«Кажуть, чоловік починає по-справжньому дорослішати лише тоді, коли в його шафі з’являється ідеально підібраний костюм, а в серці — жінка, заради якої цей костюм хочеться скинути», — любив повторювати старий кравець, у якого Марко колись замовляв свою першу сорочку.
Марко був переконаним холостяком. Вже кілька років він мешкав у затишній квартирі, що дісталася йому у спадок від тітки. Поспішати зі створенням родини він не збирався: перший рік самостійного життя витратив на те, щоб без поспіху зробити ремонт, вибираючи кожну плитку у ванну так ретельно, ніби від цього залежить доля всесвіту. Потім він облаштовував вітальню, насолоджуючись тишею, можливістю пити каву прямо з турки й не звітувати нікому про свої плани.
Колеги по роботі часто піджартовували над ним:
— Ну що, наш «одинак», знову вихідні з книжкою та перфоратором? Дивись, Марку, так і зацвітеш у своїй фортеці. Пора вже якусь господиню в дім пустити.
Прізвище у Марка було від матері. Мати виховала його одна, без чоловіка. Батька не стало під час виконання службового обов’язку, коли Марко був ще немовлям. Можливо, саме через це він ставився до шлюбу серйозніше, ніж більшість його однолітків. Глибоко в душі він мріяв про ту саму «повну чашу», про міцну родину, де панує спокій і вірність. А мати, пані Ольга, останнім часом нагадувала про весілля дедалі частіше.
— Мамо, ну не починай, — відказував він під час недільних обідів. — Щоб одружитися, мені треба закохатися так, щоб світ перевернувся. Розумієш? Просто «аби було» я не хочу.
— Звісно, синку, — зітхала мати. — Але ж треба хоч озирнутися навколо. Тобі вже за тридцять, стільки гарних дівчат ходить повз тебе, а ти все в своїх кресленнях та справах.
Марко не любив цих розмов. Він зазвичай швидко збирався і йшов, посилаючись на невідкладну роботу.
Одного разу Марко вирішив, що йому потрібен якісний костюм — не той мас-маркет, що висить у ТРЦ, а річ, пошита саме на нього. Він обрав невелике, але відоме в певних колах ательє. Коли він зайшов всередину, до нього вийшла приймати замовлення молода дівчина. Вона ввічливо привіталася, запропонувала переглянути каталоги з останніми моделями й почала розпитувати, якому стилю він віддає перевагу.
Поки вони розмовляли, Марко ловив себе на думці, що майже не слухає про фасони лацканів. Його прикувала до місця природна краса та м’які, витончені манери майстрині. Коли вибір тканини було завершено, дівчина взяла сантиметрову стрічку.
Ось тут серце Марка зрадливо дрібнуло. Дівчина впевненими, але невагомими рухами торкалася його плечей, вимірювала довжину рукава, нахилялася, щоб зняти мірки зі спини. Вона кружляла навколо нього, наче весняний метелик, обдаючи ледь помітним ароматом квіткових парфумів. Вона щось тихо шепотіла собі під ніс, повторюючи цифри, і тут же записувала їх акуратним почерком у свій блокнот.
Марко затамував подих. Йому здавалося, що будь-який рух зруйнує цей дивний, майже магічний момент. Коли дівчина закінчила й зникла в сусідній кімнаті за розсувними дверима, Марко підійшов до касирки — старшої жінки з добрими очима.
— А як звати цього майстра? Вона… справді добре шиє?
— О, не сумнівайтеся, — посміхнулася жінка. — До нашої Світлани черга стоїть. Це вам пощастило, що вона зараз має вікно. Вона хоч і молода, але має талант від Бога. Любить експериментувати, творчо підходить до кожної деталі. Ось побачите, костюм буде як друга шкіра.
«Тільки б вона на мені не надто експериментувала», — з посмішкою подумав Марко, виходячи на вулицю. Весняне повітря здалося йому особливим. Весь день він не міг викинути образ Світлани з голови. Йому хотілося дізнатися про неї хоча б щось більше.
Увечері він зайшов до матері. Розповів про костюм, про ательє, але прямо зізнатися, що йому сподобалася дівчина, не наважився. Натомість почав розпитувати, чи може молода кравчиня без великого досвіду впоратися з такою складною роботою. Пані Ольга, яка знала сина як ніхто інший, одразу зрозуміла: справа не в ґудзиках і не в підкладці.
Наступного дня вона, нібито випадково, опинилася поруч із тим ательє — зайшла дізнатися, чи немає в них нових зразків тканини для спідниці. Там вона обережно розпитала касирку про майстрів. З’ясувалося, що Світлана — донька власниці закладу, дівчина незаміжня, серйозна й дуже працьовита.
Задоволена пані Ольга того ж вечора зателефонувала сину. Марко спочатку намагався обурюватися, мовляв, «мамо, ти справжній детектив», але в глибині душі відчув величезне полегшення. Мати наостанок додала:
— Дивись, синку, така дівчина довго самотньою не буде. Якщо вона тобі справді припала до душі — не гай часу.
Марко ледве дочекався першої примірки. Він хвилювався так, ніби збирався не на підгонку піджака, а на перше побачення. Світлана зустріла його з легкою усмішкою і запросила до кабінки.
