Марина витирала руки кухонним рушником, коли пролунав несміливий, але наполегливий дзвінок у двері. Вона глянула на настінний годинник — за десять хвилин сьома. Сергій мав повернутися з роботи за пів години, якраз до вечері.
— Вже відчиняю! — гукнула вона, поправляючи волосся і прямуючи до коридору.
Відчинивши двері, Марина побачила молоду жінку, на вигляд років двадцяти п’яти, яка тримала на руках маленьку дівчинку. Незнайомка була вродливою: доглянуте темне волосся, легкий макіяж, елегантне пальто. Дитині було роки три, не більше — вона з цікавістю розглядала ґудзики на куртці матері.
— Добрий вечір, — тихо, але твердо промовила жінка. — Ви пані Марина?
— Так, це я. А ви… ми знайомі?
— Мене звати Вікторія. Нам потрібно поговорити. Про вашого чоловіка.
Серце Марини на мить зупинилося, а потім затріпотіло, як спійманий птах. Щось у погляді цієї жінки — суміш провини та рішучості — змусило повітря в під’їзді стати густим і важким.
— Про Сергія? Щось трапилося на роботі? — Марина мимоволі зробила крок назад, відчуваючи холод, що поповз по спині.
— Можливо, впустите нас? Не варто обговорювати такі речі на порозі, — Вікторія кивнула в бік сходового майданчика, де якраз почувся шум ліфта.
Марина мовчки відступила, пропускаючи гостей. Дівчинка затислася в обіймах матері, злякано поглядаючи на незнайому квартиру. У вітальні Вікторія присіла на краєчок крісла, спустивши дитину на підлогу. Мала одразу зацікавилася керамічним котиком на нижній полиці стелажа.
— То про що ви хотіли поговорити? — Марина залишилася стояти, мимоволі обхопивши себе руками за лікті.
— Про те, що останні чотири роки ваш чоловік живе на дві родини, — Вікторія говорила спокійно, наче заздалегідь вивчила цей текст. — Це його донька. Її звати Софійка. Їй скоро чотири.
— Що? — Марина відчула, як ноги стають ватяними, і важко опустилася на стілець біля обіднього столу. — Ви, мабуть, помилилися адресою. Мій Сергій… ми вісім років разом. У нас плани, ми влітку збиралися до батьків у село…
— Жодної помилки, пані Марино. — Вікторія дістала з сумочки телефон і поклала на стіл. — Подивіться самі. Тут фото з виписки з пологового, наші спільні свята. А ось копія документа, де він офіційно вказаний батьком.
Марина дивилася на екран, і світ довкола почав розмиватися. На знімках був її Сергій — чоловік, якому вона щоранку готувала каву. Він тримав на руках немовля. Він усміхався цій жінці на тлі новорічної ялинки в якійсь незнайомій квартирі. Кожен піксель на фотографії пронизував Марину, наче розпечена голка.
— Навіщо ви прийшли саме зараз? — прошепотіла вона, не підводячи очей.
— Тому що я більше не хочу брехати собі й дитині, — у голосі Вікторії пролунала втома. — Чотири роки він обіцяє, що розкаже вам усе, що ми будемо разом. Я втомилася бути “таємницею”. Сьогодні я вирішила покласти цьому край.
— Сергій знає, що ви тут?
— Ні. Він думає, що я поїхала до сестри. Але знаєте… мені вже байдуже, що він подумає.
Внизу грюкнули двері під’їзду. Почулися знайомі кроки. Марина впізнала б їх серед тисячі інших — впевнена хода людини, яка повертається до свого затишного дому.
— Це він, — Вікторія випросталася, готуючись до зіткнення.
Ключ повернувся у замку з характерним клацанням.
— Марино, я вдома! — бадьорий голос Сергія долетів із коридору. — Уяви, які затори сьогодні, ледь доїхав!
Він з’явився у дверях вітальні з пакунком продуктів, на обличчі сяяла звична усмішка — і раптом вона згасла, наче вимкнули світло. Побачивши Вікторію з дитиною, він закляк, і пакунок ледь не вислизнув із його рук.
Він мовчав кілька секунд, які здалися вічністю. Його обличчя зблідло, а погляд почав метатися кімнатою, шукаючи виходу з пастки.
— Вікторіє… ти що тут робиш? — голос його став сиплим.
— Привіт, Сергію, — вона піднялася, міцно тримаючи Софійку за руку. — Вирішила, що приховувати правду далі — це гріх перед усіма нами. Пора знайомитися по-справжньому.
