Після випускного вечора перед Соломією постало питання, яке зазвичай стає справжнім випробуванням для кожного підлітка: куди рухатися далі? Її дитинство минуло в атмосфері затишку та любові, де батьки завжди підтримували її прагнення до справедливості. Батьки, люди інтелігентні та розсудливі, ділилися своїми міркуваннями, пропонували різні варіанти — від філології до економіки, але ніколи не тиснули на доньку. Вони вірили, що серце дівчини саме підкаже вірний шлях.

І ось, коли терміни подачі документів уже майже спливали, Соломія приголомшила родину своїм рішенням. Вона твердо заявила, що хоче вступити до академії внутрішніх справ, щоб стати правоохоронцем.

Батьки — Олексій та Олена — мовчки переглянулися. Батько лише важко зітхнув, а мати намагалася м’яко натякнути, що професія ця важка, виснажлива і, можливо, не зовсім пасує тендітній дівчині. Вони просили її ще раз зважити всі «за» і «проти», подумати про спокійніше майбутнє. Проте Соломія, яка змалечку відзначалася впертим характером та загостреним почуттям правди, вже все вирішила. Наступного ж ранку вона зібрала всі необхідні папери та відвезла їх до приймальної комісії.

Перші місяці навчання стали для неї справжнім викликом. Фізична підготовка була виснажливою: ранні підйоми, багатокілометрові кроси, заняття з рукопашного бою. Бували моменти, коли м’язи нестерпно боліли, а втома заважала зосередитися на теорії. Але Соломія не звикла відступати. Вона почала тренуватися ще наполегливіше, залишаючись у спортивній залі до пізнього вечора.

Саме там, серед тренажерів та запаху свіжої гуми, вона все частіше почала зустрічати хлопця з паралельного курсу. Його звали Маркіян. Він був високим, спокійним і завжди мав на обличчі ледь помітну, але добру посмішку. Маркіян бачив, як старанно працює дівчина, і одного разу підійшов, щоб підказати правильну техніку вправ.

— Ти надто сильно напружуєш спину, — тихо сказав він. — Давай покажу, як ефективніше розподілити навантаження.

Ця випадкова допомога стала початком чогось більшого. Вони почали тренуватися разом, обговорювати лекції, а згодом — і ділитися мріями. Коли перший курс добігав кінця, Маркіян, ніяковіючи, запросив її на вечірній сеанс до кінотеатру. Так почалася їхня історія кохання — світла, щира та сповнена юнацьких надій.

Минув рік. Стосунки Соломії та Маркіяна міцніли з кожним днем. Хлопець вирішив, що настав час познайомити кохану зі своєю матір’ю, пані Тетяною. Соломія дуже хвилювалася перед цією зустріччю, але мати Маркіяна здалася їй надзвичайно приємною жінкою — інтелігентною, хоч і з якоюсь прихованою сумом у очах. Тетяна прийняла дівчину тепло, пригощала чаєм і розпитувала про навчання. Здавалося, все складається якнайкраще.

Після закінчення академії молоді люди вирішили не зупинятися на досягнутому і разом вступили до престижного юридичного університету, щоб отримати вищу освіту. Вони були нерозлучні: разом готувалися до іспитів, разом гуляли парками, разом планували спільне життя. Коли закінчився перший курс університету, Маркіян зробив Соломії пропозицію.

— Я не уявляю свого життя без тебе, — сказав він, тримаючи її за руки. — Давай побудуємо нашу власну родину.

Було вирішено влаштувати спільну вечерю, щоб батьки могли познайомитися і обговорити деталі майбутнього весілля. Батьки Соломії запросили Маркіяна та пані Тетяну до себе додому. Батька у Маркіяна не було — він пішов із сім’ї, коли синові було лише три роки, і Тетяна виховувала його сама, присвятивши дитині все своє життя.

У день зустрічі Соломія не знаходила собі місця від хвилювання. Вона допомагала матері на кухні, сервірувала стіл найкращим посудом, але серце калатало так, ніби вона знову була на першому іспиті.

— Солю, заспокойся, — лагідно мовила Олена. — Ви ж уже знайомі з майбутньою свекрухою. Все пройде чудово.

— Не знаю, мамо… Якесь дивне передчуття, ніби щось має статися, — зізналася дівчина.

У цей момент до кімнати увійшов батько. Він тримав у руках невелику оксамитову коробочку. — Можливо, це підніме тобі настрій? — посміхнувся він.

Всередині було вишукане намисто, що мерехтіло ніжними кольорами, нагадуючи краплі ранкової роси. Соломія ахнула від захвату. Це був подарунок, який батько готував спеціально для цієї події. Дівчина одягла прикрасу, глянула у дзеркало і на мить забула про свої страхи.

— Дякую, тату! Воно неймовірне, — вона міцно обійняла батька.

Але щойно пролунав дзвінок у двері, тривога повернулася з новою силою.

