— Марто, це вже переходить усі межі! Ти що, справді ходиш слідом за моєю мамою і вистежуєш кожен її крок?
Ярослав поклав свій телефон на кухонний стіл екраном догори, і там одразу засвітилася фотографія. На знімку я стояла біля критого павільйону з галантереєю і говорила зі своєю свекрухою. Вона тримала в руках яскраву, блискучу торбинку з великою позолоченою пряжкою.
— Звідки в тебе це фото?
— Мама щойно переслала. Каже, ти її на ринку перестріла, почала розпитувати про покупки, а тепер погрожуєш мені наговорити казна-що.
Я повільно видихнула й сіла навпроти чоловіка.
— Ярославе, я нікого не вистежувала. Я пішла купити теплий халат і випадково побачила, як Ольга Степанівна торгується за сумку. За ту саму дешеву річ, на яку позавчора випросила в тебе майже всю твою частину зарплати.
— Не вигадуй. Вона мені казала, що поїхала на речовий рядок по шкарпетки й домашні капці.
— Я стояла за два кроки й на власні вуха чула, як вона переконувала продавця скинути ціну, бо вона в нього постійна клієнтка. Усі свої «дорогі обновки» вона бере на тому столику біля входу.
Чоловік подивився на мене так, ніби йому було прикро за мою недовіру. Потім похитав головою і підсунув до себе кухлик.
— Я давно помічав, що тобі не дає спокою моя турбота про маму. Але щоб опускатися до таких пліток… Не думав, що ти на це здатна.
— Твоя мама говорить тобі неправду, а винною знову залишаюся я?
— Вона сама піднімала мене на ноги. Віддала мені найкращі роки. Хіба вона не заслужила на гарні речі на пенсії?
— Тільки в неї немає тих речей, Ярославе. Є звичайні базарні дрібнички, а решта грошей просто кудись зникає.
Чоловік підвівся з-за столу, сказав, що не має охоти брати участь у жіночих вигадках, і пішов до кімнати. Розмову він вважала вичерпаною. А я сиділа на кухні й розуміла: цього разу промовчати вже не вийде.
Почалося все з простого осіннього взуття. Звичайнісінькі зручні черевички, які я пригледіла в інтернет-крамниці. Вони пасували до мого пальта, та й старі вже геть зносилися.
— Марто, давай наступного місяця, добре? — спокійно сказав тоді Ярослав. — Зараз якось туго з грошима, треба трохи почекати.
— Чому туго? Ми ж тільки кілька днів тому отримали виплати.
— Я мамі переказав. Їй у салоні сподобалася чудова річ, якраз гарна нагода була взяти.
— Скільки ти переказав?
Ярослав відвів погляд. Він завжди так робив, коли знав, що його відповідь викличе в мене подив.
— Майже все, що залишалося від моєї частки після обов’язкових витрат. Але ж це якісна річ на багато років.
— Тобто ти віддав такі гроші на обнову для мами, а мені треба ходити у старому взутті?
— Не порівнюй, будь ласка. Мама все життя собі відмовляла, їй хочеться хоч на схилі літ мати щось справді гарне.
— Минулого місяця ти купував їй тепле взуття за ціною піврічного запасу продуктів. До того — дорогий гаманець.
— Марто, не треба рахувати чуже. Я працюю, це мої зароблені кошти, і я маю право потішити рідну матір.
Формально гроші справді заробляв він, тільки й я працювала щодня нарівні з ним. У нас була домовленість про спільний кошик. Обоє скидали гроші на спільну картку, звідти гасили виплату за житло, платили за комірне,купували їжу і відкладали на ремонт коридору.
Тільки от закономірність виходила дивна. Щойно мені було потрібно купити щось для себе, бодай дрібничку до гардероба, Ярослав одразу починав говорити про заощадливість і сімейну витримку.
— Нам же скоро страховку продовжувати. Може, твоя куртка ще перезимує?
— Їй уже кілька років, тканина на ліктях зовсім потерлася.
— Зараз не час розкидатися коштами. Треба жити по кишені.
А через три дні його мама дякувала синові за щедрий переказ. І всі розмови про необхідність економити миттєво забувалися.
