— Марино, ти тільки поглянь, вона вже й зимове пальто дістала.
— У якому сенсі — дістала, Олеже?
— У самому прямому. Відчинила свою величезну валізу, яку ми ледве затягли в ліфт, і тепер розвішує свої сукні у квітку на моїх плічках. А на нижню полицю, де лежали мої футболки, вона вже виклала свої вовняні хустки та панчохи. З начосом, Марино!
Олег нервово стукав пальцями по підвіконню, дивлячись на дружину з сумішшю відчаю та німого запитання.
Марина втомлено зітхнула, відкладаючи ніж, яким шинкувала капусту для борщу.
Робочий день у банку видався важким, потім забігла у садочок за малим, черга в супермаркеті.
А вдома замість тиші — нескінченні поради та присутність тітки Ганни, двоюрідної сестри її покійної мами.
— Ну, Олежику, не виставляти ж людину на нічну вулицю. Вона приїхала на обстеження в обласну лікарню, казала, що це забере трохи часу.
— Трохи часу? Марино, вона тут уже п’ятий місяць! Сто шістдесят дві доби, я веду календар у телефоні. Вона приїхала, коли ми ще кондиціонер вмикали, а зараз люди вже опалення чекають!
— Не починай знову.
— Я не починаю, я намагаюся вижити у власній квартирі! Минулої неділі я делікатно натякнув: «Тітко Ганно, може, вам підсобити з квитками додому? А то ваша хата в селі без господині заросте». А вона мені що?
— Що? — Марина заплющила очі, вже знаючи відповідь.
— Каже: «Ой, Олежику, ти такий турботливий! Та я ж хату знайомим здала на рік, щоб копійка до пенсії була. Їм тепер з’їжджати не можна, бо вони мені аванс за пів року віддали, а я його вже на ліки витратила. Тож я у вас ще трохи побуду і буду вам як рідна мати». Я так міцно стиснув зуби, що ледь не розкришив коронку.
З вітальні долинали гучні звуки телевізора.
Тітка Ганна обожнювала його дивитися та передачі про різних цілителів, після яких вона негайно знаходила в себе симптоми недуг і вимагала терміново заварити їй корінь кульбаби і все таке інше.
— Вона самотня людина, — тихо мовила Марина, ніби виправдовувала власний дискомфорт. — Усе життя по санаторіях та стаціонарах зараз. Їй просто хочеться людського тепла.
— Саме тому вона вчора пів години пояснювала нашому шестирічному Денису, що мультики руйнують розум, а найкраща іграшка — це дерев’яна ложка? — саркастично кинув Олег. — Дитина після того вечора боїться вмикати планшет.
— Ну, перегнула палицю, буває.
— Не буває, а постійно так! Вона випила мій кефір, який я лишив на ранок. Вона додає в твій борщ стільки оцту, що його можна використовувати як засіб від накипу. І найгірше — вона розповіла сусідці з третього під’їзду, що я нібито таємно від тебе ходжу на якісь походеньки, а ти не вмієш прати сорочки. Звідки в баби Ганни такі цікаві подробиці нашого побуту?!
— Від тітки Ганни, — прошепотіла Марина, опустивши голову на руки.
Олег підійшов, обережно обійняв її за плечі.
— Марино, я все розумію. Родина, обов’язок, пам’ять про маму. Але це наш дім. Наша фортеця. А зараз я в цій фортеці почуваюся ніби в гостях. Я не можу вийти на кухню зранку, я не можу спокійно подивитися футбол. Я хочу, щоб наш син бачив щасливу маму, а не жінку, яка здригається від кожного критичного зауваження родички. Ти поговориш з нею? Відверто?
— Поговорю, — приречено кивнула Марина. — Завтра вранці, коли ти будеш на роботі.
Розмова почалася складно.
Марина підсіла до тітки, яка саме розкладала пасьянс на обідньому столі.
У вітальні пахло настоянкою півонії та старомодними парфумами.
— Тітко Ганно, нам треба обговорити плани.
— Які плани, сонечко? — не піднімаючи очей від карт, промовила та. — Ой, дивись, туз випав. Це до грошей. Може, Олегу нарешті зарплату піднімуть, а то ходить такий замислений, напевно, копійки рахує.
