— Маринко, ми ж тепер багаті! Розумієш? Тепер і про дитину можна подумати, і взагалі зажити як люди! — Тарас мало не стрибав по кухні, розмахуючи руками так, ніби вже тримав у них ключі від усього світу.

Але дружина у відповідь лише загадково посміхалася, попиваючи чай. Її спокій був наче тихе море перед великою бурею. Чоловік навіть не здогадувався, як вона збирається вчинити насправді.

Марина та Тарас були звичайною родиною, яких тисячі навколо. Вона працювала адміністратором у салоні краси — знаєте, з тих дівчат, що завжди усміхнені, з ідеальною зачіскою, навіть якщо на душі коти шкребуть. Тарас був інженером. Наче й робота непогана, і голова на плечах є, але щось у нього з тими фінансами ніяк не клеїлося.

Заробляли вони за нинішніми мірками середньо. На життя вистачало, але щоб відкласти на щось серйозне — то була ціла наука. Марина кожен місяць вираховувала кожну копійку, намагалася створити бодай якийсь запас, а Тарас… Тарас був іншої вдачі.

У нього на картці могло залишитися на три хлібини, а він спокійно йшов купувати якусь дорогу залізяку для своєї машини чи новий гаджет, який йому «ну дуже потрібен для роботи». Бюджет для нього був поняттям ефемерним, чимось таким, що існує лише в розмовах дружини.

Через це вдома часто спалахували суперечки. Марина намагалася достукатися, пояснити, що не можна жити одним днем, коли мрієш про власне житло чи бодай ремонт. Одного разу сварка була такою гучною, що Марина вже й валізи почала збирати.

Проте, як це часто буває, втрутилися батьки. Свати з’їхалися, почали «лікувати» молодих повчаннями. Мовляв, обом уже за тридцять, пора за розум братися, про сім’ю думати, дітей народжувати, а не бігати з заявами про розлучення. Помирили. Але осад у Марини залишився.

Найбільшим каменем спотикання було питання дітей. Тарас хотів спадкоємця, часто заводив про це розмову, особливо коли бачив друзів із візочками. Але Марина стояла на своєму — категоричне «ні», поки не буде фінансової стабільності.

— Тарасе, на що ми будемо дитину утримувати? Ти навчися спочатку гроші не тринькати на вітер, знайди підробіток чи нормальну посаду з преміями, тоді й поговоримо. Я в декрет піду, і ми що, на одну твою зарплату, яку ти за тиждень спускаєш, виживатимемо?

Вона не піддавалася на вмовляння. Її позиція була чіткою, і жодні обіцянки «я виправлюся» не діяли. Марина продовжувала пити свої пігулки, знаючи, що зараз дитина — це просто шлях у нескінченні борги.

І ось одного дня життя зробило крутий віраж. Марина дізналася, що отримала у спадок великий будинок у престижному приміському районі. Спадщина прийшла від далекого родича, про якого вона лише чула в дитинстві на сімейних посиденьках.

Їхати жити в той особняк Марина не збиралася. Вона реалістка: утримувати таку нерухомість, платити за комуналку та доглядати за величезною територією — це було б їм просто не по кишені. Рішення прийшло миттєво — продавати.

Коли Тарас про це дізнався, у нього в очах запалали вогники. Він уже бачив себе за кермом новенького авто, у дорогому одязі, з пачками грошей у кишенях. Він був упевнений, що тепер Марина точно не матиме відмовок щодо дитини.

— Маринко, ми ж тепер багаті! Все, питання з грошима закрите! Можна і малого планувати, і відпочити поїхати. Ти вже придумала, на що ми все це витратимо? — кричав він від радості, мало не кружляючи її по кімнаті.

Дружина лише загадково посміхнулася у відповідь.

— Люба, чому ти мовчиш? Ти не рада?

— Тому що в мене свої плани, Тарасе, — спокійно сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

— Не зрозумів. У сенсі — свої? Ми ж сім’я.

— У прямому. З чого ти взяв, що я тепер побіжу в пологовий? Гроші з’явилися, так. Але чи змінився ти? Чи став ти відповідальнішим?

— Але ти ж сама казала, що на дитину треба фінанси! Тепер вони є! — Тарас почав заводитися, не розуміючи, чому дружина не розділяє його тріумфу.

— Гроші є в мене, Тарасе. Але це не ти їх заробив. Це просто удача, а не твій професійний ріст.

Чоловік не міг збагнути, що не так. Він сприйняв це як чергову забаганку, як спосіб маніпуляції. Але сперечатися далі не став, вирішив, що треба дати їй час «переварити» багатство.