На порозі стояв Маркіян із великим оберемком квітів та пані Тетяна. Олексій вийшов зустріти гостей. Проте, щойно погляди Тетяни та батька Соломії зустрілися, повітря в коридорі ніби застигло. Тетяна зблідла, її губи затремтіли. Вона не пройшла далі вітальні.

— Маркіяне, ми йдемо звідси зараз же! — раптом різко і холодно промовила вона.

— Мамо, що сталося? Ми ж тільки прийшли! — здивувався хлопець, озираючись на збентежену Соломію.

— Я сказала, ми йдемо. Весілля не буде. Ніколи!

Олексій намагався щось тихо сказати їй, підійшовши ближче, але Тетяна відсахнулася, наче від вогню. Вона розвернулася і вийшла, кинувши синові, що чекатиме його в машині рівно п’ять хвилин.

У домі запала важка, гнітюча тиша. Мати Соломії безсило опустилася на диван, закривши обличчя руками. Олексій стояв, опустивши голову, не наважуючись подивитися в очі доньці.

— Що це було? — прошепотіла Соломія, відчуваючи, як світ навколо руйнується.

Маркіян, розгублений і збитий з пантелику, подивився на Олексія: — Пане Олексію, поясніть хоч ви…

— Поговори з матір’ю, сину, — тихо відповів той. — Ти вже дорослий чоловік, ти маєш почути її версію, а потім вирішити сам.

Маркіян швидко поцілував Соломію в щоку, пообіцявши повернутися, і вибіг за матір’ю.

Коли двері зачинилися, Олена почала розповідати те, що десятиліттями зберігалося в таємниці. Виявилося, що в юності Олексій та Тетяна мали недовгий роман. Це було ще до того, як він зустрів Олену на професійній практиці. Коли він зустрів майбутню маму Соломії, він зрозумів, що це справжнє кохання. Він намагався чесно пояснити все Тетяні, розійтися мирно, але жінка сприйняла це як смертельну образу. Вона не змогла пробачити те, що її «замінили». Роками вона плекала цю ненависть, і ось тепер, побачивши того, кого вважала своїм особистим ворогом, вирішила помститися через дітей.

— Я ніколи нічого їй не обіцяв, — зітхнув Олексій, витираючи піт з чола. — Ми просто гуляли, придивлялися… Але вона вирішила, що я — її власність. І ось тепер вона називає мене зрадником і не дозволяє синові пов’язувати життя з нашою родиною.

Соломія слухала це і не могла повірити. Як старі образи дорослих людей можуть перекреслити щастя двох закоханих?

Маркіян зателефонував лише через кілька годин. Його голос був чужим і втомленим. — Солю… Давай відкладемо все. Мамі дуже погано, вона не може заспокоїтися. Їй треба час, щоб звикнути до цієї думки… Про твого батька.

— Маркіяне, але мій тато ні в чому не винен! — вигукнула дівчина. — Це було життя до нашого народження! Твоя мама сама вигадала цю трагедію.

— Я не можу зараз сперечатися. Ти віриш своїм батькам, я — своїй матері. Вона віддала мені все, я не можу розбити їй серце. Поки що весілля не буде. Вибач.

— Якщо зараз весілля не буде, то його не буде ніколи, — твердо відповіла Соломія і поклала слухавку.

Ця ніч була найдовшою в її житті. Вона згадувала слова батька: «Якщо чоловік не може постояти за свою майбутню родину, то, можливо, і не варто за нього триматися». Біль від зради Маркіяна — бо вибір матері замість неї був саме зрадою в її очах — випалював усе всередині.

Наступного дня в університеті Маркіян підійшов до неї, намагаючись поводитися так, ніби нічого не сталося. Він пропонував зустрічатися таємно, поки «буря не вщухне».

— Я не збираюся ховатися по кутках, як злочинниця, — відрізала Соломія. — Ти або зі мною, або з маминими страхами. Вирішуй.

Маркіян промовчав. Його мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Невдовзі Соломія побачила його в компанії іншої дівчини — тихої, непомітної, яку, очевидно, схвалила пані Тетяна. Серце дівчини стиснулося від болю, але вона дала собі слово: більше жодної сльози через людину, яка не змогла стати для неї опорою.

Соломія занурилася в навчання, а згодом — у роботу. Вона вирішила залишити службу в органах і присвятити себе адвокатській діяльності. Вона влаштувалася помічницею в успішну юридичну фірму, якою керував Костянтин.

Костянтин був старшим за неї, мав великий життєвий досвід і спокійну впевненість, якої так бракувало Маркіяну. Він бачив талант Соломії, її наполегливість і гострий розум. Вона бралася за найскладніші справи, працювала допізна, вивчаючи кожен нюанс судової практики. Її кар’єра стрімко йшла вгору.

Минуло п’ять років. Одного ранку Костянтин увійшов до її кабінету з величезним букетом розкішних квітів.

