– Марусю, всіх грошей не заробиш, на каву з нами ходи, – не раз мене кликали інші заробітчанки з собою кудись відпочити у наш вихідний, але я завжди відмовлялася. Вони через це мене жадібною називали.

Та я на них не звертала уваги, кожному своє. Мені щоб з ними піти треба витратити 30-50 євро, а для мене кожна копійочка була дорога. Я дуже хотіла допомогти своєму сину будинок збудувати.

Я Олексія сама ростила, батько його нас давно покинув, сину тоді було всього 5 років. Я старалася як могла, але розуміла, що я багато не додаю своїй дитині.

Жили ми бідно, Олексій через це дуже комплексував, адже він хотів гарно одягатися, хотів модних гаджетів, але я не могла йому все це купити. Адже я працювала медсестрою в місцевому медпункті, і мала мінімальну зарплату. Бігала і по домах, допомагала людям, але вони не грошима, а здебільшого продуктами мені віддячували.

Так ми і жили. А потім син захотів одружуватися, невістка з нашого села, з гарної родини. Я була дуже щаслива за сина, але тепер мені вже було соромно за нашу бідність, і я на сватанні пообіцяла, що поїду за кордон на заробітки і допоможу молодятам дім звести.

Проблем виїхати в Італію взагалі не було, адже з нашого села вже багато жінок на той час були заробітчанками. Я поїхала в Рим до своєї родички, вона там на початках мені дуже допомогла.

Я стала працювати на фісі, мені порадили доглядати за літньою парою, робота хоч і важча, але платять більше. Я отримувала щомісяця по півтори тисячі євро, і вже через рік я мала гроші, щоб почати будівництво будинку.

Ми хотіли все швидше закінчити, витягли коробку – треба накривати, поставили дах – вставляємо вікна, – поставили вікна – вже треба робити підлогу. А далі стіни, стелі, ремонт, потім меблі. За 5 років такої шаленої гонки ми справилися, і тепер у сина є дуже гарний будинок.

І мені було не до того, щоб ходити кудись з іншими заробітчанками, мені треба було заробляти гроші. Я мріяла, що одного дня зможу повернутися і побачити, як вони живуть у новому будинку, про який так часто говорила. Усе це було важливо для мене, адже я віддала найбільше, що мала – свої роки і здоров’я.

За час моєї відсутності я майже не бачила сина Олексія і невістку Інну, які теж були повністю поглинуті будівництвом. Якщо ми інколи і говорили по телефону, то це швидше була розмова про справи, тому я і не уявляла як вони там живуть.

Живуть – і добре, а я робила все для їхнього щастя, адже я прагнула зробити все, щоб їм було добре.

Син з невісткою переїхали в нову хату ще влітку, а я аж тепер вирішила їхати додому. Я спакувала валізи, накупила багато подарунків для рідних і вирушила додому.

Коли я заїхала в село, побачила нову оселю, то не змогла повірити своїм очам. Будинок справді виглядав як справжній палац! Другий поверх, красиві доріжки, огороджений двір. Я радісно піднялася сходами, розглядаючи все навколо.

– Мамо, це і справді просто неймовірно, – сказав Олексій, обійнявши мене. – Це все завдяки твоїй допомозі. Тепер ми маємо будинок, про який давно мріяли.

Я стояла вражена. Будинок був справді шикарний, усе нове, все блищало, усе виглядало ідеально. Я думала, що ось тепер нарешті насолоджуся плодами своєї праці.

– А де ж моя кімната? – спитала я з надією. Я чекала, що тепер, коли дім готовий, у мене буде затишне місце для відпочинку.

Олексій завагався. Він трохи подивився на Інну, а потім сказав:

– Мамо, ми з Інною вирішили, що тобі краще буде жити у нашій старій хаті. Там ми обігрівач поставили, і вона затишна. А з настанням весни приймемося і за твій дім. Не ображайся, але буде краще для всіх, якщо ми житимемо окремо. Ти ж і сама казала, що будинок ми будували для нас.

Інна підхопила:

– Ну, ми ж насправді це все для себе будували. У літній кухні є все необхідне, ми там навіть телевізор поставили.

Я слухала їх і не могла повірити своїм вухам. Мені аж в голові запаморочилося. Я допомогла їм побудувати цей будинок, віддала стільки сил і коштів, а в результаті моя роль у їхньому житті обмежилася лише зароблянням грошей, і віддячили вони мені старою хатою.

Я зайшла в свій старий будинок, подивитися, що ж мені приготували для “тимчасового” проживання. Старий диван, обдертий столик і ще купа непотребу. Тут навіть не було нормального ліжка, тільки оббитий диван, на якому важко було навіть сидіти, не те що спати.

Тієї ночі я не могла зімкнути очей, так мені прикро було. Я думала, що зробила все правильно, працюючи за кордоном, щоб забезпечити їхнє майбутнє, але виявилося, що для них я – просто обуза. У моєму власному домі не було місця, і навіть те, що я заробляла для них, виявилося не варте уваги, бо в новому великому будинку місця для мене не знайшлося.

Чесно кажучи, я вже збиралася залишатися вдома і нікуди не їхати, але жити в старій хаті я не хочу, тому по святах повертаюся назад в Італію. Буду собі на однокімнатну квартиру заробляти, бо жити поряд з дітьми чомусь у мене відпало бажання, адже я заслуговую на більше, ніж роль “тимчасового гостя” у власному домі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.