Це реальна історія про те, чому іноді бути «поганою донькою» — це єдиний спосіб вижити.
— Тільки якщо ти через мене переступиш, мамо! Поклади лопату на місце, я серйозно кажу!
— Мариночко, ну що ти кричиш на всю вулицю? Люди ж почують, не ганьби матір на старості років. Я тільки смикну дерен, ось тут, під самим парканом. Зовсім трошки, під кріп та петрушку. Своя ж зеленушка — то здоров’я!
— Ні! Я сказала — ні. Жодної петрушки, жодного кропу, і тим паче ніяких кабачків. Ми це обговорювали сто разів ще до того, як заїхали сюди.
— Але ж земля пропадає! Ти подивися, який чорнозем масний, гріх такому добру під травою киснути. Я ось тут, з краєчку, нікому й заважати не буде.
— Мамо, поклади лопату. Або я зараз сідаю в машину і їду, а ти добиратимешся до міста електричкою з трьома пересадками. Сама.
Галина Петрівна підібгала губи так, що вони перетворилися на тонку білу ниточку. З демонстративним металевим дзвоном вона кинула штикову лопату на землю. Інструмент відскочив від щільної дернини й глухо вдарився держаком об новенький паркан, який ми тільки-но встановили.
— Невдячна ти, Марино. Егоїстка. Я ж для вас стараюся, щоб вітаміни свої були, без тієї хімії магазинної. А ти… Тьху!
Мати розвернулася і, човгаючи старими капцями, побрела в бік будинку. Усім своїм виглядом вона виражала вселенську скорботу ображеної доброчесності. Її спина ніби кричала про те, як важко їй живеться з такою бездушною дитиною.
Я видихнула, відчуваючи, як усередині все ще клекоче роздратування. Руки реально тремтіли. Здавалося б, така дрібниця — клаптик землі під кріп. Але я добре знала: варто поступитися хоч на сантиметр, і за місяць тут розквітне справжнє господарство з картопляними джунглями та нескінченною трудовою повинністю.
До мене підійшов Павло, мій чоловік. Він спостерігав за цією сценою з тераси, мудро не втручаючись у батл двох поколінь. Він знав: коли Маріна в гніві, краще просто подати їй склянку води.
— Жорстко ти з нею, Марин. Може, хай би посадила ту петрушку? Кому вона заважає?
— Пашо, ти не розумієш. Петрушка — це тільки початок. Це такий собі «троянський кінь». За петрушкою прийдуть огірки, потім з’являться парники, а потім — картопля. І в результаті ми з тобою замість відпочинку будемо всі вихідні стояти в позі букви «Г», рятуючи врожай, який нам нафіг не потрібен. Я це вже проходила. Більше на ці граблі не наступлю.
Я оглянула ділянку. Ми купили цю дачу лише місяць тому. Рівна, зелена, з акуратним газоном, який я планувала просто підстригати, попиваючи холодний лимонад у шезлонгу. Це була моя мрія — місце сили, зона абсолютного релаксу після божевільного тижня в офісі.
— Ходімо пити чай, — Павло приобійняв мене за плечі. — Галина Петрівна зараз охолоне.
— Вона не охолоне, — похмуро пророкувала я. — Вона просто змінить тактику.
Історія моєї неприязні до сільськогосподарського фітнесу сягала корінням у далеке минуле. Точніше, у той період, коли мені щойно виповнилося вісімнадцять, і я наївно вірила, що доросле життя — це свобода.
Тоді, багато років тому, нам із мамою несподівано дістався старий будинок у селі від далекої родички. Це була почорніла від часу хата з вигодами на вулиці та величезним, просто неосяжним городом, що йшов кудись за обрій.
Я щойно вступила на перший курс. Попереду було яскраве життя: лекції, нові знайомства, кава між парами. Я мріяла про поїздки з друзями в гори або хоча б про прогулянки вечірнім парком.
Мама сприйняла спадщину інакше. Для неї цей шмат землі став сенсом буття.
— Мариночко, це ж яка підмога! — казала вона у квітні того року, розкладаючи на столі нескінченні пакетики з насінням. — Своя картопелька, морква. Все натуральне, без ГМО!
