— Ти тепер тут звичайна гостя, Марто, звикай і не роби великих очей, — гордо заявила зовиця, поправляючи яскравий жилет на новому ґанку.

— Часи змінилися, ми тепер господарі, а з твоїми буряками та старими кущами покінчено назавжди!

Марта завмерла біля хвіртки. Залізний засув, колись змащений дідусем, піддався легко й без скрипу.

Замість рівних грядок, де щоліта дозрівали добірні полуниці й чорна смородина, перед очима стелився широкий майданчик із сірого бетону.

У повітрі пахло свіжим розчином, сосновою тирсою та смаженою цибулею з відкритого вікна.

Майже рік Марта гарувала на заробітках за кордоном. Їздила на теплиці й пакувальні склади, брала додаткові години, майже не спала.

Кожна зароблена копійка мала піти на власне житло, щоб нарешті вибратися з орендованих кутків і не ходити з протягнутою рукою по банках.

Чоловік Марти, Богдан, тоді навідріз відмовився їхати з дому.

Сказав, що не витримає важкої чужої праці, що в нього спина ниє від будь-якого протягу, та й взагалі хтось мусить доглядати родинну садибу.

Ця дачна ділянка дісталася Марті у спадок від бабусі ще задовго до весілля з Богданом.

Тут стояла добротна літня хатина, ріс розкішний яблуневий сад, а в колодязі завжди була крижана й солодка вода.

Богдан тоді палко обіцяв приїжджати сюди щосуботи, полоти грядки, поливати кущі й берегти двір так, як берегла його старенька.

Позаду Марти біля паркана зупинився високий сірий позашляховик.

З машини вийшов кремезний чоловік із короткою бородою, у зручній куртці та міцних черевиках.

Він спокійно витягнув із багажника дорожню валізу Марти, поставив її на суху траву біля коліс і мовчки роззирнувся довкола.

— Ой, а водія чого сюди притягла? — зовиця Ярина збігла новими східцями, підтягуючи рукави яскравого спортивного светра.

— Нехай сидить у машині на вулиці! Хоча навіщо йому чекати, ти ж назовсім повернулася. Богдане, виходь швидше, твоя благовірна приїхала!

З-за ріжка хати неспішно виринув Богдан. На ньому були старі спортивні штани й хатні капці на босу ногу.

Слідом за ним виступив чоловік Ярини, Мирослав. У робочому комбінезоні, з рулеткою на поясі та самовдоволеною посмішкою господаря.

— Мартусю, з поверненням! — заторохтів Богдан, бігаючи очима від її валізи до нового паркана.

— А ти чого з вокзалу не набрала? Ми б тебе зустріли по-людськи!

— Навіщо вас від справ відривати, — тихо сказала Марта, пильно дивлячись на чоловіка.

— Я просто з рейсового автобуса взяла попутку й сюди. Дивлюся, ви тут дарма часу не марнували.

— Атож! — гордо підхопив Мирослав, дзвінко клацнувши пружиною рулетки.

— Розмах тут тепер справжній, капітальний. Твої старі іржаві діжки для дощової води я одразу вивіз на брухт, щоб подвір’я не паплюжили. А глянь-но туди, де бур’яни росли!

Марта повернула голову до межі ділянки.

Там, де раніше стояв охайний дощатий сарайчик для граблів і сап, піднімалася свіжа дерев’яна будівля з бруса.

Поруч із бетону виходив новенький пластиковий вузол автономної водяної свердловини.

— Це що, лазня? — спокійно спитала Марта.

— Справжня парна з вільхи, душова з підігрівом, окрема кімната для відпочинку! — весело перелічила Ярина, показуючи свіжий манікюр.

— А яку веранду прибудували до хати! Тепла підлога під плиткою, нові склопакети, сучасне опалення поставили. Тепер хоч у люті морози живи!

— Треба ж, — Марта повільно підійшла до ґанку й провела рукою по ідеально гладких поручнях.

— Розмах справді чималий. І за які ж такі статки ви все це збудували?

— Ой, навіть не питай, грошей пішло стільки, що страшно вголос сказати! — Ярина закотила очі, але в голосі звучала неприхована гордість.

— Нам із Мирославом довелося наш легковик продати, до останньої гривні все сюди пустили. Ще й у банку чималу позику оформили. Вклалися повністю, щоб усе було по-людськи!

— Легковик продали? — повільно повторила Марта.

— І позику на себе повісили? Тільки для того, щоб на моїй землі лазню поставити?

— Чому це на твоїй? — Ярина скривилася й уперла руки в боки.

— Була садиба твоя літня, а стала наша спільна, родинна. Ми люди сучасні, нам вигоди потрібні, а не земляні вали.

— Саме так, — поважно підтакнув Мирослав.