Спостерігаючи за нею крізь дзеркало, Марко відзначав кожну деталь: як вона зосереджено хмурить брівки, коли робить позначки крейдою, як вправно тримає голку з наживленою ниткою. Світлана по-господарськи крутила його, просила повернутися, підняти руки, присісти — перевіряла, чи буде рух вільним. Марку здавалося, що він готовий стояти так вічно.
Щоб затягнути час, він почав ставити безліч питань: про догляд за вовною, про форму плеча, про те, яку краватку краще підібрати. Світлана терпляче відповідала, і в її очах з’явився цікавий блиск — вона відчувала, що цей замовник цікавиться не лише одягом.
Перед тим як піти, Марку вдалося отримати її номер телефону — під приводом того, щоб «узгодити наступний візит».
Проте чекати цілий тиждень він не зміг. Вже наступного вечора він зателефонував і запросив Світлану на каву. Він сказав, що хоче порадитися щодо іншого замовлення, але коли вони зустрілися в затишному кафе, про тканини забули вже через п’ять хвилин. Виявилося, що у них неймовірна кількість спільних тем: від любові до класичної літератури до захоплення подорожами. Світлана розповіла, що з дитинства любить малювати, і обіцяла якось показати свої ескізи.
За наступний тиждень вони бачилися тричі. Коли Марко прийшов на другу примірку, вони вже спілкувалися як старі друзі — сміялися, жартували, Марко влаштував справжнє дефіле в напівготовому костюмі прямо посеред залу. На гамір із кабінету вийшла власниця ательє, Віра Сергіївна.
— Це що за веселощі на робочому місці? — суворо, але з іскоркою в очах запитала вона. — Мамо, познайомся, це Марко, наш постійний замовник, — Світлана ледь помітно почервоніла.
За тиждень костюм був ідеально готовий. Марко прийшов його забирати не з порожніми руками. Крім розрахунку за роботу, він приніс величезний оберемок квітів для Світлани й вишуканий набір солодощів для Віри Сергіївни.
— А це за що? — здивувалася жінка, приймаючи подарунок.
— За виховання найкращої майстрині в місті, — Марко галантно привітався. — І за те, що ваше ательє дарує не лише одяг, а й чудовий настрій. Віра Сергіївна, розчулена таким жестом, лише посміхнулася: — Ну, заходьте частіше, Марку. Для таких клієнтів у нас завжди знайдеться час.
Світлана, бачачи цю сцену, додала: — Мама мені дуже допомагала з вашим замовленням. Вона — справжній профі, без неї я б могла припуститися помилки в крої. — Тоді я точно залишаюся вашим найвідданішим клієнтом, — запевнив Марко.
Весна входила в свої права. Дні ставали довшими, а зустрічі Марка та Світлани — частішими. Вони гуляли в парках, спостерігаючи за тим, як на деревах розпускаються перші бруньки. Одного сонячного недільного дня, коли вони прогулювалися біля набережної, їм зустрілася весільна процесія. Молодята фотографувалися, гості весело сміялися, хтось відкрив ігристе вино, і в повітрі розлилося відчуття свята.
Марко і Світлана опинилися зовсім поруч із нареченими. Коли натовп закричав «Гірко!», Марко раптом зупинився, обійняв Світлану й поцілував її так само палко, як наречений свою обраницю. Хтось із гостей, не розібравшись, що вони не з їхньої компанії, простягнув їм келихи. Вони сміючись випили за здоров’я молодих.
А потім Марко став серйозним. Він повів Світлану до невеликого скверу, де було менше людей, посадив на лавку й став на одне коліно. Він дістав із кишені маленьку коробочку.
— Світланко, я знаю, що ми знайомі зовсім мало. Другий місяць… Але я зрозумів усе ще тоді, під час першої примірки. Коли ти торкнулася моїх плечей, я відчув, що не хочу, щоб ці руки коли-небудь відпускали мене. Я купив цю обручку наступного дня після нашої першої кави й відтоді ношу її з собою щодня. Ти станеш моєю дружиною?
Світлана була приголомшена. В її очах забриніли сльози.
— Марку… Я теж тебе кохаю. Але ти впевнений? Ми ж ще так мало знаємо про звички одне одного, про характери…
— Характери ми вивчимо в процесі, — посміхнувся він. — Головне, що ми відчуваємо зараз. Ти — саме та жінка, про яку я мріяв у своїй самотній квартирі.
На їхнє весілля Світлана пошила собі сукню сама — вона була схожа на хмаринку з найтоншого мережива. Марко був у білому костюмі, над яким вони працювали в ательє всі разом. Мати Марка та Віра Сергіївна швидко порозумілися і разом керували підготовкою до свята.
Минали роки. Їхній шлюб, який спочатку міг здатися комусь занадто швидким і необачним, виявився міцним як граніт. У них народилося двоє донечок, і кожна річниця була нагадуванням про той весняний день в ательє.
— Знаєш, — казав Марко дружині через багато років, — я раніше ніколи не вірив у долю. Думав, що все в житті можна прорахувати, як ремонт у квартирі. Поки не зустрів тебе. Ти — моя головна перемога і моя найкраща майстриня.
Світлана притискалася до нього, посміхаючись:
— Це тобі дякую, коханий. За те, що вирішив пошити саме той костюм. І за те, що не побоявся ризикнути заради нашого щастя.
Можливо, справжнє життя — це і є черга таких випадковостей, які врешті-решт складаються в ідеальний візерунок, якщо тільки мати сміливість зробити перший крок і замовити свій «головний костюм».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