Ольгу Степанівну в родині вважали жінкою надзвичайно поважною і вибагливою до речей. Вона все життя пропрацювала в реєстратурі, тепер уже була на пенсії, але завжди трималася так, наче щойно зійшла зі сторінок журналу моди.
— У мами дивовижне відчуття стилю, — із захватом розповідав Ярослав рідні за кожним святковим столом. — Вона з першого погляду відрізнить добру річ від дешевої підробки.
— Навіщо їй стільки всього? — якось тихо запитала я вдома. — У неї повна шафа коробок.
— Жінці не буває забагато краси, — знизав плечима чоловік. — Тобі, як господині, варто було б це розуміти.
— Я розумію лише одне. Ми третій рік живемо з обдертою плиткою у ванній кімнаті, зате в твоєї мами щомісяця нове вбрання нібито із закордонних крамниць.
— Плитка почекає. А мамі треба відчувати турботу просто зараз.
Ольга Степанівна дійсно сама ростила сина. Щоправда, її рідна сестра, тітка Галина, якось за чаєм проговорилася,що мати ніколи про власне життя не забувала. Поки хлопець здобував освіту, вона спокійно влаштовувала свій побут і не дуже переймалася його труднощами.
Ярослав про це знав, але вперто беріг у серці образ матері, яка поклала за нього всю свою молодість. І з кожним роком суми синівської вдячності ставали дедалі більшими.
Того дня я пішла на звичайний речовий ринок. Мені потрібен був простий халат для дому. Купувати щось у великому торговому центрі після чергового великого переказу свекрусі мені здавалося занадто обтяжливим для нашого гаманця.
Ольгу Степанівну я помітила здалеку біля довгого ряду з дорожніми сумками та торбинками. Вона стояла спиною,але її світле пальто і високі чоботи сплутати було неможливо.
— Шановний, це дорого. Віддайте дешевше, я ж у вас не вперше беру, — долинав її голос.
— Жіночко, так це новий завіз. Подивіться, яка фурнітура, який замочок.
— Який замочок? Звичайний замінник, ще й шов біля кишені поїхав. Скидайте трохи, і я забираю.
Продавець ще трохи поторгувався, а потім махнув рукою і погодився. Ольга Степанівна дістала з гаманця кілька дрібних купюр, розрахувалася і швиденько сховала покупку у великий чорний непрозорий пакет.
Я підійшла майже впритул, коли вона вже поверталася, щоб іти.
Побачивши мене, свекруха спочатку розгубилася, а потім квапливо притиснула пакунок до себе.
— Марточко? А ти що тут робиш? Я ось по теплий шарфик вибралася.
— А в пакеті теж шарфик?
— Та ні, сусідка попросила глянути одну річ, якщо недорого буде.
— І сусідка дала вам кілька папірців і веліла вибивати знижку за дрібний ґандж?
Ольга Степанівна помітно зашарілася. Продавець позаду, викладаючи наступний пакунок, добродушно додав:
— Для постійних покупців у нас завжди найнижча ціна.
— Виходить, ви всі свої речі купуєте саме тут? — спокійно запитала я.
— Чому всі? Щось дарують, щось сама купую. Не кажи дурниць.
— Позавчора Ярослав віддав вам чималі гроші, думаючи, що ви берете річ у фірмовому салоні.
— Ходімо звідси, чого посеред проходу стояти, — свекруха взяла мене за лікоть і потягнула до виходу між ятками.
Ми зупинилися під навісом біля закритого кіоску. Вона говорила тихо, квапливо заглядаючи мені в очі.
— Марто, ну ти ж доросла жінка, маєш розуміти. Справжні речі коштують шалених грошей. Навіщо переплачувати за гучну назву, коли ніхто на вулиці різниці не помітить?
— Але ж син дає вам гроші саме на гарну річ. Якщо ви берете за копійки на базарі, куди дівається все інше?
— Я відкладаю на потім. Пенсія маленька, роки йдуть, на ліки раптом знадобиться. Хто про мене подбає?
— Ви працюєте, маєте стабільну виплату щомісяця і постійно берете кошти в сина. А ми відкладаємо ремонт, бо Ярослав переконує, що треба потерпіти.
— Хіба я винна, що мій син хоче зробити мені приємність?