— Тітко Ганно, Олег замислений, бо ми трохи втомилися. Ви у нас уже майже пів року. Денису скоро до школи, нам треба облаштувати йому робоче місце у вашій кімнаті. А поставити стіл просто нікуди.
Ганна нарешті відклала карти.
Її погляд став гострим і чіпким, зовсім не схожим на погляд немічної старенької.
— То ти що, рідну людину на вулицю виставляєш, Марино?
— Ніхто вас не виставляє. Але у вас є свій дім. А квартиранти, ну, якось можна вирішити це питання.
— Як вирішити? Люди в мене порядні, договір підписаний! Я ж не недобра людина якась, щоб їх на холод виганяти. Невже я вам так заважаю? Я ж і підмету, і за малим нагляну.
— Ви вмикаєте телевізор так голосно, що Денис не може заснути! — голос Марини почав тремтіти від обурення. — Ви користуєтеся моїми кремами, які коштують половину моєї премії. Ви критикуєте кожен мій крок!
— Ах, ось воно як! — тітка Ганна картинно схопилася за серце. — Креми тобі дорожчі за родину! Я ж твою матір, Царство їй Небесне, до останнього дня доглядала! Ночей не спала!
— Тітко, маму доглядали професійні медсестри, — твердо відрізала Марина. — Я сама їх оплачувала. Ви приїжджали лише на вихідні.
— Невдячна! — вигукнула Ганна, заходячись удаваним кашлем. — Серця в тебе немає! Я їй поради даю, життя вчу, а вона мене за поріг! Куди я піду? Ну, виганяй! Тільки знай: якщо у мене на залізничному вокзалі щось трапиться, це буде на твоїй совісті до кінця днів!
Марина відчула, як стіни квартири стискаються.
Тітка Ганна була гросмейстером маніпуляцій.
Вона миттєво перетворювала будь-яку логічну претензію на акт світової несправедливості.
Увечері Олег, вислухавши чергове фіаско переговорів, лише мовчки дивився у вікно на вогні вечірнього міста.
— Значить, так, — промовив він нарешті. — Переходимо до плану «Б». Якщо ворог не хоче йти добровільно, ми створимо умови, за яких перебування тут стане для неї фізично нестерпним.
— Ти про що? — злякалася Марина.
— Нічого недоброго. Просто трохи змістимо акценти.
Наступного дня почалася прихована гра.
Олег, який зазвичай був тихим, купив потужну колонку.
Повертаючись з роботи, він вмикав важкий метал або гучні подкасти про квантову фізику.
— Олежику, голова ж лусне! — бідкалася тітка Ганна, затикаючи вуха ватою.
— Що ви кажете, тітко? Не чую! Музика — це життя! — вигукував Олег, широко посміхаючись.
Марина теж долучилася.
Вона раптом «захопилася» здоровим харчуванням.
З холодильника зникли ковбаса, масло та улюблені тітчині пельмені.
Натомість з’явилися селера, шпинат і несолона вівсянка на воді.
— Мариночко, а де котлети? — з надією запитувала Ганна.
— Ой, тітко, ми тепер на детоксі! Це для самопочуття корисно. Ви ж самі казали, що у вас тиск. Тепер тільки парові овочі та насіння льону.
Денис, отримавши інструкцію від тата, став надзвичайно активним.
Він постійно просив тітку Ганну пограти з ним у «хованки» під столом або пострибати через скакалку.
— Ну, тітонько, ви ж казали, що рух — це здоров’я! Ну, побігли!
Проте Ганна трималася як стійкий олов’яний солдатик.
Вона кривилася від каші, скаржилася на шум, але щоранку незмінно з’являлася на кухні зі словами:
«Доброго ранку! А що у нас сьогодні? Знову смузі з кропу? Ну що ж, доведеться терпіти заради родини».
Остаточною краплею став випадок з Денисом.
Марина почула, як тітка Ганна нашіптує дитині на кухні:
— Дениску, ти маму не слухай, коли вона каже іграшки збирати. Вона просто зла сьогодні, бо на роботі її не хвалять. Ти посидь тихенько, вона покричить і перестане.
Марина влетіла в кухню, відчуваючи, як гнів засліплює очі.
— Ви що дитині в голову вкладаєте?! Як ви смієте руйнувати мій авторитет у моєму домі?
— Я просто жалію дитину! Ти ж на нього постійно сваришся! — невинно кліпала очима Ганна.