— Я цей розчин днями місив, усе за рівнем витягував, щоб жодна крапля води не стояла. Жодних чужих майстрів не кликав, усе власноруч зробив.

— Ми й з орендованого житла ще минулого тижня виїхали! — радісно випалила Ярина.

— Усі свої речі, увесь посуд сюди перевезли. Навіщо чужим людям за оренду віддавати щомісяця, коли тут такі простори?

— Ви сюди назовсім переселилися? — Марта повернулася до Богдана.

— Богдане, це що таке коїться?

— Мартусю, ну Ярина ж правду каже, — залебезив чоловік, підходячи ближче й намагаючись зазирнути їй в очі.

— Ну поміркуй тверезо! Навіщо тобі ті грядки? Тільки спину гнути та здоров’я втрачати.

— А мої кущі сортової смородини кому заважали? — спитала Марта.

— Та кому потрібні твої кислі ягоди! — махнула рукою Ярина.

— На базарі можна відро купити, коли припече. А тут ми плитку викладемо, розкладні крісла поставимо, дерев’яну гойдалку приладнаємо. Он вона, у дворі в коробках лежить.

— Люди сюди всі свої заощадження вклали, — поспіхом додав Богдан, ніби виправдовуючись.

— Їм десь жити треба. А ми з тобою в міській квартирі удвох чудово помістимося. Ми ж рідня, треба допомагати!

— Тобто ви за моєю спиною все вирішили й поділили? — спокійно перепитала Марта.

— А чого було чекати? — розвів руками Мирослав.

— Поки тепло, треба було заливати основу, щоб схопилося міцно. Богдан сам сказав: ламай старе, я з дружиною домовлюся, вона трохи побурчить і звикне.

— Мій брат за сім’ю дбає, ми ж для всіх старалися! — підхопила Ярина.

— Я у великій кімнаті вже старий бабин сервант розібрала. Дерево сухе, Мирослав його на дрова пустить для мангала.

— Бабусин сервант? — Марта навіть зупинилася на місці.

— Той дубовий, що дідусь своїми руками збирав?

— Ну не тримати ж цей мотлох у спальні! — скривилася зовиця.

— У нас там тепер гарне сучасне ліжко стоїть. А твої старі доріжки й альбоми зі світлинами я в мішок зібрала й під сходи запхнула. Потім забереш, якщо треба.

— А для нас із Богданом тут хоч клаптик залишився? — з ледь помітною посмішкою поцікавилася Марта.

— Ну чому ж ні! — з удаваною щедрістю вигукнула Ярина.

— Ми ж не чужі люди. На новій веранді вам розкладний диван поставимо. Приїжджатимете на вихідні на свіже повітря.

— Дуже мило з вашого боку, — кивнула Марта.

— Тільки заздалегідь телефонуйте, добре? — суворо попередила зовиця.

— Ми з Мирославом спокій любимо. Без попередження наїжджати не треба, у нас тут свій розпорядок і власне життя.

Марта мовчки опустилася на нижню сходинку нового ґанку.

Цілий рік важкої праці на чужині, життя в кімнаті з трьома сусідками, зміна за зміною, щоб зібрати гроші й мати свій затишок.

А вдома законний чоловік разом зі своєю сестрою вже розпиляли пам’ять її роду на тріски для шашликів.

І стоїть Богдан у своїх стоптаних капцях, переминається з ноги на ногу й чекає, що вона зараз поплаче, змириться й піде варити їм обід.

— Мартусю, ну чого ти зажурилася? — Богдан обережно торкнувся її плеча.

— Глянь, як чисто стало! Жодного бур’яну, нічого сапати не треба. Ходімо в хату, там Ярина картоплі насмажила, повечеряємо всі разом.

— І водія свого вже відпусти! — гукнула Ярина, показуючи очима на високого чоловіка біля машини.

— Чого він тут розходжує, як у себе вдома?

А бородань у куртці й справді нікуди не поспішав.

Він спокійно підійшов до нової лазні, постукав кісточками пальців по кутовому брусу, оглянув оголовок колодязя, зазирнув усередину й схвально кивнув головою.

— Слухай, пане водій! — гукнув до нього Мирослав, підтягуючи штани.

— Ти речі вивантажив? От і їдь собі з миром. Чого по приватному обійстю вештаєшся?

Чоловік обернувся, спокійно подивився на Мирослава, а потім перевів погляд на Марту.

— Пані Марто, — гучним і низьким голосом звернувся він.

— Робота справді зроблена добротно, тут слів немає. І вода підведена як належить, я перевірив обладнання.

Тільки скажіть мені одне: ваші родичі довго ще тут мітингуватимуть? Бо хлопці з вантажівкою вже на під’їзді до нашого кутка.

Ярина закліпала очима й опустила руки. Богдан сторопів.

— Яка ще вантажівка? — пискнула зовиця.

— Чоловіче, ви при своєму розумі? Марто, це взагалі хто такий?

