Моя сусідка Марина працює в маленькій фірмі з невеличкою кількістю працівнків. В їхньому офісі одні жінки, п’ять чоловік, і у кожної своя біда. У Катерини, наприклад, недужа мама, у Валентини Іванівни – син має важкий характер і зовсім не слухає маму, постійно знаходе одні неприємності, у Тетяни – важке розлучення, а у Ліда вже багато років не має дітей.
На тлі їх проблем Марині і скаржитися гріх зовсім. У неї в сім’ї наче все чудово: люблячий чоловік, 5-річна дочка, всі здорові та щасливі. Єдина мрія у Марини – це власна квартира. Жити їм доводиться зі свекрухою в однокімнатній квартирі.
– Як – в однокімнатній? – впевнені, що помилилися, зазвичай перепитують Марину малознайомі люди. – Чотири людини? Не може бути!
– Так і є! – стоїть на своєму Марина. – Саме в однокімнатній. Дев’ятнадцять квадратних метрів житлової площі. Ми з чоловіком, дочка та моя свекруха, і так вже шостий рік. А що робити? Орендувати? Це жити в поганих умовах. Все чуже, брудне, невідомо після кого – бр-р-р. А у нас дитина мала. І грошей шкода на це, якщо чесно, віддаєш їх, як у прірву якусь. Зайвих немає у нас зовсім грошей зараз. В кредити влазити зовсім не хочеться. На все життя. А раптом що трапиться, не зможемо виплачувати – як тоді? Боязко якось нам. Виходу немає.
– Важко доводиться зі свекрухою жити вам в одній кімнаті? – співчутливо запитують подруги.
– Спочатку було важко, звичайно, – зізнається Марина. – У Надії Сергіївни характер дуже непростий. І мовчати вона не звикла. Скандалили ми спочатку часто. Не так огірки ріжу, не в ту сторону підлогу мою, ганчірка у мене занадто мокра. Але зараз простіше стало, все-таки шість років – не жарт. Звикли одна до одної.
Характер у Надії Сергіївни, як, напевно, у всіх літніх людей, дійсно не цукор. Але Марина намагається не сумувати від того.
– Адже позитивні моменти в спільному проживанні теж є, – бадьоро говорить вона. – Надія Сергіївна нам дуже з дитиною допомагає. З садочка забере, посидить, коли просимо. Внучка її любить. Не уявляю, як би ми без бабусі своєї жили. Ось минулого тижня на весілля їздили до родичів в інше місто, наприклад, донечку їй залишали.
Сваримося, звичайно, ми і зараз, буває частенько таки.
Втім, довго ображатися один на одного не виходить. Просто ніде. Кімната одна на всіх, кухня теж, вже не кажучи про інші місця загального користування.
– Так, у вас і поплакати місця немає! – зітхають співчутливо подруги марини.
– Доводиться миритися відразу, витримавши маленьку паузу, – погоджується Марина. – Дутися ніде. Хоча все одно суперечки трапляються. Ось пів року тому ситуація була – у чоловіка співробітник поїхав у відрядження кудись за кордон. На пару років начебто. Запропонував нам пожити в його квартирі, абсолютно безкоштовно. Квартира хороша, двокімнатна, чиста. Ми зраділи, бабусі сказали, а вона в крик. Куди, мовляв, навіщо, а як же я. Плакала ось прямо в голос. Тиск у неї піднявся. Ображалася на нас дуже.
– А що з квартирою співробітника? – цікавляться подруги. – Так і не поїхали? Через маму твого чоловіка?
– Не поїхали, залишилися жити з мамою. Загалом, зважили все – і відмовилися. Живемо по-старому. В тісноті та не в образі.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – poshepky.
