Скляні двері офісу в центрі Львова відчинилися з характерним м’яким звуком.
Пані Марія, головна бухгалтерка з тридцятирічним стажем, зупинилася на порозі кабінету генерального директора.
У її руках був не фінансовий звіт, а старий, потертий записник у шкіряній палітурці.
— Маркіяне Олеговичу, я щодо нашого святкування. Треба замовити дерево. Живу ялицю, як минулого року, щоб аромат на весь поверх.
Маркіян, молодий чоловік у бездоганному худі кольору графіту, навіть не підняв голови від макбука.
Його пальці швидко літали по клавіатурі.
— Пані Маріє, ми це вже обговорювали на нараді в Zoom. Який сенс витрачати бюджет на дерево, що осиплеться за тиждень? Це не екологічно, не сучасно і, чесно кажучи, відволікає від дедлайнів. Ми — прогресивна IT-платформа, а не сільська рада вісімдесятих років.
Марія відчула, як всередині щось неприємно стиснулося.
Вона поправила окуляри.
— Це не просто дерево, Маркіяне. Це символ. Люди за цей рік стільки пережили, тривоги, відсутність світла, робота після безсонних ночей. Їм потрібен хоч якийсь острівець нормальності. Запах хвої — це запах дому.
— Дому? — Маркіян нарешті підвів погляд. Його очі були холодними, втомленими від нескінченних графіків. — Дім — це там, де є Starlink і заряджена екофлоу. Я вирішив: замість «пишних гулянь» ми просто перерахуємо ці кошти на збір. Це набагато корисніше, ніж вішати скляні кульки.
— Збір — це святе, — тихо відповіла Марія. — Ми й так щомісяця скидаємося. Але ж душу теж треба чимось гріти. Ви ж пам’ятаєте вашого діда? Він би ніколи не залишив хату на Різдво без дідуха чи ялинки.
— Мій дід жив в іншу епоху, — відрізав директор. — Питання закрите. Ніякого офісного декору. Мінімалізм і фокус на результат. Можете йти.
Марія вийшла в коридор, де панувала стерильна чистота сучасного офісу.
Стіни були прикрашені мотиваційними постерами англійською мовою про «нескінченну продуктивність».
Біля кавомашини на неї чекала Оксана — менеджерка з логістики, жінка з сумними очима, яка нещодавно перевезла батьків із маленького села.
— Ну що? — пошепки запитала Оксана. — Не дозволив?
— Каже, що ми занадто «сучасні» для такого, — зітхнула Марія, сідаючи на своє робоче місце. — Хоче мінімалізму. А я бачу в цьому не мінімалізм, а порожнечу. Оксанко, ти пам’ятаєш, як ми раніше святкували? Коли ще стара контора була? Сашко з системників робив гірлянди з мережевих кабелів, ми несли пампухи з дому.
— Пам’ятаю, — усміхнулася Оксана. — Тоді ми відчували, що ми команда. А зараз — наче гвинтики в одному великому сервері. Сашка вже рік як немає в офісі, він служить. Писав мені вчора, що вони там навіть у якійсь маленькій хатинці гілочку сосни поставили. Уявіть! У бліндажі є ялинка, а у нас у Львові — «не формат».
Марія подивилася на фотографію свого чоловіка Степана на столі.
Його не стало три роки тому — серце.
Він завжди казав: «Марічко, якщо в хаті не пахне Різдвом, то й весни не чекай».
Зараз її хата була порожньою: донька з онуками в Польщі, вона сама в чотирьох стінах.
Офіс був її єдиним місцем, де вона відчувала життя.
— Знаєш що, — раптом сказала Марія, і в її очах з’явився вогник, якого Оксана давно не бачила. — Якщо він хоче цифрову пустелю — нехай. Але ми зробимо своє. Скинемося?
— Я — за! — вигукнула Оксана. — І дівчат із клієнтського сервісу підтягну.
Наступного ранку Марія прийшла на роботу на дві години раніше.
Вона домовилася з Андрієм, молодим хлопцем із відділу технологій, який завжди ходив у навушниках, але мав добре серце.
— Андрію, допоможеш занести? — запитала вона, коли під вікнами офісу зупинився старенький пікап.
Хлопець мовчки кивнув.
Разом вони затягнули в офіс розкішну, густу ялицю.
Вона була такою великою, що її верхівка ледь не торкалася стелі.
Запах миттєво заповнив увесь поверх, перебиваючи стерильний аромат миючих засобів та дорогої кави.
Почалося справжнє диво.
Оксана принесла коробку, в якій лежали солом’яні ангели, зроблені її мамою.
Хтось приніс вишиті рушники, хтось — скляні іграшки, що збереглися ще від бабусь.
Навіть наймолодші розробники, які зазвичай не відривалися від моніторів, почали виходити зі своїх «кабінок».
— О, а що це? Справжні скляні кульки? — запитав один із них, обережно торкаючись фігурки космонавта з пожовклим боком.
— Це історія, хлопці, — пояснювала Марія. — Кожна іграшка — це рік життя.
Вони прикрашали дерево всім офісом.
Андрій налаштував систему освітлення так, що вогники пультували в ритмі спокійних інструментальних колядок.
Офіс змінився. Він перестав бути просто «робочим простором» і став місцем, де хочеться дихати.
Маркіян з’явився близько одинадцятої. Він ішов коридором, занурений у розмову по телефону з іноземними партнерами.
Раптом він зупинився. Його ніздрі затремтіли.