— Добре, не хочеш зараз про дітей — давай пізніше. То на що ми витратимо цей капітал? — запитав він, уже лагідніше.

— Я скажу тобі згодом. Мені зараз треба їхати у справах.

Марина не стала пояснювати, куди саме. Вона щодня була на зв’язку з ріелтором, вивчала ринок і дуже поспішала з угодою. Їй хотілося швидше закрити це питання, поки Тарас не почав будувати повітряні замки.

Зрештою, будинок був проданий. Сума на рахунку була такою, про яку вони раніше могли лише мріяти. Але Марина мовчала. Вона чекала слушного моменту.

Тарас, звісно, не був дурнем. Він бачив, що Марина стала частіше затримуватися, щось обговорювати по телефону. Зрештою, він прямо запитав:

— Марин, чому ти приховуєш, що угода вже відбулася? Гроші вже на картці, я ж знаю.

— Яке це має значення, коли саме вони прийшли? — вона спокійно розкладала вечерю, демонструючи повну байдужість до теми.

— Як яке? Це ж і мої гроші теж! Ми в шлюбі, у нас все спільне за законом.

— Чого це ти так вирішив? — Марина підняла брову.

Тарас почав нервувати. Його голос ставав гучнішим.

— Того! Я твій чоловік. Я вже пригледів собі машину, бачив один варіант — BMW, майже нова. Всі хлопці на роботі оніміють від заздрощів. А ще треба поїхати в теплий край, десь на острови, відпочити як королі!

Марина лише зітхала, дивлячись на його емоційний вибух.

— Маринко, чого ти мовчиш? Скажи щось!

— Тарасе, пригальмуй трохи. Тобі не здається, що ти вже все за мене вирішив? Це мої сімейні гроші, мій спадок. І розпоряджатися ними буду я сама.

Чоловік не вірив своїм вухам. Завжди ж усе ділили, завжди він міг розраховувати на її підтримку.

— Та ти просто загордилася! Ти що, не збираєшся ділитися з чоловіком? Я що для тебе, перехожий з вулиці?

Крики стояли такі, що, мабуть, і через стіни було чути. Сусіди, напевно, вже складали свої легенди про їхні мільйони.

— Вважай, як знаєш, — відрізала Марина. — Але я тобі нічого не винна.

Від образи Тарас грюкнув дверима так, що мало не скло вилетіло. Він не придумав нічого кращого, як піти скаржитися своїй матері. Галина Дмитрівна, звісно, одразу стала на бік улюбленого сина.

Проте свекруха була жінкою хитрою. Вона розуміла, що криками тут справі не зарадиш. Треба діяти тонше. Вона вирішила спочатку налагодити контакт із невісткою, задобрити її.

Галина Дмитрівна зателефонувала Марині і попередила, що приїде в гості, коли Тарас буде вдома. Син уже потирав руки, думаючи, що зараз мати «вправить мозок» неслухняній дружині.

Коли приїхала свекруха, вони з Мариною пішли поговорити в невеликий скверик біля будинку. Тарас чекав біля вікна, як на голках.

— Маринко, дитинко, ти знаєш… я тебе розумію. Чому ти зараз не хочеш дітей — це твій вибір, і я його поважаю. Зараз часи важкі, треба на ноги встати, — почала Галина Дмитрівна солодким голосом.

— Справді? Ви так вважаєте? — Марина була приємно здивована такою підтримкою.

— Звичайно. Вагітність, пологи — це велике навантаження. А ти в нас така красуня, молода, здорова. Треба себе берегти.

— Ой, Галино Дмитрівно, ви наче мої думки читаєте! Я завжди знала, що ви мудра жінка.

— Тож дитина — то справа десята. Але тут є ще одне питання… про гроші… — свекруха почала плавно підводити до головного.

— Ой, зачекайте, я забула плиту вимкнути, зараз повернуся! — перервала її Марина і шмигнула в під’їзд.

Коли вона повернулася, то сама продовжила розмову:

— Мало не забула. Галино Дмитрівно, ви ж колись казали, що мрієте про гарний дачний будиночок, щоб влітку там троянди вирощувати і в холодку сидіти?

— Та казала… а до чого тут це? — свекруха насторожилася.

— Я вже підібрала варіанти. Куплю дачу своїм батькам і вам зі свекром. Хочу, щоб ви на старості років відпочивали в затишку. Ви ж мені як рідні, завжди допомагали, коли я просила.

