Марина звикла бути непомітною. Її життя нагадувало добре налагоджений механізм, де вона була і двигуном, і мастилом, і самою конструкцією. П’ятнадцять років з Олегом пройшли як один довгий, сірий листопадовий день. Спочатку була пристрасть, потім спільні плани на дім, а потім… потім залишився тільки обов’язок.
Дім у передмісті вони будували важко. Марина працювала на двох роботах, тягла сумки з продуктами, а ввечері, коли спина німіла від утоми, слухала чергову лекцію про те, що вона «недостатньо жіночна».
— Марино, ну подивися на себе, — Олег ліниво перемикав канали, поки вона мила підлогу. — Ти вічно в цьому запраному халаті. Де твоя легкість? Де те натхнення, яке має давати дружина?
Марина зупинилася, витираючи піт із лоба. — Олег, я сьогодні з восьмої ранку на ногах. Потім батьківські збори у Христини, потім забігла за цементом, бо ти просив… Яке натхнення?
— Ось! — він переможно підняв палець. — Ти стала занадто приземленою. З тобою нема про що говорити, крім квитанцій і школи.
Христина, їхня чотирнадцятирічна донька, дедалі частіше зачинялася у своїй кімнаті. Вона бачила все: як батько демонстративно відвертався від матері, як мати плакала вночі у ванній, пускаючи воду, щоб не було чутно.
А потім прийшла правда. Вона просочилася отрутою через розмову з сусідкою Галиною біля під’їзду. — Мариночко, ти тільки не сердься… Але бачила я твого Олега вчора біля «Сільпо». Не самого. З Іриною з третього будинку. Вони так за руки трималися, ніби підлітки. Мені серце крається на тебе дивитися.
Марина не влаштувала істерики. Вона зайшла до хати, сіла на стілець і почала чекати. Олег повернувся пізно, від нього пахло дорогим парфумом — солодким, нудотним, зовсім не таким, як її лавандове мило.
— Ти був у Ірини? — запитала вона прямо.
Олег навіть не здригнувся. Він спокійно зняв куртку і подивився на дружину з якоюсь дивною зверхністю. — Так. І знаєш що? Мені з нею легко. Вона не вантажить мене проблемами. Вона мене надихає, Марино. А ти… ти просто зручна функція. Але функції набридають.
Ці слова стали крапкою. Не комою, не знаком питання, а важкою залізобетонною крапкою.
Розлучення було швидким і болісним. Олег майже одразу перевіз Ірину в їхній спільний дім, за який Марина ще пів року тому виплачувала останній кредит. Він вважав, що він «має право», бо він — голова родини.
Марина стояла посеред орендованої квартири з однією валізою і Христиною, яка дивилася на неї наляканими очима. — Мам, що ми будемо робити?
— Ми будемо жити, доню. Тільки тепер — по-справжньому.
Рішення поїхати в Італію не було мрією про солодке життя. Це був єдиний спосіб вижити. Марина залишила Христину на свою матір і поїхала в невідомість.
Перші пів року в передмісті Неаполя були пеклом. Вона працювала доглядальницею у синьйори Ассунти — старенької з кепським характером, яка розмовляла лише на діалекті й постійно вимагала уваги. Марина вчила італійську вночі, засинаючи над підручником. Кожне зароблене євро вона ділила на три частини: Христині на навчання, мамі на ліки та в «заначку» під матрац.
— Тобі треба купити собі нові туфлі, Марино, — казала їй по телефону сестра. — Ти ж там уже два роки.
— Туфлі зачекають, — відповідала Марина, дивлячись на свої натруджені руки. — Мені треба, щоб у Христини була квартира. Щоб вона ніколи не залежала від чоловіка так, як я.
Через чотири роки Марина вже вільно розмовляла італійською, змінила роботу на більш престижну в готелі й змогла купити невелику «одиничку» в рідному місті. Вона стала іншою: вирівнялася спина, у погляді з’явилася спокійна впевненість, а замість запраного халата в її гардеробі з’явилися елегантні сукні.
Дзвінок від доньки застав її на терасі маленького кафе. — Мамо, я виходжу заміж! Макс освідчився. Ми хочемо весілля в селі, у бабусі, як ти колись розповідала. Приїдеш?
Марина приїхала. Вона привезла з собою не лише подарунки, а й ключі від тієї самої квартири, за яку платила своїм здоров’ям і безсонними ночами.
Підготовка до весілля в селі — це завжди хаос. Марина взяла все в свої руки: кухарі, намети, музика. Вона була в самому центрі подій, коли до двору під’їхав знайомий старий автомобіль. З нього вийшов Олег — помітно постарілий, з роздратованим виразом обличчя. А за ним — Ірина.