— Робити приємність — це одне. А називати вигадані суми й брати гроші на те, чого ви не купуєте, — зовсім інше.
Вона почала переконувати мене, що ніколи нічого не вимагає, що Ярослав сам виявляє ініціативу. Потім пошепки зізналася, що іноді показує йому гарні фотографії з інтернету, бо як попросить просто так — він дасть значно менше.
— Тільки не говори йому нічого, прошу тебе, Марточко. Він так пишається, що вже дорослий, що може підтримувати матір. Тобі шкода його радості?
— А мені виходить, треба мовчати й удавати, що все гаразд?
— Я більше не візьму ні копійки понад потребу. Скажу, що мені всього вистачає. Слово тобі даю.
Ольга Степанівна навіть очі хустинкою промокнула. Запевняла, що все відкладене лежить недоторканим і тільки заради спокою на старість.
Я вирішила почекати. Не тому, що повірила в її каяття, а тому, що хотіла побачити, чи вистачить їй совісті дотриматися свого слова.
Кілька тижнів свекруха справді поводилася тихо. Коли Ярослав сам запропонував їй оновити гардероб до холодів,вона відмовилася.
— Уявляєш, Марто, мама сказала, що в неї всього повно, — розповідав чоловік увечері за вечерею. — Навіть не знаю, що це з нею.
— Мабуть, вирішила, що зайвого не потрібно, — відповіла я.
— Я їй однаково трохи перевів. Хай піде в кав’ярню чи купить собі смаколиків.
Я промовчала. Невеликий переказ — це все ж не ті величезні суми, через які ми сиділи на суворому обліку кожної копійки.
Минув ще якийсь час, і Ярослав прийшов з роботи стурбований.
— У мами поламався холодильник. Зовсім не морозить. Вона вже придивилася гарний, надійний, щоб знову на довгі роки.
— І скільки такий коштує?
Ярослав назвав суму, яка дорівнювала моїй повній місячній платні.
— Доведеться відкласти заміну сантехніки, — зітхнув він. — Не може ж літня людина сидіти без продуктів.
— Ярославе, а хай майстер гляне. Може, там просто дрібний ремонт потрібен?
— Ти пропонуєш мені торгуватися за комфорт власної матері?
— Після того, що я бачила на ринку, я просто пропоную перевірити.
Чоловік різко повернувся до мене. Я зрозуміла: свекруха, звісно ж, жодним словом не прохопилася про нашу розмову, і будь-яка моя підозра сприймалася як особиста образа.
— Знову ти за своє? Я ж просив тебе не лізти в мої стосунки з мамою.
— А ти впевнений, що він справді зламався?
— Вона сказала, що мотор згорів. Чому я маю сумніватися в словах рідної людини?
Наступного ранку я набрала номер свекрухи. Вона довго не брала слухавку, а коли нарешті відповіла, голос її був холодним і відчуженим.
— Доброго дня, Ольго Степанівно. Як ваш холодильник? Ярослав дуже переймається.
— Та ось шукаю, де замовити. Гарну модель вибрала.
— А що зі старим сталося?
— Майстер сказав, компресор полетів. Лагодити дорожче вийде, ніж новий купити.
— Можете надіслати висновок майстра чи чек за діагностику?
У слухавці запала довга тиша. Потім свекруха підвищила голос:
— Ти що, ревізію мені тут влаштовуєш? Забула, хто ти в цьому домі?
— Я пам’ятаю вашу обіцянку не вигадувати причин, щоб тягнути із сина гроші.
— А хто тобі сказав, що я вигадую? Без холодильника ніхто не проживе.
Того ж вечора Ярослав переказав матері повну вартість нової техніки. Щоб зібрати таку суму, нам довелося забрати все, що ми відклали на будматеріали.
А на вихідних ми поїхали до неї на день народження.
Я зайшла на кухню поставити торт і перше, що побачила, — старий знайомий агрегат. Він тихенько гудів у кутку,а всередині світилася лампочка і стояли миски зі стравами.
— А де ж нова техніка? — поцікавилася я, коли всі зайшли до кімнати.
— Та цей раптом запрацював, — знітилася Ольга Степанівна. — Сусід зайшов, щось там підкрутив, якийсь дріт поправив.
— І скільки взяв за роботу?
— Дрібницю якусь. Навіть не пам’ятаю.
