І ти справді думала, що він колись подорослішає, чи просто на мить дозволила собі стати слабкою, поки в душі зяяла порожнеча? Де зараз твій тверезий розум, Олено? Чому ти стоїш посеред власного коридору і відчуваєш, як остання крапля терпіння випаровується, залишаючи лише холод? Невже ти геть розум втратила, коли вирішила, що зможеш витягнути на собі не тільки коханого чоловіка, а й усю його родину, яка присмокталася до тебе, наче п’явки до чистої води?

Олена стояла біля вікна їхньої маленької квартири-студії. За склом розпливався сірий ранок. Дощ методично бив по підвіконню, наче нагадував: «Час іде, а нічого не змінюється». Ця квартира, хоч і була затишною, дедалі більше нагадувала Олені пастку. Кожен квадратний метр тут був вистражданий.

Вона закрила очі й на мить згадала ті ночі, коли очі пекли від екрана ноутбука, а пальці німіли від клавіатури. Переклади технічних текстів — це не романтика, це нудна й важка праця. Але вона знала, заради чого це робить. Вона хотіла свій куток. Свій дім.

— Лєнчик, сонечко, сніданок уже чекає! — пролунав голос Максима.

Вона обернулася. Максим стояв біля плити. Він виглядав як ілюстрація до книги про безтурботне життя: розпатлане волосся, стара футболка, босі ноги. І ця його фірмова усмішка — трохи винувато-дитяча. Раніше вона танула від цієї усмішки. Сьогодні ж їй захотілося відвернутися.

— Сідай, я яєчню зробив. З беконом, як ти любиш, — він відсунув стілець, запрошуючи її до столу.

Олена сіла, але апетиту не було.

— Дякую, Максе. Слухай… я хотіла спитати. Твоя сестра Юля взагалі думає роботу шукати? Минуло вже три місяці, як вона отримала диплом.

Максим завмер де стояв. Його обличчя вмить стало серйозним, навіть трохи ображеним.

— Лєн, ну ти знову за своє? Вона ж тільки-но закінчила навчання. Дитина хоче трохи видихнути. Ти ж знаєш, який зараз складний час, стреси навколо… Їй треба прийти до тями.

— Видихнути? — Олена поклала виделку. — Максе, їй двадцять три. Коли я закінчила універ, я вже рік як працювала на двох роботах. Ми з тобою в її віці за квартиру самі платили. Чому ми маємо зараз оплачувати її «відпочинок»?

— Ну не всі такі залізні, як ти, — Максим почав швидко жувати свій бутерброд, уникаючи її погляду. — Батьки допомагають їй продуктами, а ми… ну ми ж не чужі люди. Ти ж знаєш, у батька на заводі зараз затримки, мама хворіє.

— Я знаю, що ми останній тиждень до зарплати рахуємо копійки. Ти в офісі отримуєш стабільно, але наш платіж за квартиру з’їдає більшу частину. А те, що я заробляю зверху, розходиться на якісь незрозумілі потреби твоєї родини. То Юлі на кросівки, то мамі на обстеження, яке вона так і не пройшла…

Максим мовчав. Це була його улюблена тактика — «я в будиночку». Якщо ігнорувати проблему, вона ніби зникає сама собою.

Тишу порушив різкий звук телефона. На екрані висвітилося: «Юлька». Максим миттєво пожвавішав.

— О, мала дзвонить! — він схопив слухавку. — Привіт, сонечко! Як ти? Що там нового?

Олена спостерігала за ним. Вона бачила, як змінюється його міміка. Спочатку здивування, потім захоплення, а наприкінці — легка тінь переляку, змішана з готовністю бігти на допомогу.

— Курси візажу? Серйозно? — Максим підняв брови. — Ого… Ну так, це зараз модно. Кажеш, у топовій школі? І скільки це задоволення зараз коштує?

Олена затамувала подих. Вона відчула, як у животі зав’язується холодний вузол.

— Ого… Сума солідна, — Максим кинув швидкий погляд на Олену. — Я зрозумів. Так, це крута інвестиція в себе. Добре, мала, ми з Лєною порадимося і ввечері я тобі наберу. Цьом.

Він поклав телефон на стіл і почав крутити його в руках.

— Юля знайшла себе, — почав він обережно. — Хоче піти на професійні курси візажу. Каже, що потім зможе заробляти по тисячі за один макіяж. Але там треба одразу оплатити навчання і купити стартовий набір косметики.

— І скільки це «солідна сума»? — тихо спитала Олена.

Максим назвав цифру. Це було майже стільки, скільки вони платили за квартиру щомісяця. Олена відчула, як кров прилила до обличчя.

— Максе, ти жартуєш? У нас немає таких грошей.

— Ну як немає… Ми ж відкладали на ремонт на балконі. Плюс у нас є «заначка» на непередбачувані витрати.