Ірина вже не була тією фатальною жінкою, яка «надихає». Втомлена, з невдалою зачіскою, у сукні, яка була їй явно затісною. Вона трималася за Олега, але він демонстративно відштовхував її руку.
Марина відчула, як всередині щось напружилося. Але вона лише кивнула: — Добрий день. Проходьте, гості будуть згодом.
Наступного ранку, коли Марина тягла важкі ящики з мінералкою, до неї підійшла Ірина. — Марино, давай я допоможу… У мене машина тут поруч, можемо під’їхати до магазину, якщо щось забули.
Марина здивовано підняла брову. Вона чекала підступів, шпильок, зверхності. Але в очах Ірини була лише… солідарність?
Наступні два дні вони провели пліч-о-пліч. Разом чистили овочі для салату, разом сперечалися з тамадою, разом шукали білі троянди, які запізнилися на дві години.
Олег у цей час сидів у затінку, пив пиво і роздавав вказівки. — Іро, принеси попільничку! Іро, ти бачиш, що сонце пече, перестав стілець! Марино, а ти що, в Італії тільки макарони їла? Чого така гостра на язик стала?
Марина мовчала, лише стискала губи. Але вона помітила, як здригається Ірина від кожного його окрику.
Увечері перед весіллям, коли дім нарешті затих, вони опинилися вдвох на ганку. — Він тебе з’їдає, так? — тихо запитала Марина, дивлячись на зорі.
Ірина гірко всміхнулася і витягла сигарету. — Знаєш, я думала, що я особлива. Що ти була «поганою дружиною», а я буду «музою». А виявилося, що йому не потрібна муза. Йому потрібна безкоштовна наймичка, яку можна принижувати, щоб самому здаватися вищим. Він п’ять років розповідає мені, що я товста, нерозумна і що без нього я пропаду.
— Знайома пісня, — Марина поклала руку їй на плече. — Він співав її мені п’ятнадцять років.
— Я бачу, якою ти стала, Марино, — Ірина подивилася на неї з захватом. — Ти світишся. Ти вільна. А я… я як у пастці. У нас спільні борги, його вічне невдоволення. Я просто не маю сили піти.
Весілля було чудовим. Коли настав час подарунків, Марина вийшла на середину залу. Вона була в шовковій сукні кольору морської хвилі, справжня синьйора. — Христинко, Максе, — почала вона, і голос її затремтів. — Я хочу, щоб ви будували свій дім на фундаменті любові, а не виснаження. Ось ключі від вашої квартири в центрі. Будьте щасливі.
Зал вибухнув аплодисментами. Олег почервонів, він не знав, куди подіти очі — він подарував доньці лише старий телевізор.
Після свята Марина збирала речі. Вона відчувала, що нарешті вільна. Вона віддала всі борги минулому.
Через тиждень, коли вона вже була в Італії і збиралася на зміну в готель, пролунав дзвінок. Номер був незнайомий. — Алло?
— Марино… це Ірина. Вибач, що турбую. Я… я зробила це. Я пішла від нього. Зібрала речі в одну ніч, поки він був у друзів. Але мені нікуди йти, і в місті мене ніхто не чекає.
Марина мовчала. Вона згадала, як Ірина колись руйнувала її сім’ю. Але потім згадала, як вони разом чистили картоплю і як Ірина закривала очі, коли Олег на неї кричав.
— Ти сказала, що хочеш бути вільною, Іро? — запитала Марина.
— Дуже хочу. Але я боюся.
— В Італії зараз оксамитовий сезон, — Марина посміхнулася своєму відображенню у дзеркалі. — У моєму готелі потрібна помічниця на кухню. Господар — порядна людина, платить вчасно. Житло я тобі знайду на перший час у себе. Якщо готова працювати так, як ніколи в житті — приїжджай. Разом легше.
На тому кінці дроту почулося схлипування. — Дякую, Марино. Я буду. Я все витримаю.
Минуло два роки. У маленькому італійському містечку біля Салерно є затишне кафе, де працюють дві українки. Одна — власниця, статна жінка з сивиною у волоссі, яку всі називають «синьйора Марина». Інша — її права рука, спритна і завжди усміхнена Ірина.
Вони не згадують про Олега. Кажуть, він досі живе в тому самому домі, який поступово занепадає. Він змінив ще двох «муз», але жодна не затрималася довше, ніж на кілька місяців. Він досі шукає натхнення, не розуміючи, що натхнення — це не інша людина, а повага до тієї, що поруч.
А Марина та Ірина вечорами п’ють каву на терасі, дивляться на море і знають: іноді найбільша зрада в житті стає початком найбільшої свободи. І що жіноча рука, протягнута в потрібний момент, важить більше, ніж тисячі слів про кохання від того, хто не вміє цінувати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
