На кухні панував спокійний вечірній затишок.
Марина схилилася над плитою, механічно помішуючи духмяний борщ.
Пара піднімалася вгору, огортаючи жінку хмаринкою тепла, але думками вона була далеко.
У вухах досі відлунювала фраза, кинута свекрухою кілька днів тому:
«Будеш і за мною так само ходити, як за своїми».
Ці слова Ганна Степанівна промовила буденно, з тією особливою впевненістю людини, яка не звикла чути відмов.
Це сталося минулої неділі. Свекруха, як завжди елегантна, з бездоганною зачіскою та манікюром, завітала на вечірній чай.
Вона сиділа на стільці з прямою спиною, тримаючи тонку порцелянову чашку так, ніби це був скіпетр.
Розмова мимохідь торкнулася батьків Марини.
Жінка щойно пройшла через справжнє пекло: операція батька, виснажлива реабілітація для матері, нескінченні нічні чергування біля лікарняних ліжок.
— Ти справжня молодець, Мариночко, — зауважила тоді Ганна Степанівна, відпиваючи чай невеликим ковтком. — Виконала доньчин обов’язок на всі сто. Я розумію, як це виснажливо — і морально, і фізично. Дивлюся на тебе і серце радіє: яка ж ти надійна людина. Тепер я спокійна — будеш і за мною так само доглядати, коли прийде час.
Марина тоді заціпеніла.
Ложка в її руці завмерла, а серце стиснулося.
Денис, її чоловік, у цей момент саме відкушував печиво і так і застиг із ним у руці, дивлячись у простір.
У повітрі повисла густа, липка тиша. Проте Ганна Степанівна ніби нічого не помітила — вона продовжувала спокійно розглядати візерунок на скатертині.
Від спогадів Марині стало гірко.
Перед очима пропливло все життя в шлюбі.
Ганна Степанівна, вдова з вельми непоганою пенсією та заощадженнями, завжди мала одного фаворита — старшого сина Олега.
Саме йому вона допомогла виплатити два кредити за нерухомість.
Коли Олег розлучався і “шукав себе”, саме мати роками платила аліменти на його дитину, щоб «Олежик не перенапружувався і не псував собі нерви».
Марині ж із Денисом вона допомогла лише одного разу — дала п’ятдесят тисяч гривень на перший внесок за квартиру.
Тоді вони ледь не руки їй цілували від вдячності, поки випадково не дізналися, що Олегу в той самий час була подарована сума, більша в десять разів.
— Ну, вам же простіше, ви люди самостійні, вдвох крутитеся, — відмахнулася тоді свекруха, коли Денис спробував обережно запитати про таку очевидну несправедливість.
Тепер ці слова «будеш виходжувати» не давали Марині спокою.
Вона картала себе за те, що була надто відвертою, розповідала, як мила батька, як тримала матір за руку під час реабілітації.
Вона сама створила образ «жертовної жінки», і ось — миттєва «нагорода» знайшла героя.
На кухню зайшов Денис. Він одразу відчув напругу, що висіла в повітрі.
— Знову про це думаєш? — тихо запитав він, кладучи руки їй на плечі.
— Вона навіть не запитала, Денисе. Не сказала: «Чи зможеш ти мені допомогти?». Вона просто винесла вирок. Затвердила графік мого майбутнього життя без моєї згоди.
— Маріш, вона просто злякалася старечої самотності. Слова невдало підібрала, буває, — спробував заспокоїти її чоловік.
— Невдало? — Марина різко вимкнула плиту і повернулася до нього. — Ти чув її тон? Це був голос людини, яка пред’являє права на власність! Вона все життя вкладала в Олега, плекала його, оберігала від будь-яких труднощів. А коли прийшов час думати про старість, вона приходить до нас. Це несправедливо!
— Вона допомогла нам свого часу, — зітхнув Денис, дивлячись у бік.
Йому було боляче і незручно.
Він усе життя відчував, що мати любить брата більше, але визнати це вголос означало розписатися у власній непотрібності.
— Ті п’ятдесят тисяч? Так, ми вдячні. Але це не квиток у рабство! Я не хочу, щоб моє життя знову перетворилося на нескінченний госпіталь. У неї є старший син, у якого вона влила цілий статок. Хай він і чергує біля її ліжка!
Денис мовчав. Конфлікти були для нього чимось нестерпним.
Він сподівався, що це просто «старечі дивацтва», які розсмокчуться самі собою.
Але Марина знала: Ганна Степанівна нічого не каже просто так.
За кілька днів свекруха знову з’явилася на порозі.
Цього разу з «подарком» — пакунком старих рушників, які «і викинути шкода, і вам у господарстві згодяться».
Розмова дуже швидко перейшла на тему здоров’я.