— Непередбачувані витрати — це якщо хтось захворіє або кран прорве! А не на те, щоб твоя сестра навчилася малювати стрілки на очах!

— Лєн, не будь такою егоїсткою! Це ж професія! Вона зможе сама себе забезпечувати, і ми нарешті зітхнемо спокійно. Це останній раз, обіцяю.

— Ти це казав, коли ми купували їй ноутбук. Ти це казав, коли оплачували її курси водіння, на які вона сходила три рази й кинула! Максе, де вона планує взяти ці гроші, якщо ми не дамо?

— Ну батьки зовсім пусті зараз… Оленко, ну ти ж у мене така розумна, така успішна. Ти ж можеш ще один проект взяти на переклад…

Олена відчула, як усередині щось тріснуло. Ця фраза — «ти ж можеш ще попрацювати» — стала останньою краплею.

— Тобто я маю ночами не спати, щоб твоя сестра, яка палець об палець не вдарила, отримала чергову іграшку?

— Це не іграшка! Це родина! Ти що, не розумієш? Родина — це головне! — Максим теж почав підвищувати голос. — Може, твої батьки допоможуть? Ти казала, що тато хоче нам трохи грошей передати…

Олена відвернулася. Їй стало нудотно. Її батьки — звичайні люди, які все життя економили на всьому. Батько все ще ходить у старій куртці, а мама мріє про нову плитку у ванній.

Наступного дня Олена сиділа в маленькому кафе навпроти парку. Навпроти неї сиділа мама. Мама виглядала втомленою, але очі її світилися любов’ю, коли вона дивилася на доньку.

— Оленко, ти якась сама не своя. Щось сталося? — мама м’яко накрила її руку своєю.

Олені хотілося плакати. Їй було так соромно, що вона ледь могла вимовити слово.

— Мам… у нас тут трохи з грошима не виходить. За квартиру треба платити, а замовник затримав оплату… Ви з татом не могли б позичити трохи? До наступного місяця.

Мама нахмурилася.

— Доню, звісно, ми допоможемо. Але ж ми минулого тижня тобі передавали сумку з продуктами, щоб ви менше витрачали. Що трапилося? Максим знову щось купив?

— Ні, ма. Просто… треба було допомогти його сестрі. У неї там навчання… важливе.

Мама довго мовчала, розмішуючи цукор у чашці. Цей звук металевої ложечки об скло здався Олені нестерпним.

— Олено, я тобі дам ці гроші. Але послухай стару матір: ти тягнеш на собі воза, який тобі не належить. Ви молода пара, вам треба про своє майбутнє думати, про дітей. Чому ви утримуєте дорослу дівку?

— Вона його сестра, ма. Він не може інакше.

— Це не любов, Оленко. Це слабкість. І ти цю слабкість підгодовуєш.

Ввечері на картку Олени прийшла сума. І ще повідомлення від тата: «Доню, ми з мамою вирішили дати більше. Хай у вас буде запас, щоб ви не нервували. Ми ремонт у ванній ще відкладемо, не горить».

Олена сиділа в темряві на кухні й дивилася на екран телефона. Сльози самі котилися по щоках. Її батьки відмовилися від своєї маленької мрії, щоб вона могла «не нервувати». А вона ці гроші зараз віддасть Юлі.

Коли Максим дізнався про гроші, він був у захваті. Він кружляв Олену по кімнаті, цілував її в щоки й обіцяв, що «тепер усе точно зміниться».

— Ось побачиш! Юлька — талановита. Вона за місяць ці гроші відіб’є! Твої батьки — просто святі люди. Ми їм усе повернемо, ще й зверху додамо!

Олена хотіла вірити. Вона дуже хотіла вірити, що це справді останній раз.

Минуло два місяці. Юля закінчила курси. Вона справді почала виставляти красиві фото в соцмережах. Олена навіть трохи заспокоїлася. «Може, я справді була занадто жорсткою?» — думала вона.

Але грудень приніс нову хвилю холодного душу.

Максим прийшов додому раніше, ніж зазвичай. Він приніс квіти й торт. Це завжди був поганий знак.

— Лєнчик, у мене така новина! Ти просто впадеш! — він сяяв, наче виграв у лотерею. — Юлька з двома подружками вирішили не працювати «на дядю». Вони відкривають свою студію! Свою власну, у центрі!

Олена повільно відставила чашку з чаєм.

— Свою студію? За які кошти, Максе? Оренда в центрі коштує захмарно.

— Ну, вони знайшли невелике приміщення, підвальне, але дуже стильне. Там треба тільки косметичний ремонт зробити, купити пару крісел, дзеркала, світло спеціальне…

— І скільки треба вкласти?

— Ну, якщо поділити на трьох, то виходить… якраз та сума, що твої батьки нам передали. Вона ж у нас лежить на картці «про запас».

Олена відчула, як у вухах почало шуміти.