— Мам, навіщо нам стільки? У магазині картопля коштує доступно, навіщо так мучитись? — намагалася я достукатися до логіки.
— У магазині — сама отрута! — відрізала мама. — А тут своє, з душею вирощене. Побачиш, ще дякувати будеш.
Тоді я ще не уявляла, у що це виллється. З квітня по червень мама якось справлялася сама. Вона моталася в село першими електричками, тягла на собі розсаду в коробках, копала, сіяла. Я в цей час складала сесію і наївно думала, що ця доля мене омине.
Але в липні пролунав перший дзвіночок, який швидко переріс у набат.
— То сесію закрила? — спитала мама першого ж дня моїх канікул.
— Закрила! — радісно відповіла я. — Можна нарешті видихнути.
— От і добре. Збирайся. Завтра їдемо в село. Там жук пішов, треба збирати. І бур’яни вже по пояс, треба рятувати грядки.
— Мамо, я не можу. Ми з дівчатами домовилися піти в кіно, а потім гуляти.
— Яке кіно?! — голос мами миттєво став крижаним. — Мати там одна горбатиться, здоров’я губить, спину не розгинає, а вона про гульки думає! У мене тиск скаче, ноги крутить, а ти, молода й здорова, будеш у місті прохолоджуватись? Совісті в тебе нема, Марино. Геть зовсім.
І я поїхала. Бо почуття провини, яке мама вміла роздмухувати до космічних масштабів, було сильнішим за моє «хочу».
Це було справжнє випробування. Спека під тридцять п’ять, ґедзі, що кусали безжально, і нескінченні рядки картоплі, які тремтіли в мареві на горизонті.
— Збирай жуків ретельніше! — командувала мама, стоячи над душою. — Ось на тому кущі пропустила! І личинок чави, не лінуйся!
— Мам, мені реально погано, голова обертом від сонця, — скиглила я, відчуваючи, як піт заливає очі.
— Нічого, не цукрова, не розтанеш. Ополоснись у бочці з водою і продовжуй. Праця людину облагороджує.
Ми пололи, поливали, розпушували землю. Воду тягали відрами з криниці, яка була за сто метрів від городу. Під вечір у мене тремтіли м’язи, а ноги гули так, що я не могла знайти собі місця на твердому ліжку.
А потім почався сезон закруток. Це був окремий вид тортур.
— Банки треба стерилізувати довго! — кричала мама на тісній кухні, де температура від киплячих каструль була як у сауні. — Закручуй сильніше, бо зірве! Якщо праця пропаде — це буде на твоїй совісті!
Два роки я прожила в такому режимі. Кожне літо перетворювалося на каторгу. Я зненавиділа землю, овочі та саму ідею дачного життя. Намагалася бунтувати, відмовлялася їхати, але у відповідь отримувала такі істерики та маніпуляції, що серце стискалося.
— У мене серце коле! — хапалася мама за груди. — От впаду на тих грядках, тоді згадаєш матір!
Зрештою, через два роки мама сама не витримала темпу. Здоров’я почало підводити, а я пішла на роботу і просто фізично не могла приділяти городу стільки часу. Будинок продали за дуже символічні гроші.
— Це все через твою лінь! — кинула мама, коли ми виходили від нотаріуса. — Були б зі своїми овочами, а тепер будемо купувати невідомо що. Ех, ти… Жодної опори в дитині.
Я тоді промовчала, але дала собі обіцянку: ніколи більше жодних грядок. Моя земля — це газон і квіти, які не треба консервувати.
І ось, через багато років, ми з Пашком купили свою дачу. На власні кошти. Для власного задоволення.
Вечір після того інциденту з лопатою минув у напруженому мовчанні. Мама сиділа у своїй кімнаті (я виділила їй найкращу спальню на першому поверсі, щоб їй не треба було ходити сходами) і не виходила навіть на вечерю.
— Може, занесеш їй порцію шашлику? — тихо запитав Павло, перевертаючи м’ясо на вогні.
— Сама вийде, коли зголодніє, — відрізала я. — Не починай, Паш. Ти не бачив її в дії. Зараз вона грає роль «кинутої напризволяще». Це класика.
— Ну, вона ж старенька. Їй хочеться відчувати себе потрібною.
— Нехай в’яже пледи або читає романи. Потрібною вона хоче бути тільки через контроль. Вона хоче, щоб ми знову стали залежними від її «вітамінів».
Наступного ранку мама змінила тактику. Вона вийшла на терасу бадьора, з легкою посмішкою, ніби вчорашнього скандалу з метанням лопати взагалі не було.
— Доброго ранку, дорогі! — проспівала вона. — Млинців хочете? Я вже й тісто наколотила.
— О, Галино Петрівно, звичайно хочемо! — зрадів Павло.
Я насторожилася. Така різка зміна настрою в мами завжди означала підготовку до стратегічного маневру.
— Мариночко, я тут подумала, — почала мама, розставляючи тарілки. — Ти, мабуть, права. Ну його, той город. Сил уже не ті, та й вам треба відпочити від міста.
Я мало не поперхнулася кавою. Серйозно? Невже вона почула мене?
— Просто дихатиму повітрям, квіти поливатиму. Ось, до речі, у вас там за будинком, у затінку… Там так пусто. Може, хоч квіти посадимо? Гортензії якісь, або хости? Це ж краса, догляду майже не треба. Буде як у журналі.
Я глянула на неї з підозрою. Квіти… Звучало безневинно.
— Тільки квіти? — перепитала я ще раз.
— Тільки квіти! Обіцяю. Я навіть сама розсаду куплю, з пенсії відклала. Ви тільки лунки допоможете зробити, а я вже сама попорпаюся в задоволення.
— Добре, — здалася я. — Квіти можна. Але тільки декоративні. Ніяких їстівних рослин, мамо.
— Домовилися! — мама аж засяяла.
Наступних вихідних ми приїхали на дачу, і я побачила в багажнику її таксі три величезні коробки.
— Це що? — я зазирнула всередину. — Ми ж говорили про пару кущиків.
— Ой, ну там на ринку така акція була, — заметушилася мама. — Тут чорнобривці, тут петунії. Вони ж однорічні, посадимо вздовж доріжки — буде казка!
Павло допоміг розвантажити коробки. Весь день мама з ентузіазмом порпалася за будинком. Чоловік, як і обіцяв, копав лунки там, де вона показувала пальцем.
Субота минула ідеально. Ми вечеряли на свіжому повітрі, сміялися, і я навіть відчула докори сумління за свою попередню різкість. Може, мама справді зрозуміла? Може, вона просто хоче трохи краси навколо?
Правда відкрилася за два тижні.
Ми приїхали пізно в п’ятницю. Було темно, ми швиденько перекусили й лягли спати. А вранці, вийшовши з чашкою кави на поріг, я просто остовпіла.
Вздовж паркану, там, де мама висаджувала «квіти», рівними рядами щось зеленіло. Але це були не петунії.
Я підійшла ближче. Листя було характерно різьблене. Запах, якщо торкнутися пальцями, ні з чим не переплутаєш.
Томати. Десятки кущів томатів. А між ними, сором’язливо ховаючись за чорнобривцями, стирчало пір’я цибулі.
— Мамо! Йди-но сюди!
Галина Петрівна з’явилася з-за кута будинку, витираючи руки об фартух. Вигляд у неї був винуватий, але водночас впертий.
— Ну чого ти кричиш? Чого на весь куток галасуєш?
— Це що таке? — я тикнула пальцем у кущ помідора. — Ми ж домовлялися! Тільки квіти!
— Так це ж декоративні! — не кліпнувши оком, заявила мама. — Сорт такий, «Балконне диво». Вони маленькі будуть, як ягідки. Хіба не гарно, коли червоненьке висить серед зелені?
— Мамо, не тримай мене за дитину. Це звичайні помідори. І їх тут штук сорок!
— Тридцять шість, — уточнила мама. — І цибульку я встромила, щоб шкідників відганяти. Природний захист, розумієш?
— Який захист?! Ти мене обманула! Знову! Ти просто не можеш зупинитися!