Марта повільно звелася зі сходинки, обтрусила плащ і розправила плечі.

Утома від довгої дороги розвіялася в одну мить.

— Знайомтеся, — рівним голосом сказала вона.

— Це новий власник цієї садиби. Його звати пан Орест.

Мирослав від несподіванки випустив рулетку, і залізна стрічка з гучним клацанням сховалася в пластмасовий корпус.

Богдан важко ковтнув слину й зробив крок назад.

— Який ще власник? — хрипко видушив із себе чоловік.

— Марто, ти що таке вигадуєш? Які жарти після дороги?

— Я зовсім не жартую, Богдане, — відповіла Марта.

— Пам’ятаєш, тиждень тому ти сам зателефонував мені по відеозв’язку? Ходив подвір’ям із телефоном і на всі боки вихвалявся, яку чудову веранду ви добудували й яку лазню звели.

— Ну показував, так! — залементував Богдан.

— Думав, ти потішишся, що ми дім до ладу довели!

— Я й потішилася, — спокійно підтвердила Марта.

— І одразу надіслала ці записи пану Оресту. Він ще з весни шукав собі ділянку неподалік річки, щоб ставити свій рибальський човен і приїжджати на вихідні. Тільки старий будиночок без вигод його не влаштовував.

— І що з того?! — верескнула Ярина.

— А те, — вела далі Марта, — що бетонний майданчик під човен, власна свердловина й тепла будівля йому підійшли ідеально. Ми зійшлися на дуже гарних умовах.

— Яких ще умовах?! — Ярина кинулася до Марти, розмахуючи руками перед її обличчям.

— Ти з глузду з’їхала?! Ми сюди наш автомобіль заклали! Там усередині дорогі матеріали, наша нова плитка, наш бойлер!

— Який цікавий збіг, — розвела руками Марта.

— Ви ж мене не питали, коли виривали з корінням мої кущі й рубали на тріски бабусин сервант. Чому ж я мала питати вашого дозволу, щоб розпорядитися власною спадщиною?

— Та хто б тобі дозволив продати землю без згоди Богдана?! — закричала зовиця, зриваючись на крик.

— Богдане, скажи їй! Ви ж у шлюбі, це ваше спільне майно!

Богдан відкрив рота, але під холодним поглядом дружини миттєво знітився й опустив плечі.

— А ти розкажи сестрі правду, Богдане, — твердо промовила Марта.

— Розкажи, як ти дозволив їм продати машину й набрати боргів заради майна, до якого ти не маєш жодного стосунку. Ця земля перейшла мені від бабусі за заповітом задовго до нашого розпису. Твого тут немає навіть порошинки.

Ярина повільно обернулася до брата. Її обличчя вкрилося червоними плямами.

— Богдане?.. — глухо вимовила вона.

— Ти ж божився, що ви разом вирішуєте! Ти ж казав, що земля спільна й усе під твоїм контролем!

— Та звідки я міг знати, що вона знайде покупця, будучи за кордоном! — замахав руками Богдан, задкуючи до стіни.

— Вона ж по телефону слова поганого не сказала! Тільки розпитувала, якої глибини свердловина та як утеплені стіни! Я думав, їй просто цікаво!

— Мені й було цікаво, — підтвердила Марта.

— Покупець просив уточнити технічні подробиці. Ми з ним через нотаріуса та банк усе оформили за всіма правилами закону. Усі розрахунки завершено, документи на руках, а сьогодні ми приїхали передати ключі.

— Я нікуди звідси не піду! — заволала Ярина, ухопившись обома руками за дерев’яні перила ґанку.

— Ми тут стільки сил лишили! Мирославе, чого ти стоїш як укопаний?! Зроби щось! Нам ці борги ще роками віддавати!

Мирослав спробував підійти до Ореста, насупивши брови й намагаючись здаватися грізним.

Але новий господар був вищий на голову й значно міцніший у плечах, а його погляд залишався абсолютно незворушним.

— Послухай, чоловіче, — глухо почав Мирослав.

— Тут вийшло непорозуміння. Лазню і свердловину я робив за власні кошти. Давай розійдемося по-людськи, якось домовимося.

Тієї ж миті за парканом почулося гуркотіння мотора.

До воріт задом почала під’їжджати велика вантажівка, а за позашляховиком Ореста стояв причіп із накритим човном.

З кабіни вантажівки спритно вистрибнули двоє дужих молодих хлопців у робочих рукавицях.

— Домовлятися вже пізно, сусіде, — спокійно відповів Орест.

— Мені до заходу сонця треба завезти меблі й поставити причіп на бетон. Я за цей маєток заплатив чесно, повну вартість, пані Марта отримала розрахунок.

А хто кому з вас довіряв і хто чий розчин місив — з’ясовуйте між собою деінде.

