– Марино, ну де ж ти ходиш? Там під під’їздом якийсь чоловік з величезним букетом квітів тебе вже дві години чекає, – каже сусідка Марині, яка якраз з дітьми поверталася з магазину.
– Дякую, Катю, що попередила, але я і уявлення не маю, хто б це міг бути, – Марина і справді почувалася розгубленою, бо не могла навіть припустити, хто б це міг бути, адже вона останнім часом ні з ким не спілкується.
Молодша донечка, яка сиділа у візочку, попросила пити, і Марина ще зайшла в маленький магазинчик по дорозі, щоб купити дитині сочок, подумала, що якщо незнайомець чекав вже дві години, то ще кілька хвилин зачекає.
Вона наче свідомо відтягувала час, бо в глибині душі навіть боялася, адже не уявляла, хто зараз згадав про неї.
Після того, як Марина розлучилася з чоловіком, вона перестала чекати чогось доброго. Занадто важким був цей розрив.
Одружилися вони з Володимиром, як їй тоді здавалося, з великої любові. Весілля у них було велике, гарне, зібралися родичі і друзі з обох сторін, усі бажали молодятам щастя.
Все було непогано, поки не з’явилися діти, як з’ясувалося, Володимир не був готовий виконувати роль батька. Він вважав, що його обов’язок – заробляти гроші, а про дітей має дбати дружина, а заразом і сумлінно виконувати всю домашню роботу.
Марина старалася з усіх сил, але все більше розуміла, що вона і справді не справляється і їй потрібна допомога. Від чоловіка підтримки не було, одні лише картання.
– Попроси свою маму, щоб вона хоч інколи приходила і нам допомагала, – запропонувала якось Марина. Її батьки жили далеко, тому вона і сподівалась, що хоч свекруха допоможе.
– Навіть не подумаю мамі таке казати, вона нас з братом сама виростила, без сторонньої допомоги, тому і ти справишся, – заявив Володимир.
Проте, сам він все частіше ходив до своєї мами, навіть часто залишався в неї ночувати, пояснюючи це тим, що діти заважають йому спати, а йому на роботу треба вставати.
А потім, як грім серед ясного неба, Володимир заявив, що йде від Марини і подає на розлучення, бо йому набрид цей «циганський балаган».
– Це твої діти, ми – твоя сім’я, як ти можеш так казати? – плакала Марина, бо не могла зрозуміти, чому її коханий чоловік і батько їхніх дітей так змінився.
Та Володимир зробив як задумав – розлучився з Мариною, став платити мінімальні аліменти на дітей, а сам переїхав до своєї мами, де він нарешті отримав спокій і тишу.
Марині нічого не залишалося, як ростити дітей самій, в надії, що все якось налагодиться і вона впорається, та поки-що було важко.
Коли Марина вже ближче підійшла до під’їзду, то першим побачила і впізнала нежданного гостя старша донечка Марини. Алінка побігла до нього зі словами: «Дядько Дмитро приїхав! А ти знову купив мені ляльку?».
Дмитро був найкращим другом Володимира і хресним батьком їхньої старшої донечки. Приїжджав час від часу до похресниці, та останніх років 4 вони не бачилися, бо Дмитро був за кордоном.
Марина і справді щиро зраділа гостю, і запросила його зайти до них на чай. Дмитро погодився.
Дівчатка отримали свої подарунки, і гралися новими ляльками, а Дмитро ошелешив Марину, що має до неї серйозну розмову.
– Марино, не буду крутити. Ти давно мені подобаєшся, але я розумів, що не можу так вчинити з найкращим другом. Але тепер, коли Володя сам від вас відмовився, думаю, що я маю право сказати тобі про свої почуття. Я купив дім, і хочу, щоб в ньому була господиня. Ти вийдеш за мене заміж?
Чайник свистів, нагадуючи, що вода закипіла і треба робити чай, та Марина від почутого наче забула, що має робити. Дмитро їй теж подобався, але вона його завжди сприймала як кума і не більше, а тут такий поворот.
– То може зробиш вже мені нарешті чаю? – посміхнувся Дмитро.
Вони пили чай, і за ті пів години їхнє життя змінилося кардинально. Дмитро був упевнений, що робить все правильно – друг не зміг оцінити того, що мав, отже він його не зрадить, він просто скористається шансом, який у нього з’явився.
А Марина хоч спочатку і була ошелешена, але потім зрозуміла, що це непогана пропозиція. От тільки вона не хотіла обманювати Дмитра, не хотіла бути з ним через жалість чи від безвиході, бо вважала, що він заслуговує на те, щоб його щиро любили, тому просто попросила його дати їй трошки часу.
Інколи доля і справді підкидає нам неочікувані сценарії, але слід пам’ятати, що це життя, а в ньому може бути все.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
