«Ти хотів свободи — тепер насолоджуйся її присмаком, коли у твоїй порожній квартирі єдиним голосом буде відлуння власних кроків».
У просторому кабінеті з панорамними вікнами, де крізь скло проглядалися дахи та шпилі старого міста, Станіслав крутив у руках обручку. Сім років життя, спільні мрії про власний дім, дві пари дитячих ніжок, що щоранку тупотять по паркету, і одне важке рішення, від якого всередині ставало порожньо й холодно. Те, що він колись називав сімейною ідилією, закінчилося. Принаймні для нього.
Вдома на нього чекала Марина — щира, любляча й абсолютно нестерпна у своїй тривожній материнській опіці. Нескінченні розмови про розвиваючі заняття, обіди за суворим графіком, стерильна чистота, де не дай Боже залишити горнятко не на місці. Йому здавалося, що в цьому будинку не лишилося простору для Станіслава — був лише «тато близнюків», «чоловік Марини» та «годувальник родини».
«Я більше не витримую цього сценарію», — подумав він, заходячи в ліфт. Рік тому йому виповнилося тридцять п’ять, і раптом життя постало перед ним як монотонна черга рахунків, побутових суперечок та обов’язків. Наче платівка, що заїла на одному місці, і ніхто не має сміливості її зупинити.
— Розлучення? — Марина дивилася на нього так, ніби він щойно повідомив, що земля розверзлася під їхніми ногами. — Ти це серйозно, Стасе?
Діти вже спали. За вікном їхньої квартири, яку Станіслав вважав своїм головним досягненням, мерехтіли вогні нічних магістралей.
— Я все зважив, — його голос звувчав сухіше, ніж він планував. — Мені потрібен простір. Я відчуваю, що просто згасаю тут.
— Згасаєш? У домі, який я по цеглинці збирала для нас? З дітьми, яких я ростила, поки ти пропадав на роботі? — вона підійшла ближче, очі блищали від невиплаканих сліз. — Хто вона?
— Хто?
— Не роби з мене дурепу! Коли чоловік каже про “свободу” посеред налагодженого життя, це завжди означає іншу жінку. Тільки не кажи, що я все вигадала!
Станіслав роздратовано зітхнув:
— Звісно, найпростіше звести все до зради. Типова реакція. Тобі важко повірити, що людина може просто втомитися від ролі додатка до дитячого садка?
— Назви хоч одну вагому причину, крім свого егоїзму!
— Я втратив себе! — нарешті вибухнув він. — Наше життя перетворилося на конвеєр: садочок, робота, закупівля продуктів, лікарі, вихідні в торгових центрах. Де в усьому цьому я? Де мої інтереси?
Марина зробила крок назад, наче її вдарили:
— А де була я всі ці роки? Коли пожертвувала кар’єрою в редакції заради твого комфорту? Коли переживала складну вагітність і відновлення, поки ти презентував свої проекти по всій країні та за кордоном?
— Ось і воно, — тихо мовив Станіслав. — Жертви. Ти завжди вважала наше життя орендою твого життя, за яку я маю платити вічною вдячністю.
— Я ніколи…
— Досить. Я хочу, щоб ви з’їхали протягом найближчого часу. Ця квартира оформлена на мене, і я не хочу ділити її з колишньою дружиною.
— Ти виганяєш нас? — Марина ледь не задихнулася. — Власних дітей?
— Я не тиран, — скривився Станіслав. — Я буду надавати фінансову підтримку. Допоможу знайти пристойне орендоване житло в нормальному районі. Я просто хочу спокою у власному домі.
— Дякую за таку безмежну щедрість, — процідила вона крізь зуби. — Виявляється, успішні фахівці — найхолодніші люди, коли справа доходить до власних почуттів.
Наступного ранку, коли Марина пакувала речі, двері відчинилися. Вона подумала, що Стас повернувся щось додати, але до кімнати увійшла його мати, Ірина Павлівна.
— Мариночко, дитинко, — почала свекруха з порога, навіть не знявши плаща, — що ж ви коїте?
— Це ви до сина свого зверніться, — відрізала Марина.
— Стасик дзвонив мені вночі, він був дуже пригнічений. Казав, що ви не змогли знайти спільну мову.
