Марина завершувала роботу над останнім квартальним звітом, коли телефон на робочому столі коротко завібрував. На екрані висвітлилося ім’я чоловіка. У грудях неприємно хитнуло тривогою — Андрій зазвичай не турбував її у розпал робочого дня, знаючи, як важко їй зосередитися на цифрах.
— Марино, тобі потрібно терміново поїхати до мами, — голос чоловіка був напруженим, слова звучали рвучко. — Їй зле, дуже зле.
— Що трапилося? — Марина відкинулася в кріслі, мимоволі стискаючи слухавку сильніше.
— Сусідка зателефонувала. Каже, Олена Степанівна три дні не виходила з квартири. Сьогодні вранці вона ледь відчинила двері, попросила купити ліків, каже — дихати важко. Я зараз на іншому кінці міста, застряг у заторах, а ти ближче. Будь ласка.
Марина глянула на годинник. До кінця робочого дня залишалося дві години, але колонки цифр у звітах раптом стали абсолютно беззмістовними. Вона швидко зібрала речі, попередила колег і вибігла до машини.
За сорок хвилин вона вже піднімалася сходами знайомої панельної дев’ятиповерхівки. Андрій приїхав майже одночасно з нею. Його обличчя було блідим, очі бігали.
— Як вона? — Марина зняла пальто у тісному передпокої, де пахло старими речами та ліками.
— Температура висока, кашель такий, що стіни дрижать. Каже, що вже тиждень так мучиться. Чому вона мовчала? Чому не зателефонувала нам? — Андрій нервово крутив у руках ключі.
Олена Степанівна лежала в ліжку, загорнута у дві важкі вовняні ковдри. Сиве волосся розтріпалося по подушці, на щоках палав нездоровий рум’янець. Побачивши невістку, вона спробувала трохи підвестися, але відразу закашлялася.
— Марино, навіщо ви приїхали? Тобі ж працювати треба, кар’єру будувати, а не біля хворих сидіти, — прохрипіла вона.
— Олено Степанівно, заспокойтеся, — Марина сіла на край ліжка і приклала долоню до її лоба. Шкіра була сухою та гарячою. — У вас висока температура. Лікаря вже викликали?
— Навіщо той лікар? Тільки гроші викачуватимуть. Звичайна застуда, трохи полежу, чаю з малиною поп’ю — і все минеться.
Андрій приніс із кухні склянку з теплим питвом. Його руки помітно тремтіли.
— Мамо, так не можна. Тобі потрібна фахова допомога.
— Не вчи мене, — свекруха відпила ковток і відвернулася до стіни. — Я все життя сама справлялася.
Марина перезирнулася з чоловіком. В очах Андрія вона побачила таку безпорадність і німий заклик про допомогу, що серце її здригнулося. Вона зітхнула і тихо мовила:
— Олено Степанівно, я завтра візьму кілька днів відгулів. Побуду з вами, поки Андрій на роботі. Вам зараз не можна залишатися самій.
Свекруха нічого не відповіла, лише щільніше закуталася в ковдру. Але Марина зрозуміла — опір зламано.
Наступний тиждень став для Марини випробуванням, до якого її не готували жодні життєві курси. Вона приїжджала до свекрухи на світанку, готувала дієтичні сніданки, стежила, щоб кожна таблетка була випита вчасно, робила вологе прибирання. Олена Степанівна, зазвичай стримана і холодна, під час хвороби перетворилася на надзвичайно вимогливу жінку.
— Суп прісний, — бурчала вона, відсуваючи тарілку. — А чай занадто гарячий, хочеш мені горло обпекти?
Марина мовчки забирала тарілку, досолювала, чекала, поки чай охолоне. Всередині зріло роздратування, але вона нагадувала собі: людина хвора, їй страшно.
Проте лікування вдома не давало результатів. Температура не падала, кашель ставав дедалі глибшим. Сімейний лікар, якого вони нарешті вмовили прийти, лише розвів руками.