Він повільно повернув голову в бік зони відпочинку і побачив її.
Величезна ялинка сяяла посеред його «мінімалістичного» раю.
Навколо неї стояли люди з усмішками, яких він не бачив уже кілька місяців.
Вони пили чай, сміялися і щось обговорювали, не дивлячись у смартфони.
— Це що таке? — його голос прозвучав як грім.
Розмови вщухли. Співробітники розійшлися по місцях, залишивши Марію один на один із директором.
— Це наше свято, Маркіяне Олеговичу, — спокійно відповіла вона.
— Я дав чітку вказівку! — він підійшов до дерева, і Марії здалося, що він зараз його повалить. — Ви розумієте, що порушили усі правила? Ми працюємо з американськими контрактами, у нас тут репутація серйозної компанії, а ви влаштували етнографічний музей! Хто за це платив?
— Ми самі, — Марія зробила крок вперед. — Кожен дав стільки, скільки вважав за потрібне. І знаєте що? Це перший день за довгий час, коли люди в цьому офісі не дивляться на годинник у пошуках кінця робочого дня.
— Це непрофесійно! — Маркіян розвернувся до колективу. — Ви думаєте, ці забавки допоможуть нам закрити квартал? Ви витрачаєте робочий час на дурниці! Маріє Петрівно, зайдіть до мене. Негайно.
В офісі запала тиша.
Оксана хотіла щось сказати, але Марія зупинила її жестом. Вона знала, що цю суперечку вона має виграти сама.
У кабінеті Маркіян не сідав. Він міряв кімнату кроками.
— Ви хочете, щоб я вас звільнив? — запитав він, не дивлячись на неї.
— Якщо ви вважаєте, що дерево — це привід для звільнення найкращого бухгалтера міста, то воля ваша, — спокійно відповіла Марія. — Але послухайте мене, синку. Ви дуже молодий і дуже розумний. Ви знаєте все про алгоритми, але нічого не знаєте про людей, які ці алгоритми пишуть.
Маркіян зупинився.
— Люди — це не рядки коду, — продовжила вона. — Вони зараз натягнуті як струни, усім зараз важко, багато рідних на захисті, діти втомлені після тривог, самі не спимо добре, хочеться хоч трішки тепла. Якщо ви не дасте їм можливості відчути тепло, вони просто зламаються. Ваша «ефективність» перетвориться на нуль, коли у працівників вигорять очі. Ви бачили Оксану? Вона сьогодні вперше за місяць не плакала в туалеті, а сміялася, розказуючи про солом’яних ангелів.
Директор мовчав.
Він підійшов до вікна, за яким падав лапатий, справжній грудневий сніг.
— Мій дід, — раптом тихо почав він. — Він завжди казав, що на Різдво навіть вороги мають знайти шлях до примирення.
— Ваш дід був мудрою людиною, — підтримала Марія.
— Знаєте, чому я не хотів цієї ялинки? — Маркіян повернувся до неї, і вона побачила в його очах не злість, а глибокий смуток. — Бо моє останнє Різдво з батьками було саме таким. Пахло хвоєю, горіли вогники. А наступного року їх не стало. Я зненавидів цей запах, бо він нагадує мені про те, що я втратив. Я хотів сховатися за роботою, за цифрами, щоб не відчувати цього болю.
Марія відчула, як її власне серце відгукнулося на цей біль.
Вона підійшла ближче і поклала руку йому на плече — жест, який дозволила б собі тільки мати або дуже стара подруга.
— Втрата — це частина нас, Маркіяне. Але ми не маємо права забирати радість у живих через свій біль. Ваші батьки хотіли б, щоб ви були щасливим, а не просто «ефективним».
Наступного дня офіс було не впізнати.
Маркіян не тільки не наказав прибрати ялинку, а й замовив для всіх величезний святковий обід із традиційними стравами: кутею, варениками та пампушками.
Більше того, він оголосив, що компанія подвоює премії, і при цьому збір для захисників залишається в пріоритеті.
Він особисто підійшов до кожного співробітника, щоб подякувати за роботу.
На корпоративі, який відбувся двадцять четвертого грудня, не було гучної музики чи пафосних промов.
Були лише теплі розмови, спогади про тих, хто зараз на захисті стоїть, і спільне виконання «Щедрика», яке підхопив увесь поверх.
Марія сиділа осторонь, спостерігаючи за молодим директором.
Він стояв біля ялинки, тримаючи в руках ту саму стару скляну кульку з космонавтом. Він усміхався — вперше за довгий час щиро і відкрито.
Вона дістала телефон і набрала доньку:
— Оленко, привіт! Як там онуки? Знаєш, у нас в офісі сьогодні таке свято. Наче ми знову одна велика родина. Передай дітям, що бабуся скоро приїде. І пришле їм рецепт тих самих пампухів, які ми пекли з батьком.
За вікном на місто спускався вечір.
Десь далеко гула сирена, але в офісі було спокійно.
Тут пахло живою ялицею, медом і надією. Марія знала: поки ми тримаємося за своє коріння, поки ми здатні ділитися теплом навіть у найтемніші часи — нас не зламати.
І здавалося, що десь у куточку, за сяючими гілками, усміхається її Степан, киваючи головою: «Добре, Марічко, добре зробила. Світло завжди перемагає».
А ви як вважаєте, чи мають бути такі особливі дні, від яких віє теплом, які дають нам можливість і далі триматися?
Фото ілюстративне.