— Не змогли знайти? Він просто вказав нам на двері!
— Мила, — Ірина Павлівна присіла на край ліжка і поблажливо торкнулася руки невістки, — чоловіки не йдуть від жінок, з якими їм тепло. Це закон життя.
— Який жахливий підхід, — Марина похитала головою.
— Це реальність. Я прожила з Валентином майже тридцять років, допоки його не стало. І знаєш чому? Бо чоловік у мене завжди був на першому місці. Діти — це гості, вони виростуть і підуть. А чоловік — це той, з ким ти ділиш старість.
Марина випустила з рук стопку дитячих речей:
— То ви натякаєте, що я надто багато уваги приділяла онукам?
— Не ображайся, але Стас скаржився, що ти перетворилася на “домашню адміністраторку”. Вся ця метушня з гуртками, здоровим харчуванням, забороною гаджетів… Чоловікові вдома потрібна жінка, а не втомлена і вічно незадоволена нянька його дітей. Йому не вистачало захоплення в твоїх очах.
— Тобто я мала закинути розвиток дітей, щоб ваш син почувався центром всесвіту? — Марина відчула, як усередині закипає лють.
— Не треба крайнощів, — відмахнулася свекруха. — Просто баланс. Ти його порушила, от він і шукає повітря деінде. Чоловіки — вони як великі діти, їм потрібна увага і ласка. Послухай мою пораду: підійди до нього, вибачся, пообіцяй, що станеш колишньою Мариною — легкою і веселою. Бо інакше залишишся сама з двома малими на руках. Кому ти будеш потрібна?
Марина повільно піднялася з підлоги:
— Вийдіть з мого дому. Зараз же.
— Що? — Ірина Павлівна виглядала щиро здивованою.
— Ви чули. Ідіть геть. Я не збираюся слухати виправдання егоїзму вашого сина за мій рахунок.
— Та як ти смієш! Я прийшла врятувати вашу сім’ю!
— Ви прийшли звинуватити мене в тому, що я була матір’ю для ваших онуків! Знаєте що? Краще я буду сама з дітьми, ніж з трьома немовлятами, одне з яких — ваш синок.
— Ти про це пошкодуєш! — свекруха піднялася, поправляючи сумочку. — Коли зрозумієш, як важко тягнути все на одну зарплату, ти ще приповзеш просити вибачення!
— А ви пошкодуєте, що виростили чоловіка, який не вміє брати відповідальність за тих, кого приручив! — крикнула Марина вже вслід. Коли двері грюкнули, вона впала на ліжко й нарешті дала волю сльозам.
Нова квартира у спальному районі була невеликою, проте затишною. Близнюки, Михайлик та Марійка, яким щойно виповнилося чотири, сприйняли переїзд як велику подорож.
— Мамо, а де тато? — запитав Михайло, розставляючи машинки на новому килимку.
— Тато… у нього зараз дуже багато роботи, сонечко, — Марина ковтнула клубок у горлі. — Він буде навідувати вас у вихідні.
— Обіцяєш? — Марійка дивилася так щиро, що серце краялося.
— Обіцяю, — збрехала вона, розуміючи, що Станіслав навряд чи мріє про вихідні з дітьми, від побуту з якими він так пафосно тікав.
Вечорами, коли малеча засинала, Марина сідала за ноутбук. Сім років перерви в роботі — це прірва. Її резюме журналістки виглядало як артефакт минулої епохи. Проте стара знайома, Ірина, запропонувала їй вакансію в інтернет-виданні, що стрімко розвивалося.
— Маринко, у тебе талант нікуди не подівся, просто треба збити пил, — підбадьорювала вона в месенджері. — Нам якраз потрібна людина, яка вміє глибоко копати в темах технологій та соціальної етики.
— Технологій? — сумно посміхнулася Марина. — Іронічно, зважаючи на те, що мій чоловік-програміст щойно викреслив мене зі свого життя як застарілу програму.
— От і станеш експерткою в його сфері, — засміялася Ірина.