— Ти хочеш віддати гроші моїх батьків, які вони збирали на ремонт, на чергову фантазію твоєї сестри?

— Це не фантазія! Це бізнес! — Максим перестав посміхатися. Його голос став металевим. — Вона нарешті знайшла справу життя. Якщо ми зараз не допоможемо, вона втратить приміщення. Це шанс, який випадає раз у житті!

— Шанс для кого? Для неї — гратися в бізнесвумен, а для нас — залишитися з голим задом перед святами? Максе, ми не маємо права чіпати ці гроші. Це не наші гроші, це гроші моїх батьків, які вони дали нам на випадок біди!

— Родина — це і є випадок, коли треба допомагати! — закричав Максим. — Чому ти така черства? Юля — моя кров! Твої батьки дали гроші нам, отже, ми самі вирішуємо, як ними розпоряджатися. У нас спільний бюджет, ти сама так казала!

— Спільний бюджет — це коли ми разом вирішуємо! — Олена теж перейшла на крик. — А ти вже все вирішив за моєю спиною! Ти розумієш, що Юля — це бездонна яма? Вона ніколи не зупиниться, поки ти не скажеш «ні»!

— Я не скажу «ні» своїй сестрі. Крапка. Якщо ти не хочеш допомагати моїй родині, то, можливо, ти не частина цієї родини?

Ці слова вдарили болючіше за будь-яку образу. Олена стояла в коридорі й дивилася на Максима. Вона бачила перед собою не коханого чоловіка, а чужу людину. Людину, яка була готова пожертвувати її спокоєм, працею її батьків, їхнім спільним майбутнім — і все заради того, щоб залишатися «добрим братиком» для розбещеної дівчинки.

— Добре, — сказала Олена. Її голос став дивно спокійним. — Якщо ти так вирішив… роби, як знаєш.

Максим миттєво змінився. Він підійшов до неї, хотів обійняти.

— Оленко, ну я знав, що ти зрозумієш! Ти в мене найкраща. Ми все повернемо, обіцяю!

— Не треба обіцянок, Максе. Просто… я хочу побути сама. Сходи за продуктами, будь ласка, у нас хліб закінчився.

Коли двері за Максимом зачинилися, Олена не впала на ліжко в сльозах. Вона діяла швидко й механічно. Вона дістала велику валізу. Почала складати свої речі. Ноутбук, документи, кілька улюблених книг, одяг.

Вона зателефонувала подрузі.

— Марино? Привіт. Можна я у тебе пересиджу кілька днів? Так, сталося. Ні, не треба слів, просто скажи «так». Дякую. Буду за годину.

Вона залишила ключі на столі. Поруч поклала записку. Всього кілька слів: «Максе, тепер ти можеш повністю присвятити себе сестрі. Квартира оплачена до кінця місяця. Далі — сам. Гроші я повернула батькам. Прощавай».

Вона вийшла з під’їзду, коли дощ уже вщух. Повітря було чистим і холодним. Олена сіла в таксі й відчула, як величезний тягар, який вона несла останні півтора року, просто розчинився.

Минуло три місяці.

Олена жила в невеликій орендованій кімнатці. Вона багато працювала, але тепер кожна зароблена гривня належала їй. Вона нарешті купила мамі ту плитку у ванну, про яку вона мріяла. Сама знайшла майстрів, сама все проконтролювала. Мама плакала від щастя, а тато тільки мовчки тиснув Олені руку.

Від Максима спочатку приходили сотні повідомлень. Спочатку — прохання повернутися, обіцянки, клятви. Потім — звинувачення в егоїзмі й тому, що вона «зруйнувала його життя». А потім — тиша.

Одного разу вона випадково зустріла спільну знайому в супермаркеті.

— Олено! Привіт! Слухай, бачила Максима нещодавно. Жахливий вигляд має. Живе у батьків, бо за квартиру платити не було чим.

— А як там Юля? — не втрималася Олена. — Студія працює?

Знайома засміялася.

— Яка студія? Вони там посварилися через тиждень. Юля сказала, що ремонт був не такий, як вона хотіла, і що взагалі це занадто важко — сидіти там цілий день. Гроші, кажуть, кудись зникли… Максим зараз на двох роботах, намагається якісь борги віддати. А Юлька… Юлька тепер хоче бути блогером, каже, що їй потрібен новий телефон для якісного контенту.

Олена посміхнулася. Вона не відчувала зловтіхи. Тільки легке почуття вдячності до самої себе — за те, що вчасно вийшла з цього палаючого будинку.

Вона вийшла з магазину. На вулиці світило яскраве березневе сонце. Життя тривало. І вперше за довгий час Олена знала, що вона йде у правильному напрямку.

Сім’я — це справді головне. Але сім’я — це не про те, щоб дати комусь сісти собі на шию. Це про взаємну повагу й підтримку. А той, хто цього не розуміє, нехай іде своїм шляхом. Вона свій уже знайшла.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.