— Тут серйозне ускладнення. Потрібна госпіталізація або ж цілодобовий фаховий догляд. У лікарню пацієнтка відмовляється їхати категорично — каже, що там «стіни тиснуть». Отже, хтось має бути з нею постійно.
Андрій опустився на стілець у кухні, сховавши голову в долоні. Кілька хвилин у квартирі панувала тиша, яку переривав лише важкий хрип із кімнати.
— Марино, нам треба серйозно поговорити, — Андрій підняв на неї отомлені очі. — Мама не може залишатися одна навіть на годину.
— Я розумію, — кивнула Марина. — Ми можемо пошукати професійну доглядальницю, зараз багато таких служб, вони знають, як поводитися з хворими…
— Ні, — Андрій різко похитав головою. — Це моя мати. Вона не винесе чужої людини в хаті. Ми маємо доглядати її самі.
— Але як? Я теж маю роботу, звіти, терміни…
— Тобі доведеться на якийсь час переїхати до неї, — слова чоловіка пролунали тихо, але для Марини вони стали ударом. — Поки їй не стане краще. Поки вона не встане на ноги.
Марина завмерла. Переїхати? Залишити свою затишну квартиру, свій простір, де кожен куточок був наповнений миром?
— Ти розумієш, що ти просиш? — нарешті видавила вона. — А моя робота? А наше особисте життя?
— Марино, будь людиною! — Андрій підхопився з місця. — Це моя мама! Вона помирає, можливо! Як ти можеш думати про свій комфорт, коли рідній людині потрібна допомога? Де твоє співчуття?
Ці слова боляче вдарили по самолюбству. Марина завжди вважала себе доброю людиною. І зараз, під тиском обставин та емоційного маніпулювання, вона не знайшла сили відмовити.
— Добре, — тихо промовила вона. — Але тільки доки вона зміцніє.
Через два дні Марина стояла у передпокої квартири свекрухи з однією сумкою найнеобхідніших речей. Їхня з Андрієм квартира залишилася порожньою, і це відчувалося як маленька зрада власного затишку.
Олена Степанівна лежала нерухомо, спостерігаючи за кожним рухом невістки.
— Не треба було тобі приїжджати, — прошепотіла вона, хоча в очах читалося полегшення. — Тягар я для вас.
— Не кажіть так, — Марина намагалася усміхнутися. — Ми ж сім’я.
Дні перетворилися на сірий, виснажливий марафон. Олена Степанівна вимагала уваги щохвилини. Щойно Марина намагалася хоча б на пів години відкрити ноутбук, щоб перевірити пошту, лунав слабкий, але настирливий голос:
— Мариночко, пити… Мариночко, подушка з’їхала… Мені здається, кватирку треба зачинити… Ой, ні, тепер душно.
Вночі свекруха часто стогнала або кликала сина, хоча Андрій приїжджав лише вечорами. Марина не спала, чергуючи біля її ліжка.
Андрій повертався з роботи пізно. Він вечеряв тим, що приготувала Марина, швидко зазирав до матері й сідав перед телевізором або в телефон.
— Може, допоможеш мені перестелити їй постіль? — просила Марина, відчуваючи, як від напруги болить спина.
— Маріш, я так втомився сьогодні на об’єкті, ти не уявляєш, — відмахувався він. — Ти ж жінка, у тебе це краще виходить. Тим паче, я гроші заробляю, щоб ми могли купувати ці дорогі ліки.
— Може, все ж таки знайдемо допомогу? Я теж працюю, хоч і віддалено зараз.
— Ти ж бачиш ситуацію, — хмурився Андрій. — Зараз складні часи, кожна гривня на рахунку. Потерпи трохи. Ти ж сильна.
Марина терпіла. Вона працювала ночами, коли свекруха нарешті засинала. Очі пекли від недосипу, помилки у розрахунках ставали регулярними. Начальниця, яка спочатку ставилася з розумінням, почала надсилати суворі повідомлення про невиконання плану.