Перші місяці були випробуванням на міцність. Графік садочка постійно конфліктував із дедлайнами, коштів, що надавав Станіслав, ледь вистачало на оренду та продукти, а діти щовечора питали про тата. Але поступово Марина знайшла свій ритм. Робота захопила її з головою. Тема приватного життя в епоху цифровізації стала її коником.
Через десять місяців Марина стояла в офісі перед дзеркалом. Вона змінила імідж, схудла, а в очах з’явилася впевненість, якої не було під час “ідилії”. Редактор готував наказ про її призначення на посаду голови відділу розслідувань.
Саме тоді Станіслав знову з’явився на її горизонті:
— Привіт, — його голос у слухавці був незвично тихим. — Можемо зустрітися?
Вони сіли в кав’ярні поблизу її офісу. Стас виглядав не найкращим чином: втомлені очі, зморшки, яких раніше не було, легка неохайність.
— Ти дуже змінилася, — зауважив він, розглядаючи її. — Тобі пасує ця впевненість.
— Про що ти хотів поговорити?
— Я сумую, Марино. За дітьми, за нашим вечорами… Життя без вас виявилося зовсім не таким, як я уявляв. Воно… порожнє.
— Справді? А як же свобода, про яку ти так мріяв?
Станіслав нервово стиснув пальці:
— Це була криза. Напевно, сорокаріччя близько, я просто злякався, що все найкраще вже позаду. Мені здалося, що я застряг у рутині.
— І тому ти виставив нас із дому? — вона відставила чашку. — Назвав спільну квартиру своєю, хоча ми обоє вкладали в неї сили?
— Я був не при собі. Послухай, я хочу все виправити. Ви — моє справжнє життя, а все інше було ілюзією. Повертайся, будь ласка.
Марина дивилася на нього і відчувала дивну суміш жалю та настороженості. Щось у його тоні було не зовсім щирим.
— Я вже не та жінка, Стасе. У мене робота, амбіції, я навчилася розраховувати лише на себе.
— Це ж чудово! Я підтримаю твою кар’єру, обіцяю. Ми почнемо все спочатку, з чистого листа.
— А як же твоє переконання, що жінка має “надихати”, а не працювати допізна? — вона нагадала йому слова його матері.
— То були мамині дурниці, я ніколи так не думав насправді, — він занадто швидко відхрестився від минулих ідеалів. — Можна мені побачити дітей у вихідні?
— Вони будуть раді. Тільки цього разу не скасовуй зустріч через “термінові правки коду”, — вона підвелася.
У редакції Ірина чекала на неї з новою темою:
— Маринко, є бомба. Один інсайдер надіслав дані про цифрову безпеку нових розумних систем. Те, як вони обробляють приватну інформацію користувачів — це просто катастрофа.
— Звучить перспективно, — Марина занурилася в роботу, намагаючись відволіктися від розмови зі Стасом. — Зараз усі купують ці гаджети, не замислюючись про наслідки.
Працюючи над матеріалом, Марина натрапила на технічну документацію алгоритму, який аналізував поведінку людей у домашніх умовах. Синтаксис коду здався їй підозріло знайомим. Вона бачила такий стиль сотні разів на екрані ноутбука Станіслава.
Вона зателефонувала його колишньому колезі, з яким зберегла теплі стосунки:
— Максе, привіт. Скажи, Стас усе ще веде проект з розробки штучного інтелекту для прогнозування побутових потреб?
— Так, це зараз його головна гордість. Вони отримали великий грант. Кажуть, їхній алгоритм — найточніший на ринку.
— А звідки у них дані для навчання? Це ж мільярди годин реальних спостережень.
— Офіційно — купують у закордонних компаній. Але ходять чутки, що Стас якось налаштував власні джерела. Він завжди був генієм у плані обходу стандартних шляхів.
Холод пробіг по спині Марини. У їхній колишній квартирі було повно гаджетів: розумні камери, колонки з голосовим управлінням, навіть дитяча відеоняня. Все це налаштовував Стас.
“Невже він використовував нас як безкоштовний матеріал для тестів?” — ця думка була занадто дикою, щоб бути правдою. Але професійна цікавість не давала спокою.
Через тиждень Ірина принесла роздруківки логів:
— Подивися на ці мітки файлів. Це тестові дані одного з великих проектів. Тут є позначення локацій і… імена.