— Та що ти заладила: обманула, обманула! — мама перейшла в контратаку. — Я ж для вас стараюся! Земля ж гуляє, серце кров’ю обливається. Тобі що, шкода? Вони самі ростимуть, дощу вистачить.
— Ні, не самі! — я відчувала, як у горлі з’являється знайомий клубок. — Потім їх треба підв’язувати, пасинкувати, обробляти від фітофтори. Потім ти скажеш, що спина не гнеться. Потім ми знову будемо возити ці ящики з урожаєм, який нам не потрібен. Я цього не хочу! Я хочу просто траву!
— Та подавися ти своєю травою! — вибухнула мама. — Ледарка! Вся в батькову породу! Тільки б лежати в гамаку!
— Павле! — гукнула я чоловіка. — Неси лопату і мішки для сміття. Ми зараз усе це заберемо звідси.
— Ти що надумала? — мама зблідла. — Не смій! Це ж живе!
Павло вийшов на ґанок, розгублений і розпатланий.
— Що знову трапилося?
— Неси лопату. Ми зараз приберемо ці «декоративні» насадження.
— Мариночко, доню, не треба! — мама раптом змінила гнів на благання. В очах з’явилися сльози. — Я ж їх на підвіконні плекала, я їх везла, я їх садила… Руки боліли, а я садила. Для вас же, невдячних…
Вона театрально схопилася за серце і важко сіла на садову лавку.
— Ой, лихо… Погано мені… Валідол… Пашику, дай води…
Чоловік розгублено подивився на мене, потім на маму.
— Марин, ну може хай уже ростуть? Раз уже посаджено… Шкода ж праці людини.
Я дивилася на маму. На її обличчя, на руки, які вона притискала до грудей. І я бачила не хвору стареньку. Я бачила професійного маніпулятора, який роками тримав мене на гачку провини.
Якщо я зараз здамся — це все. Завтра з’являться огірки. Післязавтра — теплиця. А через рік я знову буду ненавидіти свої вихідні.
— Ні, Павле, — твердо сказала я. — Неси аптечку для мами. А потім бери лопату.
— Ти просто сувора жінка, — прошепотіла мама, миттєво переставши грати серцевий напад. Голос її став крижаним. — Жорстока й невдячна. Я тебе не такою виховувала.
— Ти виховувала мене зручною, мамо. А я виросла справжньою.
Я сама пішла в сарай, взяла лопату і повернулася до «городу».
— Марино, не треба, — попросив Павло тихо. — Давай я сам їх пересаджу десь за територію?
— Ні. У мішки.
Я встромила лопату в землю під першим кущем. Коріння хруснуло. Мама зойкнула, ніби я зачепила її особисто, і закрила обличчя руками.
— Їду! — закричала вона в істериці. — Ноги моєї тут більше не буде! Викликайте мені таксі!
— Я відвезу тебе на вокзал, — спокійно відповіла я, продовжуючи свою справу. — Прямо зараз. Збирайся.
— І відвезеш! І поїду! І знати вас не хочу! Пропадете без мене!
Наступна година була схожа на погане кіно. Мама з гуркотом кидала речі в сумку, голосно коментуючи свою гірку долю і невдячність дітей. Я мовчки чекала біля машини. Павло намагався всіх помирити, пропонував воду, чай, якісь компроміси, але я стояла на своєму.
Ми їхали в повній тиші. Мама дивилася у вікно, демонстративно ігноруючи мою присутність.
На пероні, перед тим як сісти в електричку (від пропозиції довезти її прямо до під’їзду вона гордо відмовилася), мама повернулася до мене.
— Даремно ти так, Марино. Земля — вона силу дає. А ти від неї тікаєш. Згадаєш мої слова, коли сама постарієш — захочеться свого корінця, та пізно буде.
— Мамо, — я взяла її за руку. Вона намагалася вирватися, але я не відпустила. — Я тебе люблю. Правда. Але це — моя дача. І тут мої правила. Я хочу приїжджати туди, щоб відновитися, а не щоб падати з ніг. Я хочу, щоб у нас були нормальні стосунки, а не вічна війна за врожай.