Того вечора Марина була рішуча як ніколи.
— Олеже, все. Я більше не витримаю ні хвилини. Або ми щось робимо прямо зараз, або я забираю малого і йду в готель.
Олег витер руки від мастила (він саме чинив велосипед) і подивився на дружину холодним, розсудливим поглядом.
— Є одна ідея. Радикальна. Але вона спрацює, якщо ми обоє не схибимо. Слухай.
За два дні Марина скликала «сімейну раду».
Стіл був накритий скромно, але урочисто.
Ганна сіла на своє звичне місце, готова до чергової порції овочевого рагу.
— Тітко Ганно, у нас для вас новина, — почав Олег. — Ми вирішили кардинально змінити життя. Квартиру цю ми продаємо.
Ганна аж здригнулася.
— Як продаєте? Навіщо? Це ж трикімнатна, в такому районі!
— Ми переїжджаємо, — підхопила Марина, міцно тримаючи Олега за руку. — Олегу запропонували посаду в іншому місті України, в невеликому містечку. Там дають службовий будиночок, але він зовсім маленький, на дві кімнатки.
— У гори? — жахнулася тітка. — Та там же волого! Там же ведмеді! А як же лікарні?
— Екологія, тітко, — розвів руками Олег. — Будемо пити воду з джерела і дихати лісом. Денису це тільки на користь.
— А я?! — верескнула Ганна. — Ви про мене подумали? Куди мені з моїми ногами в ті гори?
— Ну, як куди? — здивувалася Марина. — Звісно, до себе додому. Ми якраз дізналися, що ваші квартиранти знайшли інше житло. У вас є рівно місяць, щоб повернутися у свою фортецю.
— Та як же так. Я не хочу.
Ганна зрозуміла: сценарій змінився.
Вона намагалася знову завести пісню про «самотню старість», але Марина була непохитною.
— Місяць, тітко. Ми вже виставили оголошення про продаж. Покупці почнуть приходити вже з понеділка, будуть тут усе оглядати, міряти. Самі розумієте, спокою вже не буде.
Наступні дні Ганна збиралася зі швидкістю світла.
Кудись зникли всі її хвороби та немічність.
Вона пакувала вузли, постійно бурмочучи під ніс про «невдячних племінників».
Вона навіть «випадково» намагалася спакувати кілька кухонних рушників Марини, але ті вчасно повернулися на місце.
У день від’їзду Марина замовила таксі до вокзалу.
Ганна сиділа на задньому сидінні, підібгавши губи.
Коли чемодани були вивантажені, вона раптом обернулася до Марини. В її очах уже не було сліз чи образи, лише холодна зверхність.
— Лишаєте мене одну на старості років. А я ж вам нічого не зробила. Будете ще за мене мати гріх, дитино, от побачиш, згадаєш ще мої слова.
З цими словами вона підхопила свою валізу і, бадьоро цокаючи підборами, попрямувала до терміналу, навіть не озирнувшись.
Марина повернулася додому.
Олег уже відчинив усі вікна навстіж.
Свіже повітря вимітало з кутків запах ліків та важку енергетику непроханої гості.
— Ну що, поїхала? — запитав він, усміхаючись.
— Поїхала. І знаєш, що вона сказала? Що ми дуже недобрі, на старості років її залишили саму.
Олег посміхнувся.
— Більше не будемо, обіцяю. Тепер цей дім — тільки наш.
Вони пройшли у вітальню, де панувала благословенна тиша.
Марина хотіла ввімкнути телевізор, щоб просто почути новини, але пульта на журнальному столику не було.
Вони обшукали все: під диваном, за шторами, у шафі.
— Олеже, — промовила Марина, ледь стримуючи сміх. — Вона пульт від телевізора з собою забрала. Як трофей. Напевно хотіла зробити щось нам на зло. Я розумію, що це стара людина, можливо, й випадково взяла, яле недобре якось від того.
Олег подивився на порожній екран, потім на дружину і голосно розреготався.
— І нехай! Це найменша ціна за нашу свободу. Телевізор нам тепер все одно не знадобиться — у нас є ціле життя одне для одного.
Але чи вірно родичі вчинили, коли стареньку жінку відправили додому саму, адже у неї нікого більше немає?
Чи, як би там не було, а вони їй просто родичі і не винні нічого, хоча це й тітка рідна?
Фото ілюстративне.
