Страшно не те, що ти старієш на чужині. Страшно те, що для власних дітей ти поступово перетворюєшся на звичайний банкомат, який раптом вирішив «зламатися» і повернутися додому.
Оксана сиділа на низькому табуреті в маленькій кухні італійського містечка. Перед нею лежав телефон, старенька клейонка в квіточку і пачка печива, яку вона купила по знижці. Десять років. Рівно десять років, як вона поїхала «на рік-два», щоб підлатати дірявий дах у батьківській хаті.
Вона пам’ятала той день, коли Сергій, молодший, прийшов до неї з цією ідеєю. — Мам, ну скільки можна на ті копійки в школі виживати? Поїдете, подивитеся світ, за рік повернетеся панією. Ми тут з Ромчиком самі впораємося.
Тепер вона розуміла: Сергій просто розчищав територію. Йому хотілося жити самому, без маминих порад. А Оксана… Оксана повірила. Поїхала. Спочатку мила підлоги в готелях, потім доглядала літніх людей, міняла памперси, терпіла примхи чужих старих, поки її власні діти росли без неї.
Кожен місяць, як за годинником, вона йшла до банку. Передавала майже все. Собі залишала на хліб, молоко і найдешевші макарони. — Алло, Сергійку, отримав? — питала вона щоразу. — Та отримав, мамо, отримав. Але знаєш, ціни так виросли… Нам би ще трохи на паркан додати, бо сусіди он який відгрохали, соромно перед людьми.
І Оксана додавала. Відмовляла собі в нових туфлях, ходила в старій куртці п’ятий рік, але «на паркан» висилала.
І ось, господар, за яким вона доглядала останні роки, помер. Робота закінчилася. Оксані якраз виповнилося шістдесят. Коліна крутило на погоду, серце все частіше вистрибувало з грудей. Вона вирішила: «Все. Напрацювалася. Поїду додому, буду внучку Ромчикову бавити, квіти біля хати посаджу».
Вона набрала Сергія. Голос у неї аж тремтів від радості. — Алло, синку! У мене новини. Я вирішила повертатися. Назовсім! На ювілей свій приїду, готуйте кімнату. Скучила — сили нема!
У слухавці повисла така тиша, що Оксана подумала — зв’язок перервався. — Мам… ви що, серйозно? — нарешті озвався Сергій. Голос у нього був такий, ніби йому повідомили про кінець світу. — Звісно, серйозно. Скільки ж можна по чужих кутках тинятися? Хата ж у нас велика, ремонт он який зробили на мої гроші. Місця вистачить. — Та розумієте… ми тут з дружиною вирішили кухню розширити. Стіни знесли, плитки ще нема, меблі старі вивезли, а на нові ще не вистачає. У нас тут зараз пил, бруд, спати ніде. Може, ви там ще хоч на пів року щось знайдете? Ну хоч на три місяці? Ми ж ремонт не закінчили, нам би ще трохи…
Оксані здалося, що її облили крижаною водою. — Синку, я ж кажу — я втомилася. Мені шістдесят років. Я хочу вдома бути. — Мам, ну не будьте егоїсткою! — раптом вигукнув Сергій. — Ми ж для вас стараємося, щоб ви в гарну хату приїхали. Посидьте там ще трохи, вишліть на меблі, і тоді вже…
Вона поклала слухавку. Руки тремтіли. «Нічого, — подумала, — є ще Ромчик. Старший. Він же спокійніший». Роман вислухав її ще коротше. — Мамо, ви про нас подумали? Ми ж квартиру в кредит взяли, ви ж знаєте. Ми на ваші гроші розраховували, щоб за цей рік основну суму закрити. Якщо ви зараз повернетеся, у нас банк квартиру забере! Ви хочете, щоб ваша внучка на вулиці опинилася? Потерпіть ще трохи, там же в Італії легше гроші даються, ніж у нас.
Оксана відклала телефон. Кімнатка, в якій вона жила, раптом здалася їй кліткою.
Настав день її шістдесятиріччя. Оксана накрила стіл для подруг — таких самих заробітчанок, як і вона. Була там і Марія, яка теж збиралася додому, і Галина, яка вже двадцять років «їхала назад через місяць».
Задзвонив телефон. Відеозв’язок. На екрані — уся родина. Сергій у новій хаті (на задньому фоні видно було новеньку кухню, яку він називав «розгромленою»), Роман із дружиною у своїй квартирі. Маленька внучка махала ручкою.
— Матусю, вітаємо! — кричав Сергій. — Ви у нас найкраща! Здоров’ячка вам, сил! Ви наша берегиня! — Ми вам таку листівку гарну в соцмережах скинули, бачили? — додавав Роман. — Дякуємо за все, що ви для нас робите. Без вас ми б ніяк!
Оксана дивилася на них і бачила не синів. Вона бачила людей, які дивляться на банкомат. Дуже зручний банкомат: висилає гроші, нічого не вимагає, не заважає жити своїми хворобами чи старечим бубонінням.
— Дякую, діти, — тихо сказала вона. — А як там ремонт, Сергію? — Ой, мамо, ще стільки треба! Плитка дорога, майстри ціни луплять… Ви ж там придивитеся якусь роботу, так?
Оксана подивилася на свої руки. Шкіра на пальцях була сухою, у тріщинах, нігті пожовкли від мийних засобів. Вона згадала, як господар-італієць перед смертю дякував їй, тримав за руку і казав: «Оксано, ти добра жінка, ти як рідна». А рідні сини в цей час рахували, на скільки пачок плитки вистачить маминої пенсії.
— Знаєте, що, хлопці, — раптом сказала вона, і подруги за столом замовкли. — Я вирішила. Я повертаюся. Квиток уже на руках. Через тиждень буду в аеропорту.
На екрані обличчя синів миттєво змінилися. Радісні посмішки зів’яли, з’явилася розгубленість, а потім — роздратування. — Мам, ну ми ж пояснювали… — почав Роман. — А я не питаю, — перебила його Оксана. — Я їду в свою хату. Сергію, якщо в твоїй кімнаті ремонт — я пересплю в літній кухні. А гроші… Гроші закінчилися. Все, що було відкладено, я витратила на подарунок собі на ювілей. Купила путівку в санаторій, поїду спину лікувати, як приїду.
У слухавці запала мертва тиша. Такої тиші Оксана не чула ніколи. — Ви… витратили гроші на санаторій? — прошипів Сергій. — А як же кухня? — Кухня почекає. А я вже ні.
Вона натиснула «відбій».
Марія, що сиділа поруч, поплескала її по плечу. — Правильно, Оксано. Пора вже і про себе згадати. Бо ми їм — усе, а вони нам — картинку у вайбері.
Оксана вийшла на балкон. Вечірнє італійське сонце сідало за гори. Було гарно, але чуже. Вона знала, що вдома на неї чекає не радість, а довгі розмови, ображені обличчя і, можливо, навіть сварки. Діти не пробачать їй того, що вона раптом стала людиною, а не ресурсом.
Але вперше за десять років їй стало легко. Вона закрила очі і уявила свій садок. Хай там немає плитки за всі гроші світу, хай там старий паркан. Головне, що вона більше не буде «банкоматом». Вона повертається додому. І якщо дітям потрібні були тільки її гроші, то краще дізнатися про це зараз, поки в неї ще лишилося трохи сил, щоб почати жити для себе.
— Нічого, — прошепотіла вона собі під ніс. — Перезимуємо.
А як би ви вчинили на її місці? Продовжували б допомагати до останнього чи теж обрали б себе? Повага — це ж теж валюта, і вона має бути взаємною.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
