З Мариною я познайомився випадково, стояв в черзі в магазині, розговорилися, знайшли багато спільних тем. Обмінялися телефончиками, почали зустрічатися. Ця дівчина спочатку мені дуже сподобалася.

Марина працювала в лікарні медсестрою. І якось почала скаржитися, що у неї дуже важка робота, бувають нічні зміни, пацієнти примхливі, а зарплата маленька. Я подумав, і запропонував їй піти з роботи.

– Не подобається, звільняйся – сказав я – у мене достатньо грошей, щоб утримувати нас обох.

Марина цим моїм словам дуже зраділа, вона ніби чекала на них. В той же день вона звільнилася і щаслива оголосила мені про це. Я сам працюю на фірмі по виготовленню меблів. Робота стабільна, зарплата регулярна. Мені навіть подобається те, чим я займаюся. Нехай думаю, і Марина знайде роботу, яка буде приносити їй задоволення або, хоча б, не буде дратувати. Адже це важливо для кожної людини.

Я живу з мамою в двох кімнатній квартирі, а Марина з своєю бабусею і донькою від першого шлюбу – Надійкою тісняться в маленькій однокімнатній квартирі. Я був частим гостем в її домі, приносив дитині і іграшки, і одяг, і харчування.

Минула зима, але Марина так і не знайшла роботу – то платять мало, то умови не подобалися. Зате вона постійно просила, щоб я їй щось купував. От зараз вона почала плакатися, що весна прийшла, а у неї ні курточки, ні взуття відповідного. Та й донечці теж треба багато всього купити. Я все купував, що вона казала.

А нещодавно я вирішив познайомити Марину зі своєю мамою. Ми прийшли до мене, мама накрила стіл, сидимо. І тут мама запитала, що ми збираємося робити далі. Чи плануємо одружуватися? І тут Марина видала: “У мене ми не помістимося. А от чи не могли б ви перейти в кімнату, яка у вас є в гуртожитку, а нам залишити свою двокімнатну квартиру? Адже Ви одна, навіщо Вам більше?”

Від такої наглості моя мама аж присіла. Вона різко відповіла Марині, що нікуди вона переїжджати не збирається. Хотіла, правда, віддати нам свою кімнату в гуртожитку, але тепер передумала.

Мені було дуже соромно перед мамою, ця розмова була чисто з ініціативи Марини і для стала для мене повною несподіванкою.

Нещодавно Марина почала мені натякати, що хоче новий телефон, бо старий у неї такий, що соромно показати. Я відповів, що добре, але трохи пізніше, треба назбирати грошей. На що вона відповіла, що заради коханої можна ж взяти в кредит. Та я не беру кредитів принципово, тому я відмовив Марині.

А кілька днів, коли я подзвонив, вона сказала: «Тарасе, нам треба розлучитися. Вибач, звичайно, але ти для мене занадто бідний. Мені потрібен більш заможний чоловік, який не шкодуватиме для мене грошей».

Ми розійшлися. Я дуже сумую за Мариною і її донькою. Може треба було взяти цей кредит? Це ж всього лише гроші, а почуття важливіші.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.