fbpx
Життєві історії
Марта не була в селі вже більше десяти років, якось не було часу. А тут вирішила приїхати, провідати маму. Три дні в рідному селі пролетіли як одна хвилина. Марті час було збиратися додому. Вона сіла в старенький автобус, оглядаючись на мамину хату – прикро знову залишати рідну людину, і знову не знати, коли буде їхня наступна зустріч, а мама з роками не молодіє

Марта не була в селі вже більше десяти років, якось не знаходила часу. А тут вирішила приїхати, провідати маму. Марта зійшла з автобуса і вдихнула чисте повітря. Такого в місті немає, і трави такої зеленої теж… Подивилась – нічого і не змінилося за ті десять років, що її не було.

Марта вийшла заміж і поїхала в місто до свого чоловіка, невдовзі народила дітей – близнят Іванку і Оленку. Так в турботах і не було часу до мами навідатися, та й дорога не близька. А вона, рідненька, зовсім сама залишилася.

Дітей Марта не привезла, побоялася, дорога далека, а вони недавно перехворіли, хоча мати чекала, в листах писала, фотографії все просила.

Катерина Степанівна коли побачила доньку, не знала від радості що й робити. Нагодувавши її з дороги лише зітхала, що змарніла донька дуже.

– Та ні, мамо, я в хорошій формі, дієти дотримуюся, фітнесом займаюся, – виправдовувалася Марта.

– Чим? – не почула мати. – Кидай ти доню цю справу, інакше скоро від тебе зовсім нічого не залишиться, ось краще сметанки з сиром спробуй, може цукру покласти верхом, ти раніше любила?

Катерина Степанівна зітхнула, перебираючи фотографії, привезені дочкою, так онучок і не побачить напевно.

– Це Іванка зліва, а Оленка справа, – пояснювала Марта.

– Сама б і не розрізнила, як дві краплі води схожі.

– Мамо, побоялася я одна з дітьми в дорозі, якби Вадиму дали б відпустку, а так…

– Та нічого, я розумію, тільки ось час йде, а я навіть і зятя свого не бачила жодного разу.

– Так ось він! – Марта дає фотографію матері, та киває, ну так, видний чоловік, тільки це все одно не те…

– Ой, мамо, це тітка Ганна? – запитала Марта з цікавістю втупившись в вікно. – А що за хлопчик поряд з нею?

– Так син Любки, подружки твоєї.

– Люба заміж вийшла?

– Та ні, а від кого дитина – ніхто не знає. А яка її тепер доля з дитиною в селі чекає – невідомо, – зітхнула Катерина Степанівна. – Це не те, що в місті – женихів повно, а тут і дівчатам важко заміж вийти, не те, що жінці з дитиною… Але Ганні пощастило – донька біля неї залишилася, і внук для неї, як би там не було, велика радість. В хаті є хтось…

Ганна з онуком покликала Катерину на вулицю. Та пояснила, що донька нарешті приїхала, тому часу на базікання у неї немає.

– І що розповідає твоя Марта? – запитує Ганна.

– Так що… добре все, дітки підростають.

– Привезла їх тобі показати? – цікавиться Ганна.

– Ні. До собі все кличе, а я куди вже, заважатиму тільки. На старість років в подорожі тільки і пускатися.

***

Три дні у мами пролетіли як одна хвилина. Марті час було збиратися додому.

– Мамо, ми наступного разу обов’язково онучок твоїх привеземо, обіцяю, і Вадим приїде, – змахуючи сльозу говорить Марта.

Катерина Степанівна киває, знову і знову вдивляючись в глянцеві фотокартки своїх онуків, таких рідних і таких далеких.

– Добре, доню, ти ж знаєш я завжди вам рада, приїжджайте тільки частіше!

Марта сіла в автобус, оглядаючись на мамину хату.

– Ти тільки живи, матусю, нехай береже тебе Господь, а ми приїдемо, обов’язково, тільки ось коли наступного разу – невідомо…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page