про тата вже годі й казати, він теж любив мене, але коли пішов жити окремо, то все рідше став мені телефонувати, зрідка приїжджав і до себе не кликав мене.
Після того моє дитинство вже не було таким радісним ніколи, як було до того. А мама згодом вийшла заміж, намагалася влаштувати своє особисте життя.
Мама була дуже щасливою, адже вона вийшла заміж за свого колишнього однокласника, якого дуже кохала колись. Тоді у них не склалося, він багато років був самотній, тому коли одружилися дуже щасливими були обоє, раділи життю, багато часу проводили разом.
Вітчим маму кохав, а от мене любив не дуже, на жаль. Ні, він нічого не доброго мені не зробив, жодного недоброго слова не сказав в мою сторону, але був байдужий, холодний, ніколи не цікавився мною. Є я поряд, то й є, а немає мене – то ще краще від того.
Мама раділа своєму щастю, наче молода наречена, теж якось трохи віддалилася від мене. Ні, вона дбала про мене, любила, але все менше часу у неї на мене було. Ми х нею більше не розмовляли так щиро, як раніше, вона не сиділа зі мною вечорами за чашкою чаю, не розпитувала годинами, як у мене справи, зайнята була своїм новим життям.
Коли мені було вже 12 років, у мене з’явився рідний брат. Мама з вітчимом душі в ньому не чули, адже у вітчима це перша і єдина дитина була. Я тоді, як ніколи, відчувала себе зайвою у своїй власній сім’ї і у своєму власному домі.
Тому, як тільки я закінчила школу, відразу пішла навчатися в столицю, і дуже була щаслива від того, що мала своє життя і не бачила, як вітчим з мамою крутяться лише навколо мого брата. Ні я любила його, але йому діставалася любов батьків, а мені – зовсім нічого.
Згодом я вийшла заміж, брат вже навчався в інституті, швидко минали роки. У мене була своя сім’я: чоловік і двоє діточок. У шлюбі я була щасливою, трохи забулися старі образи на маму, та й з братом у нас гарні стосунки були. Жили спокійно кожен своїм життям.
Згодом і брат одружився, але дітей у нього й досі немає, хоча в шлюбі вони вже давненько живуть. Мама трохи мені допомагала, але то консервацію якусь дасть, то дітям по 100 гривень, я вдячна була їй за турботу та увагу до моєї сім’ї.
Згодом і брат до столиці перебрався, орендували квартиру, роботу з дружиною знайшли. Ми стали одне до одного в гості ходити. Загалом, жили, як звичайна родина. Все добре було. Мама й вітчим на пенсії вже, тому іноді приїжджали на свята в гості до нас, в основному в мене збиралися, адже онуки тут і так всім було зручно.
А нещодавно мама занедужала, важко їй. Довго в стаціонарі була, а зараз сама нічого не може робити, стала просити, щоб я до неї на місяць приїхала, доглянула її, поки їй краще не стане. Я попросила свекруху пожити поки у нас, щоб чоловікові допомагати з дітьми.
А коли я з мамою сиділа, то мені подзвонила її рідна сестра, моя тітка Лариса. Вони виявляється з мамою давно не спілкуються, посперечалися чомусь. І тітка мені відкрила всю правду, про що довго мовчала, бо мама просила не говорити мені.
Виявляється мій брат не орендує квартиру, а то мати з вітчимом купили йому і просили, щоб мені не казати. Каже: “Ти матір доглядаєш свою, а вона свої гроші невістці віддала”.
Я була така здивована і засмучена, що й не передати словами. Це мамина зрада мене вже другий раз. Як вона могла так вчинити зі мною? Невже я не дитина її? Я розумію, що в основному вітчим працював, мама сиділа вдома, він більше грошей заробив і захотів синові квартиру купити. Але ж вони мені нічим не допомогли, лише варення і 100 гривень на великі свята для онуків.
Я мовчки, нічого не сказавши ні мамі, ні вітчиму, зібрала свої речі і поїхала додому до свого чоловіка і до дітей. Я не могла більше дивитися на маму і не хотіла чути її.
Я поїхала, вона мені вже 3 дня телефонує, я телефон не беру. Мені абсолютно байдуже, що там у неї. Я не можу пробачити їй вчинок цей. Прикро дуже, що так сталося. Але хіба можна пробачити таке? Чому вона так вчинила зі мною? Хіба я маю тепер її доглядати на старості років? Навіщо вона мені, якщо я не потрібна їй? Лише, як служниця, виходить.
Фото ілюстративне.