— А решта грошей де? Ті, що Ярослав переказав на новий?
Свекруха раптом зблідла, піднесла тремтячу руку до серця і повернулася до сина:
— Ярославчику, я не розумію, за що твоя дружина мене так ненавидить. Чому вона на кожному кроці рахує кожну мою копійку? Мені вже дихати важко в рідній хаті.
— Марта просто запитала, — невпевнено озвався чоловік, хоча в його голосі відчувалося роздратування.
— Вона мене на ринку караулила, ображала, допитувала чужих людей, а тепер на моє свято прийшла мене ганьбити!
— Мамо, про що ти говориш?
Ольга Степанівна затулила обличчя долонями й тихо заплакала. Я дивилася на це дійство і вражалася, з якою легкістю людина перекручує все на власну користь.
— Вона вирішила, що я все життя краду в рідного сина! — крізь сльози примовляла свекруха. — Я хотіла віддати тобі залишок, але ж ви тільки з порога зайшли, слова сказати не дали!
— Ви купили на базарі дешеву сумку замість дорогої, — нагадала я спокійно. — І зараз так само ховаєте гроші.
— Та сумка була для сусідки по під’їзду! — вигукнула вона. — Я просто допомогла літній людині донести пакунок!
— Марто, досить, — сухо обірвав мене Ярослав. — Припини це зараз же. Не влаштовуй цирк перед гостями.
— Я нічого не влаштовую. Спитай у мами, де твої важко зароблені гроші.
Чоловік подивився на матір. Вона жалібно шморгнула носом:
— Я все поверну, синку. До останньої копійки віддам. Не думала тільки, що рідній матері доведеться звітувати за кожну крихту.
Ярослав підійшов, обійняв її за плечі, тихо сказав, що нічого повертати не треба, а потім покликав мене в коридор.
— Ти задоволена? Довела літню жінку до сліз на її власне свято.
— Вона знову тобі збрехала. І про компресор, і про новий холодильник.
— Вона розгубилася, злякалася, що залишиться без нічого. Хіба не можна зрозуміти людину по-людськи?
— А мене зрозуміти можна?
Ми поїхали додому значно раніше, ніж планували. Дорогою мовчали. А вдома Ярослав заявив:
— Я більше не хочу, щоб мої доходи йшли на спільний рахунок. Ти використовуєш гроші, щоб тиснути на мене і контролювати кожен мій крок.
— Чудово, — кивнула я. — Значить, і моя зарплата залишатиметься на моїй особистій картці.
— Ми родина. У нас мають бути спільні обов’язки.
— Обов’язки — це оплата нашого житла, їжа в нашому холодильнику і ремонт у нашій оселі. А забаганки твоєї мами до спільних обов’язків не належать.
Він сподівався, що я передумаю за кілька днів. Але я наступного ж ранку відкрила окремий рахунок і перевела туди всі свої виплати.
Роздільний бюджет став для Ярослава несподівано важким тягарем. Раніше левова частка дрібних витрат — побутова хімія, свіжі овочі, хліб, м’ясо, аптека, дрібний ремонт — непомітно списувалася з моєї картки.
Тепер ми скидалися на найнеобхідніше суворо порівну. А все, що чоловік хотів віддати матері, йому доводилося витягувати виключно з власного залишку.
— У мене після обов’язкових платежів майже нічого на руках немає, — поскаржився він через місяць. — Ти могла б цього разу за комуналку сама заплатити.
— Могла б. Але тоді вийде, що я знову утримую наш дім, поки ти фінансуєш мамині таємні запаси.
— Я їй зовсім небагато переказав.
— На що цього разу?
— Їй треба було пройти обстеження і купити підтримуючі препарати.
— Хай покаже рецепт чи направлення від лікаря.
— Ти знову починаєш підозрювати людину на порожньому місці!
Кожна така розмова перетворювалася на суперечку. Ярослав звинувачував мене в надмірній ощадливості, а я все чіткіше бачила: його синівське благородство трималося лише на тому, що мій заробіток прикривав усі наші спільні дірки.
Коли мої кошти стали недосяжними, допомагати матері з колишнім розмахом стало важко. Проте замість того,щоб урізати апетити Ольги Степанівни, чоловік знайшов інший вихід — узяв кредитну картку з великим лімітом.