— Але ж у хаті всі наші речі! — знову заплакала Ярина.

— Там на плиті тепла вечеря стоїть! І постіль наша застелена!

— Вечерю можете забрати з собою в посуді, я не проти, — добродушно мовив новий господар.

— І постіль забирайте. Даю вам годину, щоб винесли всі свої коробки за межі двору. Хлопці, відкривайте борт, заносимо речі!

Марта мовчки зайшла до будинку.

Вона підійшла до закутка під сходами, дістала звідти мішок із бабусиними вишитими рушниками та старими родинними фотоальбомами й вийшла надвір.

Мирослав тим часом стояв посеред двору, важко дихаючи.

Він подивився на приниженого Богдана, потім на розгублену дружину, сховав рулетку в кишеню комбінезона й сердито сплюнув на свіжий бетон.

— Ну спасибі тобі, дорогий шурине, — процідив Мирослав крізь зуби, дивлячись прямо на Богдана.

— Допоміг рідні, нічого сказати. Забезпечив житлом на старість. Ходи, Ярино, тягати клунки, поки чужі люди їх самі на дорогу не виставили.

— А куди ми їх повеземо, Мирославе?! — розридалася Ярина, хапаючись за щоки.

— Машини ж немає! Ми ж її продали заради цієї прибудови! І в тому помешканні, де ми жили, господарі вже інших людей заселили!

— На руках понесемо до зупинки приміського автобуса! — гримнув на неї чоловік.

— Ворушися давай, господиня! І брата свого клич, нехай береться за важкі пакунки й допомагає тягти!

Мирослав зник у будинку, і звідти одразу почувся гуркіт коробок, які поспіхом тягли до виходу.

Ярина, ковтаючи сльози й ображено зиркаючи на Марту, побігла слідом збирати свій посуд.

Богдан метушливо підібрав із лавки свою куртку й підбіг до Марти, яка вже стояла біля хвіртки зі своєю валізою.

— Мартусю, зачекай! — зашепотів він, хапаючи її за край рукава.

— Ну вони самі винні, поспішили, полізли поперед батька в пекло! Хто ж так робить без господаря? Але ми ж із тобою зараз поїдемо разом до міста?

— Хто це «ми», Богдане? — тихо запитала Марта, легко вивільняючи руку.

— Ну як хто, ми з тобою, подружжя! — засуєтився він, натягуючи жалюгідну посмішку.

— Ти ж із заробітків хороші кошти привезла, та ще й за ділянку тепер маєш повну суму на руках! Ми ж тепер зможемо простору квартиру купити, без жодних боргів! Заживемо спокійно, як люди!

Марта подивилася на нього довгим, втомленим поглядом.

— Я вже про все подбала, Богдане, — сказала вона.

— Квартиру я вже підібрала, ще коли була там. Затишну, світлу, у новому будинку. Завтра оформлюю всі папери на себе й забираю ключі.

— От бачиш, як чудово все складається! — з полегшенням видихнув Богдан.

— Я зараз тільки взуюся нормально й поїду з тобою!

— Не поспішай, — зупинила його Марта.

— Ти залишаєшся тут. Допоможеш рідній сестрі донести її коробки та розкладні меблі до автобусної зупинки.

— Як це залишаюся?! — отетерів Богдан, кліпаючи очима.

— А мені де голову прихилити? У них же тепер ні даху, ні коліс!

— От разом щось і знайдете, — знизала плечима Марта.

— Ти ж сам казав: рідні люди мають триматися купи й підтримувати одне одного. А свій одяг із моєї міської квартири забереш цими вихідними. Я зберу все в пакунки й залишу біля дверей.

— Марто, та схаменися, ми ж стільки років разом… — забелькотів він, бліднучи на очах.

— Тільки заздалегідь зателефонуй, добре? — спокійно повторила Марта нещодавні слова зовиці.

— Я дуже ціную спокій і тишу у своєму домі.

Вона рішуче вийшла за межі двору, сіла у вільне авто, яке чекало на узбіччі, і поїхала в бік міста.

З подвір’я колишньої бабусиної дачі ще довго долинав розпачливий галас Ярини та глухі докори Мирослава, які сперечалися з Богданом через кожну коробку.

За кілька тижнів Марта остаточно облаштувалася у власному новому помешканні й подала заяву на розлучення.

Богдан оселився разом із сестрою та швагром у крихітній кімнатці на околиці міста.

Ярина тепер щомісяця забирала в брата більшу частину заробітку, щоби хоч якось покривати банківські відсотки за ту саму нову веранду й зруб.

А новий господар дачі нещодавно надіслав Марті коротке повідомлення зі світлиною.

На рівному сірому бетоні надійно стояв його човен, а вздовж паркана, на місці старих викорчуваних хащів, рівними рядками зеленіли молоді саджанці ягідних кущів.