— Вітаю з ювілеєм, Соломіє Олексіївно! — урочисто промовив він.

Дівчина здивовано підвела очі від паперів: — З яким ювілеєм? У мене ніби не день народження…

— Рівно п’ять років тому ви прийшли до нашої фірми. Це був один із найкращих днів для мого бізнесу. І я хочу запросити вас сьогодні на вечерю, щоб відсвяткувати цей успіх.

Вечеря в затишному ресторані пройшла зовсім не в діловому форматі. Костянтин зізнався, що давно захоплюється не лише її професіоналізмом, а й внутрішньою силою. Він розповів про своє життя: він сам виховував сина, Дениса, після того, як його дружина пішла з життя кілька років тому. Він зумів збудувати успішну справу і створити теплий дім для своєї дитини.

Того вечора він зробив їй пропозицію. І Соломія відчула те, чого не відчувала з Маркіяном — абсолютну надійність. Вона погодилася.

Їхній шлюб був збудований на повазі та глибокій симпатії. Соломія стала не просто дружиною Костянтина, а й справжнім другом для його сина Дениса. Вона полюбила хлопчика як рідного, підтримувала його в усіх починаннях. Коли Денис підріс і вперше закохався, він прийшов за порадою саме до Соломії.

Роки летіли швидко. Денис виріс, закінчив навчання і одного разу оголосив, що зустрів дівчину своєї мрії і хоче одружитися. Соломія та Костянтин з радістю почали готуватися до знайомства з батьками нареченої.

Вечеря була запланована у великому будинку Соломії та Костянтина. Стіл ломився від традиційних українських страв, у повітрі пахли свіжі квіти та домашня випічка.

Коли Денис відчинив двері гостям і провів їх до вітальні, Соломія, яка саме виходила з кухні, раптом зупинилася. Навпроти неї стояв батько нареченої. Це був Маркіян. Час змінив його: з’явилася сивина, зморшки навколо очей, але цей погляд вона не могла забути ніколи. Маркіян теж упізнав її. Він завмер, злякано вчепившись у спинку стільця, його обличчя виражало суміш сорому та болю. Його донька, Христина, світла й тендітна дівчина, здивовано дивилася на батька.

Соломія відчула, як усередині на мить знялася хвиля старого болю, але вона миттєво взяла себе в руки. Вона не дозволить минулому зруйнувати майбутнє свого сина.

Вона привітно посміхнулася, ніби вони бачаться вперше. — Проходьте, будь ласка, ми на вас дуже чекали!

Вечеря проходила в атмосфері легкої бесіди. Соломія поводилася як ідеальна господиня. Коли прийшов час для подарунків, вона піднялася і вийшла до спальні. Повернулася вона з тією самою оксамитовою коробочкою, яку колись подарував їй батько.

Вона підійшла до Христини, нареченої Дениса, і повільно одягла їй на шию те саме намисто, що мерехтіло ніжними кольорами.

— Це намисто подарував мені мій батько в день, коли я теж готувалася до весілля, — спокійно сказала Соломія, дивлячись прямо в очі Маркіяну. — Тоді життя склалося інакше, але ця річ принесла мені удачу в іншому. Тепер я передаю її тобі, Христинко. Ми з радістю приймаємо тебе в нашу родину. Твій вибір — це вибір нашого сина, і ми його поважаємо понад усе.

Дівчина розчулилася до сліз і кинулася обіймати Соломію. — Дякую вам! Я так хвилювалася, що не сподобаюся вам…

— Немає чого боятися, дитино. Щастя будується на любові та довірі, а не на старих рахунках.

Коли гості почали збиратися додому, Маркіян затримався на порозі на кілька секунд. Його дружина вже вийшла до машини, а він дивився на Соломію, яка стояла поряд із Костянтином.

Наступного дня Маркіян знайшов її номер і зателефонував. — Солю… Дякую тобі. За те, що не стала чинити так, як моя мати. Я все життя картав себе за ту слабкість. Якби можна було повернути час…

— Не треба, Маркіяне, — м’яко перебила його Соломія. — Час не повертають. Його цінують. Я вдячна твоїй матері за той урок. Якби вона тоді не розлучила нас, я б ніколи не дізналася, що таке справжній чоловік, який стоїть за мене горою. Я б не зустріла Костянтина і не мала б того життя, яке маю зараз. Будь щасливим у щасті своєї доньки. Це єдине, що зараз має значення.

— Ти права… Але я вже ніколи не буду по-справжньому щасливим, — тихо зітхнув він і натиснув кнопку відбою.

Соломія відклала телефон і підійшла до вікна. Надворі сонце золотило листя дерев. Вона відчувала неймовірну легкість. Минуле нарешті відпустило її, залишивши лише вдячність за досвід і глибоку впевненість у тому, що справжня любов завжди знаходить дорогу — навіть через десятиліття.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.