— Марино Петрівно, — почула вона під час чергового відеодзвінка, — ми цінуємо ваш досвід, але робота стоїть. Або ви повертаєтеся у стрій, або ми змушені будемо шукати вам заміну.
Марина здригнулася. Вона втрачала себе. Вона худла, волосся стало тьмяним, а в дзеркалі на неї дивилася виснажена жінка з глибокими тінями під очима. Гроші, які давав Андрій, йшли виключно на потреби його матері. На власні потреби Марина соромилася просити, а свої заощадження танули на оплату рахунків та базові речі.
Свекруха, замість того щоб одужувати, ставала дедалі примхливішою.
— Ти навмисне зробила кашу такою густою? — одного разу крикнула вона, і тарілка полетіла на підлогу. Каша розбризкалася по всьому лінолеуму. — Ти мене зі світу звести хочеш!
Марина завмерла, стискаючи кулаки. Вона мовчки опустилася на коліна, збираючи залишки їжі. Сльози застилали очі, але вона не дозволила їм впасти.
Андрій став приходити ще пізніше. Якось вона відчула від його піджака тонкий аромат чужих парфумів — солодких, легких, зовсім не схожих на її запах антисептика та лікарняних крапель.
Тієї ночі Марина сиділа на кухні, дивлячись у темне вікно. З кімнати долинали стогони Олени Степанівни. Марина подивилася на свої руки — колись доглянуті, тепер вони були сухими, з обкусаними нігтями.
— Я більше не можу, — прошепотіла вона Андрію, коли той зайшов на кухню випити води. — Я хочу повернутися додому. У нашу квартиру.
— Про що ти знову? — Андрій роздратовано поставив склянку. — Ти бачиш, у якому стані мама? Ти хочеш її кинути?
— Я не кидаю! Я пропоную найняти спеціаліста! Я втрачаю роботу, Андрію! Я втрачаю себе!
— Роботу можна знайти нову, а мати у мене одна! — голос чоловіка зірвався на крик. — Я думав, ти благородна жінка, а ти виявилася егоїсткою, якій комфорт дорожчий за життя близької людини!
— Егоїсткою? — Марина встала, її всю трусило. — Я тут два місяці живу як у тюрмі! Я не сплю, я не маю права на власне життя! А ти приїжджаєш на все готове і ще смієш мене звинувачувати?
— Знаєш що, — Андрій наблизився до неї, і в його погляді вона побачила холодну зневагу. — Кому ти будеш потрібна така? Худа, задьоргана, без копійки? Тобі пощастило, що я взагалі з тобою одружився. Сиди і мовчи, поки я дозволяю тобі бути частиною цієї сім’ї.
Ці слова стали тією останньою краплею, що руйнує дамбу. Вона дивилася на людину, яку кохала, і бачила чужинця, який просто використовував її як безкоштовний ресурс.
— Досить, — дуже тихо сказала вона.
З кімнати знову долинув голос свекрухи: — Андрійку, що там у вас? Чого вона знову кричить? Вона мене в могилу зажене своїми істериками!
— Все добре, мамо, — відповів він м’яким голосом, який ніколи не використовував для Марини останнім часом. — Вона просто втомилася, вона не зі зла.
Марина дивилася на свій відбиток у склі кухонних дверцят. Стара, втомлена жінка з сірим обличчям.
Наступного ранку, коли Андрій пішов на роботу, Марина не почала варити кашу. Вона пішла в кімнату, де стояла її сумка, і мовчки склала речі.
Олена Степанівна спостерігала за нею, піднявши голову від подушки.
— Що це ти надумала? Куди це ти збираєшся? Хто мені ліки дасть? Хто тиск поміряє?
— Ви викличете соціальну службу або Андрій найме вам доглядальницю. Я свій обов’язок виконала понад міру, — спокійно відповіла Марина.
— Ти кидаєш мене? Хвору жінку? Що сусіди скажуть? Що люди подумають? Яка ганьба!
— Нехай думають, що хочуть, — Марина застебнула сумку. — Я нарешті зрозуміла, що моє життя не належить ні вам, ні Андрію.