Свекруха аж мову втратила. Такого повороту вона точно не очікувала.

— Маринко… це так несподівано. Це ж великі гроші.

— Ну що ви. Ви це заслужили. А на Тараса не зважайте, він просто ще не доріс до великих грошей. Ви ж знаєте, як він вміє все пустити за вітром. Я йому нічого не даю, щоб хоч щось корисне для сім’ї зробити.

— Так, так, я розумію… — прошепотіла свекруха, в голові якої вже малювався проект двоповерхової дачі з терасою.

— То про що ви хотіли зі мною поговорити? — запитала Марина з усмішкою.

Галина Дмитрівна зніяковіла. Весь її план «захисту сина» розсипався.

— Та я… я хотіла запитати, як ти той пиріг з вишнею печеш? У мого Тарасика він найулюбленіший, каже, що в тебе смачніше, ніж у мене виходить.

Коли мати вийшла з кімнати задоволена, Тарас уже був упевнений, що все вирішено на його користь. Але як він розлютився, коли дізнався, що Марина й надалі не збирається давати йому жодної копійки на «його мрії».

Мати, вірна своїй новій вигоді, нічого синові про дачу не сказала. Марина попросила зробити сюрприз. Тарас відчував, що навколо нього щось відбувається, але не міг зрозуміти, що саме.

Тоді він вирішив піти іншим шляхом. У Марини була зведена сестра — Христина. Стосунки у них завжди були напружені, ще з підліткового віку. Тарас знав про це і вирішив підмовити Христину, щоб та якось вплинула на Марину чи допомогла йому «вибити» частину грошей.

Він зустрівся з Христиною в кафе, почав жалітися на Марину, казати, яка вона стала жадібна. Христина начебто погодилася допомогти, сказала, що придумає план, як «розкрутити» сестру на щедрість.

Тарас цілий тиждень чекав від неї повідомлення. Він уже уявляв, як Христина влаштує якусь сімейну сцену чи маніпуляцію, після якої Марина здасться. Але дочекався він зовсім іншого.

— Збирайся, мені треба тобі дещо показати, — сказала Марина одного вечора, одягаючи пальто.

— Куди ми? Знову якісь твої таємниці?

— Побачиш. Це важливо.

Вони приїхали до автосалону. Там, прямо перед входом, стояв блискучий позашляховик — саме той, про який Тарас марив останні місяці.

— Маринко! Це мені? Ти все-таки вирішила? — він кинувся до машини, вже готовий обіймати капот.

— Спочатку я дійсно хотіла зробити тобі такий подарунок, Тарасе. Думала, може, це тебе підштовхне стати іншим.

— То в чому проблема? Ключі де?

— Бачиш, Христина мені все розповіла. Ти ж не знав, що ми з нею помирилися ще два роки тому? Ми таємно спілкуємося, допомагаємо одна одній.

Тарас завмер на місці. Його обличчя почало бліднути.

— Вона розповіла, як ти пропонував їй піти проти мене, як ти хотів «попиляти» мої гроші за її спиною. Так от, я вирішила, що ця машина більше пасуватиме їй. Вона, на відміну від тебе, виявилася вірною сестрою.

Чоловік намагався щось сказати, почав виправдовуватися, але слова застрягали в горлі.

— Леро… тобто, Маринко, ти просто не так зрозуміла. Я хотів як краще для нас…

— Ні, я все зрозуміла правильно. Коли я отримала цей спадок, я хотіла ощасливити всіх близьких. Я купила дачі батькам — і твоїм теж, до речі. Вони вже знають і дуже вдячні. Я допомогла сестрі. Я хотіла ощасливити і тебе.

— То чому ж ні?

— Тому що гроші тебе не змінили, Тарасе. Вони лише витягли назовні твою справжню сутність — жадібність і готовність зрадити близьку людину заради «статусної тачки».

Тарас стояв, опустивши голову. Багатство, яке було так близько, що можна було торкнутися рукою, тепер вислизало назавжди.

— Для тебе в мене залишилося лише це, — Марина дістала з сумки конверт.

Там не було грошей. Там була заява на розлучення і її обручка.

Він стояв посеред вулиці, дивлячись, як вона сідає в таксі. Колись він міг би подумати, що вона без нього пропаде. Але тепер він розумів — вона стала найзавиднішою жінкою в цьому місті. А він щойно втратив не просто гроші, а єдину людину, яка його справді любила, попри всі його дивацтва.

Жадібність — вона така. Обіцяє золоті гори, а залишає на руїнах власного життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.