Я дізналася про це випадково, коли на його телефоні висвітилося повідомлення про обов’язковий платіж. Сума заборгованості була величезною — кілька його місячних окладів.
— Звідки цей борг? — запитала я просто.
— Мамі знадобилося терміново поставити нові зубні коронки. Це дорога процедура.
— Вона минулого тижня була в нас, сміялася на всі зуби, ніяких змін у неї немає.
— Я не зобов’язаний вимагати в неї медичну довідку.
— Зате ти зобов’язаний пояснити, чому ми влізаємо в борги, коли планували нарешті завершити житло.
— Я сам усе закрию.
— З яких коштів? Ти вже другий тиждень просиш мене купувати продукти за мої власні гроші.
Чоловік спалахнув, сказав, що я змушую його вибирати між найдорожчими людьми. Я відповіла, що вибір він зробив давно, просто досі розплачувалася за цей вибір я.
А ще через якийсь час до нас у гості завітала тітка Галина — рідна сестра свекрухи. Вона жила в селищі, до нашого містечка приїжджала рідко, тому про наші сімейні суперечки нічого не знала.
Вона сиділа у вітальні й обережно тримала на колінах ошатну темну сумку з позолоченою пряжкою. Я одразу звернула увагу на нерівні рядки біля ремінця і просту тканину підкладки.
— Гарна у вас річ, тітко Галино, — зауважила я, ставлячи на стіл тарілку з печивом. — Де таку придбали?
— Та це мені Оля поступилася, — задоволено всміхнулася родичка. — Їй син якусь нову привіз, а цю вона мені віддала. Ну, не задарма, звісно, попросила трохи заплатити, бо каже, що річ брендова, закордонна.
Ярослав, який сидів навпроти, повільно підвів очі.
Саме на цю сумку він узимку збирав гроші по знайомих, думаючи, що купує подарунок в офіційного постачальника.
— Мама сказала, що вона справжня? — глухим голосом запитав він.
— Авжеж, синку. Якби підробка була, я б за неї такі гроші не віддала. Вона ж мене запевнила, що фірмова.
Тітка Галина щиро раділа такій покупці, не помічаючи, як змінився вираз обличчя племінника.
Я мовчки дістала свій телефон, знайшла знімок того самого павільйону з базару і показала гості:
— Гляньте, бува не на цій ятці Ольга Степанівна її вибирала?
— Та звідки мені знати, дівчата? Вона казала, що в спеціальному магазині замовляла.
Ярослав попросив тітку залишити річ у нас на пару днів. Сказав, що хоче дещо уточнити.
Коли гостя пішла, чоловік уперше за багато місяців сам підійшов до мене без звинувачень:
— Розкажи мені ще раз докладно. Що саме вона тоді на ринку казала?
Я спокійно переповіла кожне слово, нагадала про вигадану поломку холодильника і про постійні скарги на здоров’я.
— Може, вона тільки один раз так зробила? — із надією в голосі спитав він. — А решта речей були нормальні?
— Завтра піди до будь-якого майстра з ремонту шкіргалантереї. Хай він подивиться на цю «фірму».
Перевірка не зайняла багато часу. Фахівець у майстерні лише посміхнувся, глянувши на шви й фурнітуру, і назвав реальну ціну виробу — звичайнісінький масовий пошив, який продають на кожному речовому лотку за копійки.
Ярослав набрав матір просто на вулиці, біля майстерні. Його пальці помітно тремтіли.
— Мамо, звідки в тебе чорна сумка, яку ти віддала тітці Галині?
— З салону, синку. Ти ж сам мені тоді допоміг її купити.
— Мамо, це підробка з базару.
У слухавці запала довга, важка пауза. Потім Ольга Степанівна ображено протягнула:
— Значить, мене обдурили кляті продавці. Я ж довірлива людина, в моєму віці важко розібратися.
— У дорогому салоні продали базарну річ за три копійки?
— Та чому за три? Я віддала все, що ти прислав!
— Мені майстер сказав, що ці речі шиють сотнями в підвалах. І Марта бачила, як ти сама торгувалася на ятці.
— Знову твоя Марта! Вона спить і бачить, як нас посварити! Ти рідній матері не віриш через чужу жінку?