— Тату! — раптом вигукнула дівчинка і потягнулася до нього.
Марина відчула, як усередині все остаточно обірвалося. Ця дитина впізнала його. Вона знала його голос, його запах. Значить, він був там часто. Значить, кожне його “затримався на нараді” чи “поїхав до об’єкта в іншу область” було присвячене їм.
— Марино, я… я можу все пояснити, це не те, що ти думаєш, — почав Сергій, роблячи крок до дружини, але Марина відсахнулася, наче від удару.
— Не смій, — тихо сказала вона. — Не смій навіть наближатися. Що ти збираєшся пояснювати? Що чотири роки ти мав інше життя? Що ти цілував мене, знаючи, що через годину цілуватимеш її? Що ти дивився мені в очі й брехав про вірність, коли ця дитина вже вчилася ходити?
— Марино, послухай, я не хотів робити тобі боляче…
— Не хотів? — Марина раптом засміялася, і цей сміх був страшнішим за крик. — Ти просто хотів, щоб тобі було зручно! Тут — надійний тил, домашні обіди й стабільність. Там — нові емоції та дитина. Ти просто брав від життя все, не зважаючи на те, що руйнуєш дві долі!
— Це було складно для мене теж! — раптом вигукнув Сергій. — Ти думаєш, мені подобалося постійно вигадувати відмовки? Я розривався!
— О, бідний, нещасний, — втрутилася Вікторія. — Ти розривався між обіцянками мені й брехнею дружині. Чотири роки ти казав, що от-от подаси на розлучення, що в тебе з Мариною давно “просто сусідські стосунки”.
Марина глянула на Сергія. — Просто сусідські? Ти так їй казав?
Сергій опустив голову. Його мовчання було гучнішим за будь-яке зізнання.
— Для тебе ми обидві були просто частинами пазла, — продовжила Марина. — Ти навіть не бачив у нас людей із почуттями. А тепер іди.
— Що? — перепитав Сергій.
— Йди звідси. Негайно. І забирай їх. Я не хочу бачити вас у цій квартирі.
Вікторія підняла дитину на руки. — Ми не підемо, поки не вирішимо, як жити далі, — твердо сказала вона. — Софійці потрібне житло. Ти обіцяв, Сергію.
— Вікторіє, не зараз! — прошипів він.
— Ні, саме зараз! — вона обернулася до Марини. — Ця квартира велика. Вона була придбана у вашому шлюбі. Сергій казав, що вклав сюди багато праці й коштів. Значить, частина належить йому. А отже — і його дитині.Марина відчула, як її охоплює новий напад холоду. — Ви претендуєте на це житло?
— Я захищаю інтереси доньки, — холодно відповіла Вікторія. — Ми живемо в орендованій квартирі, де господар може виставити нас у будь-який момент. А тут — простора оселя. Ми маємо право на компенсацію або частку. Я вже розмовляла з юристом.
— Почекайте, — Марина намагалася вгамувати тремтіння рук. — Ця квартира — спадок моєї бабусі. Так, ми з Сергієм робили тут капітальний ремонт, змінювали все — від проводки до вікон. Але стіни… це моя родинна пам’ять.
— Ремонт був дорогим, — зауважила Вікторія. — Витрачені значні кошти з родинного бюджету. За законом, при розподілі майна враховуються такі вкладення. Сергій має право на відшкодування половини вартості всього, що ви тут оновили. І цих коштів нам вистачить на перший внесок за власну оселю.
Марина глянула на Сергія. Він стояв, притулившись до одвірка, і здавалося, став меншим на зріст. — Ти справді збираєшся судитися зі мною за ремонт у бабусиній квартирі? — тихо запитала вона.
Сергій не піднімав очей. — Нам усім треба десь жити, Марино… Я не хочу суду, але Вікторія права — дитині потрібні умови.
— Яка дивовижна солідарність, — гірко промовила Марина. — Ви обидва прийшли в мій дім, щоб забрати не лише моє серце, а й мій спокій. Ви спланували це заздалегідь?
— Я просто хочу стабільності для Ксюші, — Вікторія почала вдягати дитину. — Сергію, вирішуй. Або ми зараз їдемо до юриста і все оформлюємо цивілізовано, або я подаю позов про визначення частки майна.
— Тату, ходімо? Я хочу спати, — проскиглила маленька Софійка.
Сергій подивився на Марину, потім на дитину. В його очах була розгубленість, але Марина бачила й дещо інше — слабкість людини, яка звикла плисти за течією.
— Я… я заберу речі завтра, — сказав він. — Зараз мені справді треба відвезти їх.