Марина глянула на папір і відчула, як світ навколо потьмянів. У списках фігурували назви: “mash_kitch_eve”, “misha_sleep”, “marina_bath_morn”. Вечір Марійки на кухні. Сон Михайлика. Її ранок у ванній…
— Це було записано в нашому домі? — прошепотіла вона.
— Схоже на те. Записи тривали роками. Навіть після того, як ви розлучилися, у квартирі лишалися активні пристрої. Але найгірше не це. Бачиш позначку “Shared_Lab”? Ці дані були доступні в спільній базі для розробників та партнерів.
Марина відчула фізичну нудоту. Люди, яких вона ніколи не бачила, могли спостерігати за інтимними моментами її сім’ї заради навчання програмного коду.
Вона поїхала до Станіслава без попередження. Він відчинив двері, здивований її візитом:
— Марино? Ти вирішила?
Вона мовчки простягнула йому роздруківки. Його обличчя вмить зблідло, а потім вкрилося червоними плямами.
— Що це за шпигунство, Стасе? — її голос тремтів від люті. — Ти записував нас? Своїх дітей? Мене в душі?
— Це… це технічні дані, Марино. Ти не розумієш. Це не шпигунство, це збір інформації для прогресу. Проект мав змінити світ!
— За мій рахунок? Без мого дозволу? Ти зробив з нас піддослідних щурів у лабораторії!
— Але ж ніхто не дивився ці записи просто так! Їх обробляв алгоритм!
— А як щодо відкритої бібліотеки для партнерів? Хто гарантує, що ці відео не потрапили в чужі руки? — вона кричала. — Ти зрадив нашу довіру в найбридкіший спосіб!
Станіслав намагався виправдатися, казав про “велику мету” і про те, що “всі так роблять”, але Марина його не слухала. У розмову втрутилася свекруха, яка саме була в гостях:
— Марино, ну що за істерика? Подумаєш, технічні записи. Мій син — геній, він працює над майбутнім! Ти завжди була занадто емоційною.
— Геній? — Марина подивилася на жінку. — Ваш син — людина, яка порушила закон. І я зроблю все, щоб він за це відповів.
Розмова перейшла в юридичну площину. Разом з Іриною та адвокатом Марина поставила Станіславу ультиматум.
— Або ми йдемо в суд із доказами незаконного стеження і витоку приватних даних, що зруйнує твою кар’єру назавжди, — спокійно сказала Ірина, — або ми домовляємося тут і зараз.
— Чого ви хочете? — похмуро запитав Станіслав.
— Квартира. Повна дарча на Марину та дітей. Без жодних претензій у майбутньому. Плюс повне видалення всіх архівів даних під наглядом нашого експерта.
Станіслав вагався. Його мати обурювалася, кричала про “шантаж”, але врешті-решт раціональний розум програміста підказав йому: втратити квартиру — це боляче, але втратити репутацію у світі технологій — це кінець усього.
За два місяці Марина з дітьми повернулася в колишню квартиру. Вона замовила повну технічну перевірку та демонтаж усіх “розумних” систем. Тепер це був просто дім — безпечний і справді приватний.
Невдовзі в професійних колах прогримів скандал. Керівництво компанії, дізнавшись про етичні порушення Станіслава, звільнило його без права повернення в галузь. Його проект було закрито.
Минув рік. Марина випадково зустріла його біля центру дитячої творчості. Він виглядав набагато простіше, працював викладачем у невеликому приватному гуртку для підлітків.
— Бачиш, — кинув він з гіркотою, — ти перемогла. Я тепер вчу дітей писати прості коди за копійки, поки ти шикуєш у моїй квартирі.
— Я не перемогла, Стасе. Я просто повернула собі право на безпеку. А квартиру я заслужила роками вірності людині, яка бачила в мені лише “джерело даних”.
Марина забрала дітей з малювання. Вони йшли додому, сміючись і обговорюючи свої маленькі успіхи. Вона знала: шлях до справжньої свободи був болючим, але тепер вона точно знала її ціну. А Станіслав… він залишився зі своїми алгоритмами, які так і не навчили його найголовнішому — людяності.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