— Поверни тітці Галині гроші, — твердо сказав Ярослав. — Вона купила в тебе копійчану річ за ціною половини своєї пенсії.
Свекруха кинула слухавку. А через хвилину синові надійшло коротке повідомлення: «Не чекала від рідної дитини такого ножа в спину. Повірив чужій людині, а не тій, що життя за тебе віддала».
Ярослав перечитував ці рядки кілька разів. Слова про «чужу людину» зачепили його значно глибше, ніж відкрита правда про фальшиві покупки.
— Вона завжди так про тебе думала? — тихо запитав він.
— Вона завжди так казала, коли треба було пояснити, чому в нашій родині не залишається грошей на власне життя.
Він нічого не відповів. Просто мовчки пішов до зупинки.
Ярослав вирішив поїхати до неї і поговорити віч-на-віч. Я не хотіла їхати, але він сам попросив мене бути поруч. Мабуть, боявся, що знову піддасться на материнські сльози.
Ольга Степанівна зустріла нас із кам’яним обличчям. Чорної сумки в коридорі вже не було, а на кухні все так само бадьоро працював старий холодильник.
— Що, прийшли мене соромити? — склала вона руки на грудях. — Дивіться, шукайте, раз рідній матері віри немає.
— Мамо, покажи рахунок, куди ти відкладаєш кошти, — глухо сказав Ярослав.
— Який іще рахунок? Що за вигадки?
— Марта сказала, що ти сама зізналася на ринку.
— Мало що вона сказала! У твоєї дружини язика немає де приткнути, от і плете небилиці!
— Тоді покажи мені мої подарунки. Де зимове пальто? Де тепле взуття? Де гаманець?
Свекруха заявила, що старі речі роздала бідним, бо вони вийшли з моди, а чеків вона зроду не зберігала.
— Кому роздала? Рідній сестрі ти продала базарну дрібничку за великі гроші.
— Вона сама просила! Я її не примушувала!
Вона говорила впевнено, звичним повчальним тоном, і я помітила, як Ярослав знову починає вагатися. Ще хвилина — і він повірив би, що мати просто заплуталася, а ми вимагаємо від літньої жінки забагато.
Але тут на тумбочці задзвонив її телефон. Ольга Степанівна кинулася до нього, схопила, глянула на екран і поспіхом притиснула до грудей.
— Хто це? — спитав син.
— Реклама якась. Не твоє діло.
— Покажи телефон.
— Ти не маєш права лізти в мої особисті речі!
— А ти мала право роками брати в мене кошти на те, чого ніколи не існувало?
Вона спробувала сховати телефон у кишеню фартуха, але руки зрадливо тремтіли. Апарат вислизнув, ударився об край столу і впав на диван екраном догори.
Ярослав устиг підняти його раніше, ніж вона вхопилася за чохол.
На екрані світилося повідомлення з банківського додатку про нарахування відсотків на залишок. Сума на накопичувальному рахунку була такою, що за неї можна було спокійно придбати невелику однокімнатну квартиру на околиці чи повністю перекрити нашу виплату за житло.
Ярослав мовчки гортав історію операцій. Там рівними рядками йшли його перекази: місяць за місяцем, рік за роком. Усі ті суми, які ми відривали від власного побуту.
— Це все мої виплати?
— Не тільки твої! Я сама теж відкладала! — зірвалася свекруха.
— Скільки з цього всього твого?
— Яка тобі різниця?! Я твоя мати! Я маю право мати запас!
— Тут же цілий статок, мамо… А я взяв кредит і плачу відсотки, бо ти сказала, що тобі нічим заплатити за лікування зубів.
Ольга Степанівна раптом перестала плакати. Вся її вдавана слабкість кудись зникла. Вона випросталася, забрала з рук сина телефон і холодно промовила:
— Мені ці гроші потрібні на старість. Ти мій єдиний син, ти зобов’язаний був подбати про мій спокій.
— Чому ти не сказала мені чесно, що хочеш просто накопичувати?
— А тому! Якби я попросила на окремий рахунок, твоя Марта не дала б тобі переказати жодної гривні!
— Марта працює так само, як і я! Вона тягнула на собі наші спільні витрати, поки я знімав усе до останнього і віддавав тобі!