Вона залишила ключі від квартири свекрухи на столі в передпокої і вийшла.
Її власна квартира зустріла її тишею та шаром пилу. Але це був її пил. Її тиша. Вона вперше за довгий час прийняла гарячу ванну і проспала п’ятнадцять годин поспіль.
Андрій дзвонив без зупину. Спочатку він благав, потім вибачався, а потім перейшов до погроз. — Ти не отримаєш ні копійки! Я подам на розлучення! Я заберу у тебе все!
Марина не відповідала. Вона пішла до юриста. З’ясувалося, що оскільки квартиру вона купила ще до шлюбу за власні кошти від продажу спадщини, Андрій не мав на неї жодних прав.
Судовий процес був неприємним. Андрій намагався виставити її «бездушною жінкою, яка покинула хвору свекруху». Але Марина принесла довідки про свою відпустку за власний кошт, свідчення про погіршення власного здоров’я та виписки з рахунків. Суддя, жінка з суворим, але справедливим поглядом, швидко розібралася у справі.
Розлучення оформили швидко.
За місяць Марина дізналася від спільних знайомих, що Олену Степанівну все ж таки довелося влаштувати у спеціалізований пансіонат для людей похилого віку. Андрій не зміг сам доглядати матір і дня — він швидко зрозумів, що це важка праця, яка не залишає часу на розваги. Гроші на доглядальницю вдома виявилися для нього занадто великими витратами, тому він вибрав варіант із державним закладом.
— Це ти винна! — написав він їй в останньому повідомленні. — Якби ти не була такою егоїсткою, мама була б удома в теплі.
Марина заблокувала номер. Це була остання ниточка, що пов’язувала її з тим кошмаром.
Минуло пів року. Марина стояла перед великим дзеркалом у холі своєї нової фірми. Вона повернула собі колишню форму, змінила зачіску, а в її очах знову оселився спокій. Вона отримала посаду керівника відділу, і її кар’єра пішла вгору з новою силою.
— Ви чудово виглядаєте, Марино, — сказав один із колег, проходячи повз.
Вона посміхнулася. Вона справді почувалася живою.
Одного разу в суботу, гуляючи в парку, вона зустріла Олександра. Він був архітектором, з яким вони колись працювали над спільним проектом. Він був вдівцем, сам виховував доньку-підлітка.
— Марино? Вас не впізнати! Ви наче випромінюєте світло, — щиро захопився він.
Вони пішли на каву. Олександр не скаржився на життя, хоча воно у нього теж було нелегким. Він розповідав про успіхи доньки в малюванні, про свої плани щодо реконструкції старого театру.
— Знаєте, — сказала Марина, дивлячись у свою чашку, — я довгий час думала, що любов — це коли ти віддаєш себе до останньої краплі. А виявилося, що справжня любов починається з поваги до власних меж.
— Ви абсолютно праві, — кивнув Олександр. — Неможливо допомогти комусь, якщо ти сам потонув у чужому болю.
Між ними не спалахнуло миттєвої пристрасті, але виникло щось набагато цінніше — взаєморозуміння. Олександр не вимагав від неї жертв. Він просто хотів бути поруч, ділитися думками, разом ходити на виставки чи просто мовчати під час прогулянок.
Марина іноді згадувала Ігоря та його матір. Але ці спогади більше не викликали болю чи провини. Вона зробила для них усе, що могла, і навіть більше. Вона зрозуміла важливий урок: не можна врятувати людину, яка не хоче рятуватися сама, і не можна дозволяти іншим використовувати твоє милосердя як зброю проти тебе.
Якось увечері, сидячи на своєму балконі і спостерігаючи за заходом сонця, Марина відчула абсолютну повноту життя. Вона була вільна. Вона була собою. І вона нарешті знала: вона варта того, щоб її цінували не за послуги, які вона надає, а за те, якою вона є насправді.
Минуле залишилося в тій старій квартирі з розбитими тарілками та гіркими докорами. А попереду було ціле життя — чисте, світле і повністю її власне.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
