Марина жінка заміжня, ось уже 9 років, як заміжня. І чоловіка свого щиро кохає, і син 7 років є. І з роботою все добре: отримують Марина та її чоловік Артем за нинішніми мірками дуже хорошу зарплату. Жити б, та радіти. Але щось добре життя в них не складається, і радості в ньому не видно.
– Я не знаю, Марино, але тобі ще попробуй угоди, – з легкою заздрістю говорять Марині подруги, – ну да, тобі самій в дитинстві не сильно пощастило, але заміж ти вийшла добре, чоловіка доброго та вірного маєш стільки років, вважай, що родина твого чоловіка вже й твоя сім’я. Он свекруха вже на пенсії, за сином є нагляд, не конфліктуєте ви, не сваритеся. Краще народжуй вже другу дитину, чи не затягуй, раз є матеріальна можливість і є де жити.
Матеріальна можливість у сім’ї Марини є. І дві дорогі машини мають. І в відпустки літають влітку, а іноді і серед зими, і одягаються непогано, і харчуються ситно і різноманітно. А ось народжувати другу дитину Марина не дуже поспішає, та не всі її у цьому розуміють.
– Ну не можу я так більше жити, чесне слово, – зізналася якось Марина своїй рідній тітці, єдиній близькій людині, яка залишився у неї з її рідні, – там все не моє, воно все чуже. Свекруха у мене наче й хороша. Але не хочу я ні зайвих очей, ні зайвих вух. Та й так розсудити: життя складна штука, сьогодні живемо добре, у добрі і достатку, а завтра, якщо щось станеться, мені куди?
У марини до заміжжя було нелегке життя, багато через що довелося пройти бідній жінці. Вона залишилася фактично на вулиці, коли рідна мама в 18 років стала жити вільно, прихистила тоді Марину її рідна тітка. В своїй однокімнатній квартирі, де ріс ще й рідний син – двоюрідний братик Марини.
Дівчина закінчила інститут і майже відразу вийшла заміж за Артема. Ні, зовсім не з розрахунку, вони довго зустрічалися. І перший час Марина була задоволена життям з свекрухою: мешкали у трикімнатній квартирі, у них окрема шикарна кімната, потім свекруха перебралася до просторої вітальню, поступившись своєю маленькою спальнею новонародженому онукові.
– Гроші всі в ремонт вкладаємо, – перераховує Марина, – подорожуємо, відкладаємо. А навіщо? На початковий внесок за свою двокімнатну квартиру у нас і так вже є. А якщо економити трішки, скоротити витрати, причому безболісно цілком, то і ще половину вартості своєї квартири зібрати зможемо. А решта в кредит, який і погасимо за лічені роки. Машину, знову ж таки, одну можна спокійно продати. І у відпустку їздити влітку тільки, так щоб один раз на рік.
Але Марина жаліється, що чоловік нічого міняти в житті не хоче. У перші роки шлюбу він був проти орендувати житло з маленькою дитиною і однією зарплатою, все боявся, що не витягне один. А тепер і дохід виріс, і син. Тільки чоловік Марини все одно проти того, щоб збирати на своє власне житло, адже вважає, що у них все є.
– Що тебе не влаштовує? – каже Артем дружині, – Ні слова мама поганого не сказала нам жодного разу. Чим нам погано живеться? Купуємо, що хочемо, світ подивилися. А коли платитемо кредит щомісяця так не розженешся. Та й навіщо нам той кредит? Я один-єдиний син. Все і так моє. Буде. Потім.
– Твоє, – сумно каже марина, – але не моє. Якщо щось трапиться між нами мені куди йти? На вулицю? Або син виросте, одружується, а я буду вже і зі свекрухою, і з невісткою одну кухню ділити? Так, у нас з твоєю мамою хороші відносини. І вона навіть перед тобою за мене завжди заступається. Але я не хочу, розумієш, не хочу, щоб їй доводилося заступатися. Я хочу жити так, щоб вона не чула наших сварок, наших розмов. Я весь час живу з оглядкою, я так втомилася за цей весь час. Нехай економити доведеться, але це буде вже щось моє. Я буду відчувати себе впевненіше. Ти другого народити агітуєш? А я боюсь.
– Ну, – трохи морщиться чоловік, а потім обіймає Марину, намагаючись перевести розмову на жартівливі рейки, – знайшла відмовки. Нікуди я від тебе не подінуся. Не залишишся ти у нас на вулиці, не хвилюйся, придумала таке мені, облиш дурниці. Але і маму ми як залишимо? Вона ж дуже сумуватиме, якщо ми підемо. А ти могла б просто сваритися зі мною тихіше. А то грім і блискавка кожен раз.
– А я не хочу аналізувати, як я сварюся, – не витримує Марина, – не хочу озиратися чи достатньо я тихо висловлюю тобі претензії. Я не хочу думати, чи чує мене в цей момент хтось. А квартиру можна взяти поблизу, я до цього району звикла вже. Але свою. Або, якщо ти не хочеш, то давай зробимо по-іншому, щоб мені теж спокійно жилося. Нікуди не будемо йти, нічого не купуватимемо. Раз і так все є. Тільки частку оформляйте. Як яку? На мене і на нашого сина. І далі будемо жити спокійно, як ти жив до сьогоднішнього дня.
– Марино, ну що ти таке кажеш, і як я мамі таке запропоную, – ображається Артем, – це ж її житло. Вона ж господиня. Як я скажу їй таке?
– Ось так завжди й виходить, – сумно погоджується дружина, – вона тут єдина господиня, а мені так жити незатишно.
– Ну чому ви тоді сперечаєтеся, купуйте квартиру, здавайте квартирантам, так легше буде виплачувати кредит, а живіть з мамою, – радить Марині її рідна тітка, – і в тебе буде власність, і будеш почувати себе впевненіше.
Але Марина і так не хоче: вона мріє піти, мріє жити окремо. Нехай доведеться жити гірше, нехай доведеться собі відмовляти в зайвих речах і дорогих продуктах, зате сама собі господиня. І жити без оглядки на те, чи чує хтось її з чоловіком розмову, чи ні.
І щоб ніколи ніхто не зміг вимовити неприємні слова: “Як я мамі таке запропоную, це ж її житло. Вона ж тут господиня”.
Чи, можливо, невістка від хорошого життя, ще кращого чекає, і не цінує те, що має?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.com