— Отож! У вас дві зарплати, молоді, ще заробите! А я сама!
— У тебе є своя виплата, пенсія і власне житло без жодних боргів!
— Значить, рідній матері вже шматок хліба шкодують? — знову спробувала вона натиснути на жалість.
Але цього разу Ярослав навіть не ворухнувся.
— Поверни мені хоча б те, що взяла на вигадане лікування зубів і новий холодильник. Мені треба закрити борг перед банком.
— Нічого я тобі не віддам. Ти давав за власним бажанням.
— Я давав на ліки і на побут!
— Ти хотів допомогти матері. Яка тобі різниця, де ці гроші лежать?
— Різниця в тому, що ти роками дивилася мені в очі й брехала.
— А сказала б правду — сиділа б без копійки, бо твоя жінка кожну твою гривню рахує!
Ярослав уперше за все життя крикнув на матір:
— Не чіпай Марту! Вона єдина в цьому домі говорила мені правду, а я вважав її черствою через твої вигадки!
Ольга Степанівна мовчки вказала нам на двері. Біля самого порога вона голосно кинула синові вслід:
— Після такої неповаги ноги вашої тут не буде! І житло моє тобі не дістанеться, так і знай!
— Залиш його собі, — тихо відповів Ярослав. — Тільки більше не дзвони мені з вигаданими бідами.
— Побачиш, ще прибіжиш! Жінки приходять і йдуть, а мати в тебе одна!
— Ти сама щойно назвала мою дружину чужою людиною. Хоча роками жила в тому числі за її рахунок.
Ми вийшли на вулицю. Свіже осіннє повітря трохи остудило гарячі голови.
Свекруха не розмовляла з нами кілька місяців. Грошей вона синові, звісно, не повернула, але тітці Галині під загрозою великої сімейної сварки все ж віддала ту суму, яку виманила за базарну торбинку.
Ярослав поступово закрив свою кредитну картку. Перекази матері повністю припинилися.
Але сказати, що наше сімейне життя миттєво налагодилося, було не можна.
— Марто, давай знову об’єднаємо наші рахунки, — запропонував він якось у неділю. — Тепер же все зрозуміло,питання вирішилося.
— Питання було не тільки в твоїй мамі, Ярославе.
— А в чому ще?
— У тому, що ти роками знецінював мої потреби. Ти вважав нормальним, що я ходжу в пошарпаному одязі, аби тільки твоя мама відчувала себе пані. А коли я намагалася відкрити тобі очі, ти захищав обман, а мене звинувачував у жадібності.
— Я помилявся. Хіба я мало вибачався? Скільки можна мене карати?
— Окремі рахунки — це не покарання, — спокійно пояснила я. — Це мій особистий спокій. Це гарантія того, що мої зароблені сили більше ніколи не підуть на чужі забаганки без мого відома.
Йому це не подобалося. Він щиро хотів, щоб одне вибачення стерло всі минулі роки, щоб усе повернулося до зручного ладу, де чоловік керує спільним коштом, а жінка мовчки підтримує його синівський обов’язок.
Ми досі живемо разом. Обов’язкові витрати на житло і продукти ділимо порівну, до копійки. Ярослав іноді телефонує матері, вітає зі святами, але про гроші в їхніх розмовах більше немає жодного слова.
Нещодавно Ольга Степанівна прийшла до нас на іменини чоловіка. На плечі в неї висіла чергова нова сумочка. Вона демонстративно поставила її на тумбочку в передпокої так, щоб було добре видно новий золотистий напис.
— Сама собі купила, — голосно промовила вона, роздягаючись. — Щоб ніхто не говорив, ніби я в когось на шиї сиджу.
— З пенсії чи з тих заощаджень? — не втрималася я від спокійного запитання.
Свекруха скривилася і підібгала губи, а Ярослав зробив вигляд, що уважно вивчає щось у своєму блокноті. Для власного спокою він тепер воліє деяких тем просто не торкатися.
А ті зручні осінні черевички я тоді все-таки собі придбала. Сама пішла й розрахувалася власною карткою, до якої більше ніхто не має доступу. І відчуття впевненості під ногами виявилося значно дорожчим за будь-яку уявну сімейну покірність.