— Ох, щось сьогодні так у попереку болить, — ніби між іншим зауважила Ганна Степанівна, вмощуючись у кріслі. — Лікар каже, що це вік. Скоро, мабуть, і до магазину сама не дійду.
— Потрібно звернутися до профільного спеціаліста, пройти курс реабілітації, — автоматично відгукнулася Марина, намагаючись тримати дистанцію.
— Ой, дитинко, ці лікарі тільки гроші тягнуть. Краще вже вдома, серед своїх. Та й доглядати не кожен вміє. Ось як ти за своїм батьком ходила — я все бачила. Видно, що з душею, професійно. Не кожному такий талан дано.
Марина відчула, як потилицею пробіг холодок.
— Ганно Степанівно, — почала вона, старанно контролюючи голос, щоб він не тремтів від люті. — Той період був найважчим у моєму житті. Я була на межі. Я не думаю, що зможу пройти крізь це ще раз. У мене просто немає ресурсу.
— Та що ти таке кажеш! — сплеснула руками свекруха. — Для рідної людини завжди сили знайдуться. Я ж тобі не чужа.
«Не чужа? — закричала Марина про себе. — Коли ти останній раз запитувала, як я почуваюся? Коли ти пропонувала посидіти з нашими дітьми, щоб ми хоча б у кіно сходили? Ти згадуєш про наше існування лише тоді, коли треба похвалитися досягненнями Олега або поскаржитися на тиск».
— Мамо, — втрутився Денис, помітивши, як стиснулися щелепи дружини. — Давайте не будемо про погане. Ви ще бадьорі, дай Боже кожному.
— Я не про погане, синку, я про реальність, — ображено підібгала губи мати. — Я просто констатую факти. Ми не молодіємо. І я, слава Богу, не буду тягарем. У мене квартира хороша, пенсія. Мені просто потрібна буде присутність людини поруч. Догляд, турбота. Щоб таблетки не забути випити, щоб не впасти в порожній квартирі. Хіба я багато прошу від власної родини?
Марина чітко розуміла, що стоїть за цими «скромними» проханнями: безсонні ночі, повна відсутність особистого життя і постійне почуття провини, яке свекруха вміла вирощувати в оточуючих з майстерністю досвідченого садівника.
За власними батьками Марина доглядала з любові.
Це був її вибір, вистражданий серцем. Тут же їй пропонували борг, який вона не брала.
Того вечора, коли Ганна Степанівна поїхала додому, між подружжям спалахнула перша по-справжньому велика сварка.
— У неї достатньо грошей, щоб найняти професійну доглядальницю! — кричала Марина. — Але вона хоче безкоштовну прислугу в моїй особі! Вона хоче відпрацювати ті нещасні копійки, які дала нам на квартиру!
— Припини! Вона просто стара і самотня жінка!
— Самотня, у якої є два сини! Чому вона не каже Олегу: «Будеш мене доглядати»? Чому він завжди «поза зоною досяжності», коли треба щось робити? Тому що він — любимчик, якого не можна турбувати брудними справами? А я — невістка, яка «зобов’язана» за фактом заміжжя? Я не брала на себе таких зобов’язань, Денисе!
— Ти все перебільшуєш. Вона поговорить і забуде. Просто кивай головою, не треба лізти на суперечку.
— Ага, зараз! — обурилася жінка. — Щоб вона потім тицьнула мене носом у мою мовчазну згоду? Ні, цього не буде!
Марина пішла в спальню і зачинила двері.
Перед очима постало обличчя її матері — виснажене хворобою, але сповнене безмежної вдячності.
— Пробач мені, доню, що я стала для тебе такою вагою, — шепотіла мати під час найважчих місяців.
— Мамо, яка вага? Ти — моє життя, — відповідала тоді Марина зі сльозами на очах.
Це був діалог любові.
І вона знову згадала погляд Ганни Степанівни: холодний, розрахунковий, оцінюючий.
Як у купця на ярмарку. «Будеш мене виходжувати». Це був діалог комерції, де товаром була її молодість і здоров’я.
Наступного ранку Марина розбудила Дениса раніше, ніж зазвичай.
— Нам треба розставити крапки над «і», — сказала вона крижаним тоном. — Я не буду доглядати за твоєю матір’ю. Ні «як-небудь потім», ні коли «приспічить». Ніколи. Це прямий обов’язок її дітей. Якщо їй знадобиться допомога — ви з братом вирішуйте це питання самостійно. Наймайте персонал, чергуйте по черзі, продавайте її житло для оплати пансіонату. Я у цьому процесі брати участь не буду. У мене більше немає сил на чужу старість.
Денис дивився на неї з жахом.
— Але як я їй це скажу? Вона ж образиться на все життя!
