Грудень у місті завжди був сумішшю хаосу та очікування. Люди бігли, обвішані пакунками, машини гуділи в заторах, а в повітрі пахло не стільки снігом, скільки вихлопними газами та дешевою вуличною кавою. Але Марта цього року відчувала цей передсвятковий ритм інакше. Вперше за довгий час у неї не було бажання сховатися від усього світу під ковдрою.

Марта навчилася жити сама. Це не був свідомий вибір «сильної та незалежної» жінки — це був результат тривалої та виснажливої війни за власне «Я». Її перший шлюб розсипався так гучно, що відлуння ще довго відгукувалося болем у грудях. Колишній чоловік виявився майстром маніпуляцій: він не просто відсудив половину спільної квартири, він методично, метр за метром, відвойовував у неї впевненість. У день розлучення Марта стояла серед коробок у порожній орендованій кімнаті з однією валізою та розбитою вірою в людей.

Проте вона не зламалася. Вона брала нічні зміни в аптеці, підробляла перекладами інструкцій, рахувала кожну гривню, відмовляючи собі навіть у зайвому тістечку. І ось, за кілька років, вона нарешті зробила це — купила свою оселю. Невелику, на восьмому поверсі новобудови, де з вікна було видно край парку.

Квартира була майже порожньою. Стіни, пофарбовані в нейтральний сірий, недороблений плінтус у коридорі та одинока лампочка, що звисала зі стелі. Але це були її стіни. Її тиша.

— Цього року все буде інакше, — прошепотіла вона собі, дивлячись на віддзеркалення у вікні. — У мене буде ялинка. Справжня. Жива.

Марта не хотіла купувати штучне дерево — вони нагадували їй про синтетичне, несправжнє життя, яке вона вела раніше. Зрізаних ялинок їй теж було шкода: не хотілося починати новий етап із чогось приреченого на в’янення. Вона шукала дерево в горщику, щоб навесні вивезти його до батьків у село і висадити в землю.

На стихійному ринку біля метро панував гармидер. Продавці вигукували ціни, покупці торгувалися, під ногами хрустів брудний сніг. Марта вже збиралася йти, коли на самому краєчку майданчика, де було менше людей, побачила невеликий фургон. Біля нього в дерев’яних діжках стояли ідеальні, густі та насичено-зелені красуні.

Вона підійшла ближче, вдихаючи густий смолистий аромат. — Оце так диво… — мимоволі усміхнулася Марта, торкаючись кінчиками пальців м’якої хвої. — Справжня ялиця. Не осипається і пахне на весь дім, — пролунав за спиною спокійний чоловічий голос.

Марта обернулася. Перед нею стояв високий чоловік у теплій робочій куртці та в’язаній шапці. Він мружився від холодного вітру, але в його погляді було щось знайоме. — Марто? Це ти? — чоловік зняв рукавицю і здивовано підняв брови. — Сергію?.. — вона на мить завагалася, але пам’ять миттєво підкинула образ хлопця з останньої парти, який завжди ділився з нею яблуками. — Сергію, це справді ти?

Вони не бачилися двадцять років. Колись, у школі, вони були тими самими друзями, про яких казали «не розлий вода», але випускний вечір розвів їхні дороги по різних містах, а згодом і країнах.

Сергій розповів, що вісім років працював інженером у Польщі та Німеччині. Гроші були хороші, але серце тягнуло додому. Рік тому він повернувся, викупив покинуту ділянку землі і почав втілювати давню мрію — невелике лісове господарство. — Бачиш, тепер я «ялинковий барон», — по-доброму пожартував він. Його очі залишилися такими ж теплими, як і в підлітковому віці, тільки навколо них з’явилися зморшки від частих усмішок і втоми.

Марта вибрала найгарнішу ялинку. Коли вона відкрила сумочку, Сергій рішуче зупинив її руку.

— Навіть не думай. Це подарунок. За зустріч. За те, що ми обоє повернулися додому.

— Сергію, це ж твій бізнес, твоя праця…

— Марто, не сперечайся з лісником, — він усміхнувся так щиро, що в неї в душі ніби щось відтануло. — Я дуже змерз. Тут за рогом є маленька кав’ярня. Ходімо, пригостиш мене кавою, і ми порахуємо, що це був чесний обмін на ялинку.

У кафе було гамірно, але їм здавалося, що вони в коконі. Вони говорили про все і ні про що. Сергій зізнався, що так і не знайшов «ту саму». — Мені вже під сорок. Думав, що мій максимум — це бути улюбленим дядьком для дітей сестри, — сказав він, гріючи руки об горнятко. Марта лише сумно кивнула. — Я теж думала, що мій ліміт на стосунки вичерпано. Вчуся радіти просто тиші.

Коли кава закінчилася, Сергій наполіг на тому, щоб допомогти з доставкою. — Ти не довезеш цей горщик сама, він важкий. Давай я завантажу в машину і закину тобі.

Так він уперше опинився в її «голій» квартирі. Сергій не став розпитувати, чому тут немає люстр чи шаф. Він просто мовчки заніс дерево, знайшов найкраще місце в кутку біля вікна і допоміг Марті зняти пакування.

— Тут гарно, — сказав він, оглядаючи простір. — Багато світла і повітря. Тут обов’язково буде щастя.

Весь вечір Марта відчувала незвичне хвилювання. Вона дістала старі іграшки — кілька скляних кульок, що дивом вціліли при переїзді, і паперових ангелів. Ялинка вмить перетворила недобудовану кімнату на справжню оселю.

31 грудня Марта приготувала невелику вечерю. Вона не чекала гостей, але на душі було спокійно. Раптом о восьмій вечора пролунав дзвінок у домофон.

На порозі стояв Сергій. У руках він тримав пакет із мандаринами та пляшку ігристого.

— Вибач, що без запрошення, — він виглядав трохи ніяково. — Подумав, що ялинці сумно зустрічати Новий рік тільки з паперовими ангелами. Можна?

Тієї ночі вони проговорили до самого ранку. Без гучної музики, без феєрверків — лише під тихе мерехтіння гірлянди. Виявилося, що почати з чистого аркуша не так страшно, якщо хтось тримає твою руку. У порожній квартирі, де ще пахло штукатуркою та хвоєю, народилося щось крихке і справжнє.

Минув рік.

У тій самій квартирі вже не було порожніх кутів. На вікнах висіли затишні штори, на кухні пахнуло домашньою випічкою, а в центрі вітальні сяяла та сама ялинка — Сергій навесні висадив її в лісі, але на свята привіз нову, ще більшу красуню.

У кутку кімнати, поруч із диваном, стояв маленький білий візочок. У ньому, солодко посапуючи, спав Артемко. Він народився за тиждень до свята — маленький, сердитий і неймовірно схожий на Сергія.

Марта стояла біля вікна, спостерігаючи за снігом, що падав на парк. Сергій підійшов ззаду, обійняв її за плечі та притиснув до себе.

— Знаєш, — тихо сказала Марта, — я ніколи не думала, що звичайна ялинка в горщику може змінити життя.

— Справа не в ялинці, — відповів Сергій, цілуючи її в маківку. — Справа в тому, що ти відчинила двері.

Марта усміхнулася. Вона знала: дива трапляються не з тими, хто їх чекає, а з тими, хто наважується зробити перший крок назустріч новому дню. Іноді для цього достатньо лише одного чистого аркуша і трішки аромату хвої, а особливо дива трапляться під Новий рік…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.