Марина мовчки відвернулася до вікна. Вона чула, як вони виходили. Як Софійка щось щебетала в під’їзді, як клацнув замок. Тиша, що запала в квартирі, була нестерпною. Вона пахла розбитими мріями й чужими парфумами.
Наступного дня Сергій прийшов сам. Марина сиділа на кухні, дивлячись на недопиту каву. Він почав збирати свої речі в сумки — мовчки, швидко, наче боявся, що вона змінить рішення і почне кричати.
— Навіщо, Сергію? — запитала вона, коли він зайшов на кухню по документи. — Невже тобі було мало того, що в нас було?
Він присів навпроти, на той самий стілець, де вчора сиділа Вікторія. — Знаєш, спочатку це було просто спілкування. На роботі. Вона була такою… легкою. Не питала про побут, не обговорювала плани на ремонт. Просто свято.
— Свято за мій рахунок, — уточнила Марина. — Поки я дбала про твій комфорт, ти “святкував” там. А коли народилася дитина?
— Тоді все стало серйозно. Я злякався. Я зрозумів, що застряг. Любив тебе, наш затишок, але й там була моя дитина. Я думав, що зможу це контролювати. Що грошей вистачить на всіх, що я зможу бути хорошим і тут, і там.
— Ти просто егоїст, — Марина похитала головю. — Ти не хотів вибирати, бо будь-який вибір вимагав відповідальності. Ти волів брехати, бо це був шлях найменшого опору.
— Можливо, ти права. Але тепер мені треба думати про майбутнє Софійки. Вікторія не відступить щодо грошей. Вона знає, скільки ми вклали в цю квартиру.
— Я не віддам тобі твою “частку” за рахунок мого житла, — Марина випрямила спину. — Я порахувала все. У нас є спільні заощадження на рахунку. Там сума, яка майже дорівнює вартості того ремонту. Забирай ці гроші. Повністю. Всі наші спільні накопичення. І машину забирай. Але на квартиру навіть не дивися.
Сергій замислився. — Цих коштів вистачить на скромне житло десь у спальному районі… А машина допоможе мені більше заробляти.
— От і добре. Це ціна твого виходу з мого життя. Я віддаю тобі все нажите майно, щоб ніколи більше не бачити ні тебе, ні твоїх адвокатів.
Сергій дивився на неї з подивом. Він очікував тривалих судів, скандалів, боротьби за кожну копійку. А Марина просто відрізала цей шматок свого минулого, наче його і не було.
— Ти впевнена? Тобі ж буде важко самій…
— Мені буде набагато легше без твоєї брехні в сусідній кімнаті, — відрізала вона. — Забирай сумки і йди. Завтра я подаю на розлучення через спільну заяву. Юрист підготує папери про розділ майна на твоїх умовах: гроші й машина — тобі, квартира — мені.
Він кивнув, підвівся і вийшов. Коли за ним зачинилися двері, Марина вперше за добу глибоко вдихнула. Це було боляче, але це був подих вільної людини.
Минуло кілька місяців. Марина змінила замки, перефарбувала стіни у вітальні в інший колір і викинула старий диван. Її життя поступово наповнювалося новими звуками.
Подруга Світлана, яка була з нею весь цей важкий час, часто заходила в гості. — Ну як ти, квіточко? — питала вона, приносячи свіжу випічку.
— Знаєш, Людо, я раптом відкрила для себе, що вечори можуть бути приємними. Я більше не чекаю біля вікна, не прислухаюся до кожного дзвінка телефону. Я почала ходити на курси дизайну — те, про що мріяла роками, але Сергій завжди казав, що це “не на часі”.
— Він не дзвонив? — обережно поцікавилася подруга.
— Ні. Від спільних знайомих чула, що вони купили невелику квартиру, як і планували. Він працює на двох роботах, Вікторія теж кудись влаштувалася. У них своє життя.
Марина зробила ковток ароматного чаю. Вона більше не відчувала пекучого болю, лише легку ностальгію за тією жінкою, якою вона була раніше — наївною і занадто довірливою. Але та жінка залишилася в минулому, а нова Марина їй подобалася набагато більше.
Телефон на столі завібрував. Повідомлення від знайомого з курсів: “Марино, завтра після занять буде виставка сучасного мистецтва. Не хочете приєднатися? Буде цікаво”.
Вона посміхнулася і почала набирати відповідь. Її шлях тільки починався. Вона була одна у своїй квартирі, у своєму житті, але вперше за довгий час вона не почувалася самотньою. Вона почувалася собою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