— Які вже там стосунки, — гірко посміхнулася вона. — Виставила матір за поріг через пару помідорів.
— Я не виставила. Я просто не дала тобі зламати моє право на відпочинок. Приїжджай у гості. На шашлик, на чай, просто посидіти. Але без інструментів. І без порад, що мені садити.
Мама нічого не відповіла. Двері електрички зачинилися, і вона поїхала. Я бачила її обличчя за склом — ображене, але, як мені здалося, десь глибоко в душі вона була здивована моєю стійкістю. Можливо, вперше в житті вона зрозуміла, що я більше не маленька дівчинка, якою можна керувати за допомогою серцевих крапель.
Я повернулася на дачу за дві години. Павло вже прибрав залишки рослин і розрівняв землю.
— Ти як? — запитав він, простягаючи мені холодний напій.
— Чесно? Погано, — зізналася я. — Відчуваю себе останньою сволотою.
— Ти не сволота, Марин. Ти просто захистила наш простір. Хоча, звісно, метод був радикальний.
Я сіла в крісло і заплющила очі. Тиша. Співають птахи. Ніхто не вимагає йти збирати жуків. Жодних маніпуляцій.
— Знаєш, — сказала я, дивлячись на порожнє місце біля паркану. — Я тут басейн поставлю. Каркасний, великий. Саме на цьому місці.
— Класна ідея, — посміхнувся чоловік. — А мамі скажемо?
— Скажемо. І запросимо поплавати. Якщо захоче — приїде. А якщо їй помідори дорожчі за доньку… Ну, значить, такий її вибір.
Минув місяць. Весь цей час ми з мамою не спілкувалися. Я дзвонила кілька разів, але вона відповідала сухо й швидко клала слухавку. Я переживала, звісно. Все-таки мама одна. Але щоразу, виходячи на свій ідеальний газон, я розуміла: я вчинила правильно.
Однієї суботи, коли ми якраз набирали воду в басейн, біля воріт почувся сигнал авто.
Я визирнула за паркан. Там стояло таксі, а поруч — мама. Без коробок. Без мішків. В руках у неї була лише сумка і коробка цукерок.
Я вийшла назустріч, відчуваючи, як серце калатає.
— Привіт, — сказала мама трохи зніяковіло. — Я тут подумала… Ну, чого ми як не рідні. Ось, до чаю купила.
— Привіт, мамо, — я посміхнулася і відкрила хвіртку. — Проходь. Чайник якраз закипає.
Вона зайшла, озираючись навколо. Її погляд зупинився на басейні, що виблискував блакитною водою. Я напружилася, готуючись до чергової порції критики про «марнотратство».
Мама зітхнула. Потім глянула на мене, на Павла, який привітно помахав їй рукою, і на шезлонги.
— А басейн хороший, — несподівано промовила вона. — Великий. Я, до речі, купальник взяла. Можна?
— Потрібно, мамо. Обов’язково потрібно.
Ми пили чай на терасі, і вперше за багато років ми говорили не про розсаду чи ціни на гній. Ми говорили про життя, про плани, про погоду.
— Знаєш, Марино, — раптом сказала вона, дивлячись на захід сонця. — А тут справді гарно. Тихо так. Я ось дивлюся і думаю… Може, й мені на балконі замість ящиків крісло поставити? А то все бігаю, бігаю…
Я накрила її руку своєю.
— Постав, мамо. Обов’язково постав.
Звісно, я не мала ілюзій. Я знала, що наступної весни вона, швидше за все, знову спробує привезти якийсь «супер-сорт» полуниці в кишені. Характер не зміниш за один день.
Але тепер я точно знала: у мене вистачить сили сказати «ні». А в неї, здається, нарешті з’явилося бажання це «ні» почути.
Тому що дача — це не про врожай. Дача — це про щастя бути поруч. А щастя в кожного своє. І моє щастя тепер росте на газоні, а не в банках у погребі.
Хотілося б вірити, що кожна мама і кожна донька колись знайдуть свій баланс між «треба посадити» і «хочу відпочити». Бо життя занадто коротке, щоб витрачати його на битву за зайвий кілограм кабачків.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