— Так і скажеш. Що я віддала всі свої сили власним батькам. Крапка. Якщо для тебе її спокій дорожчий за моє здоров’я — значить, ми з тобою дуже різні люди.
— Вона не зрозуміє, — хрипко промовив він. — Та й навіщо зараз про це думати? Може, вона ще двадцять років проживе в повному здоров’ї!
— А я не хочу жити з її постійними надіями на мене, я відразу хочу все розставити на свої місця, щоб на мене вона ніяких планів не будувала. Я вирішила: я сама з нею поговорю, як тільки вона знову почне цю тему.
Нагода трапилася через тиждень.
Ганна Степанівна приїхала з коробкою дорогих тістечок, явно налаштована на чергову порцію маніпуляцій.
Марина не стала чекати чаювання. Вона відкашлялася і вимовила досить гучно, щоб Денис чув це з вітальні:
— Ганно Степанівно, я хочу прояснити одну річ зараз, щоб у майбутньому не було неприємних сюрпризів. Я не буду за вами доглядати. У вас є двоє дорослих синів. Коли вам знадобиться допомога — це буде їхня відповідальність. Я свою чашу догляду вже випила до дна.
Свекруха впустила коробку на стіл. Її очі стали круглими від обурення.
— Ось як? Ти ж ніби не заперечувала минулого разу. Що це за бунт на рівному місці?
— Я ніколи не погоджувалася, — відрізала Марина. — Ви просто вирішили за мене.
— Я вам стільки допомагала. Я відривала від себе останнє! Не очікувала я такої чорної невдячності, — Ганна Степанівна картинно схопилася за серце.
— П’ятдесят тисяч — це не «останнє». Олега ви забезпечили на все життя. Тому буде логічно і справедливо, якщо саме він віддасть вам борг своєю турботою.
— Не знаю, як там у ваших сім’ях заведено, але в нас допомога не вимірюється грошима! Видно, твої батьки тобі цілий статок лишили, раз ти їм так старанно прислужувала! — не стримавшись, виплюнула свекруха.
— Мої батьки дали мені любов і підтримку, яких не купиш за всі іпотеки світу! — Марина трималася стійко, хоча всередині все тремтіло.
— А я, значить, для тебе ніхто? — свекруха прищулилася, намагаючись знайти слабке місце. — Я тобі свого хорошого сина віддала! Ти за це мені ноги мити повинна і воду пити!
Вона тупнула ногою і звернулася до Дениса, який стояв у дверях:
— А ти чого мовчиш, як істукан? Твою матір ображають, а ти язика згубив?
Денис переводив погляд з дружини на матір. Його обличчя почервоніло.
Він уперше в житті відчув, що якщо зараз не підтримає Марину, він втратить її назавжди.
— Мамо. Марина каже правду. Ти завжди все віддавала Олегу. Ти платила за нього, рятувала його. А тепер вимагаєш допомоги від тієї, кому майже нічого не дала. Це негарно.
Ганна Степанівна завмерла. Такого удару від молодшого, «слухняного» сина вона не чекала.
— Бо вона жінка! Хто мені буде склянку води подавати? Ти? Чи Олег? Чоловіки для цього не створені! — прошипіла вона.
— Тоді нехай вам допомагає дружина Олега, — нагадала Марина.
— Яка саме? Він знову розлучається і збирається одружуватися втретє! — свекруха закотила очі. — Ви просто егоїсти. Обоє. А я ж тебе, Дениску, завжди більше любила, серцем відчувала.
Марина зрозуміла, що почалася «важка артилерія» маніпуляцій.
— Саме тому ви допомагали виключно братові? — єхидно перепитала вона.
Ганна Степанівна почервоніла так, що здавалося, зараз не змовчить.
Вона рвучко схопила свою коробку з тістечками зі столу.
— Заберу! Не заслуговуєте ви на моє частування після таких слів! Жирно буде!
Вона розвернулася і, ледь не збивши Дениса в дверях, вилетіла з квартири.
Через хвилину в під’їзді пролунав гучний гуркіт вхідних дверей.
З того часу свекруха більше не з’являлася в їхньому домі.
Вона лише зрідка телефонувала синові, щоб вкотре нагадати про його «небачену жорстокість» та «зміїну натуру» невістки.
А Марина нарешті відчула полегшення.
Вона зрозуміла: іноді треба бути «поганою» в очах інших, щоб зберегти право на власне життя.
Вона не була зобов’язана відпрацьовувати чужі сценарії.
Її совість була чистою, а серце — вільним.
А як ви вважаєте, чи повинна невістка доглядати за свекрухою, якщо та все життя допомагала лише іншим дітям?
Чи існують межі обов’язку в родині?
І хто в цій ситуації має доглядати матір?
Фото ілюстративне.
