fbpx
Життєві історії
Марію кликали до себе і старший син і молодший, але вона не мала на кого залишити своїх бабусь – маму і свекруху, а два роки тому нарешті зважилася. Сини і зять вскладчину купили Марії Антонівні однокімнатну квартиру. І вона змогла нарешті виїхати з села і змінити своє життя

З Марією Антонівною я познайомилася на курсах водіння. В основному в автошколу ходила молодь, а Марія Антонівна була вже зрілою жінко, на той момент їй було вже близько 60 років. Мила, товариська, вона і ідею імпровізованого бенкету після отримання нами прав, гаряче підтримала.

Там ми з нею розговорилися і вона зізналася мені, що у неї дуже нелегке життя, її чоловік багато років вживає оковиту. А піти від нього вона не могла, бо не мала куди. Жили вони в селі, троє дітей, город, корови, та ще й обидві матері були теж на її руках. У маленькому селі, де не було роботи і дозвілля прожила Марія Антонівна все життя, до недавнього часу. Два роки, як вона була на той момент була вільна. Це тільки здається, що треба було все кинути і давно піти.

– Ми жили в будинку чоловіка, – пояснювала мені Марія Антонівна, – з нами ще мати його жила, та мало не 20 років хворіла. То одне, то інше. У мене теж батьки були, і три брата. І мама з двома молодшими в маленькому будиночку жила.

А брати точно такі ж, як мій чоловік колишній, крім оковитої нічого не бачили, а наша мама теж хворіла. Так дітей я встигла трьох народити, ми тоді ще нормально жили. Мріяла піти? А як же – 20 років кожен день. З мрією встаю, з мрією корову дою, з мрією грядки підсапую. З мрією перу одяг і готую їсти.

Але Марія Антонівна не тільки мріяла. Вона вкладалася в своїх трьох дітей, в їх майбутнє, в освіту, в розвиток. Накопичити і піти в окреме житло у неї так і не вийшло, зате на пучках редиски і кропу, на літрах козячого молока, які вона продавала дачникам, возила вона дітей в місто: до репетиторів і на гуртки. Давала їм гідну освіту.

– Ні, – зізнається вона, – я не хотіла, щоб хтось із дітей взяв мене до себе жити, просто мріяла, що у них буде інше життя, не таке, як у мене. А краще. І у двох синів, і у молодшої дочки. Синам зараз 34 і 32, а доньці 26. Всі тут, в місті. І я тепер теж тут живу.

Старший син Марії Антонівни після навчання почав свою справу, молодший брат підключився, потім і зять, чоловік дочки. І пішло у них. Дочка пішла жити до чоловіка, а сини взяли собі по квартирі.

Марія Антонівна каже, що і старший син і молодший кликали її до себе, але вона не мала на кого залишити своїх бабусь – маму і свекруху, а два роки тому і зважилася, крім братів і чоловіка, який і забув, як її звати, нічого її там не тримало.

Виявилося, сини і зять вскладчину купили Марії Антонівні однокімнатну квартиру. І вона змогла нарешті виїхати з села і змінити своє життя. Продала всю живність, чоловік, правда, намагався її зупинити, але втрутилися сини і швидко напоумили батька.

– Звичайно боязно було, – зізнається вона, – все життя прожила на землі, стільки років не працювала, тільки на подвір’ї копалася, що продам – ​​то моє. А сидіти на шиї не хотілося у дітей. І так їм вдячна, з’явився свій кут на старості років. І роботу вони мені знайшли – адміністратором на СТО у синів.

А трохи згодом, діти і наполягли на її навчанні на курсах з водіння.

– Виходить, не дарма стільки років я терпіла, – підсумувала Марія Антонівна.

Сказати чесно, її розповідь мене дуже вразила, так, піти їй було нікуди, та й борг перед літніми батьками не пускав. Але вона ж найголовніше зробила – інвестувала в майбутнє, в дітей. З її прикладу я бачу, що життя поміняти ніколи не пізно.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook