У селі про Івана й Степана завжди казали: «Друзі – не розлий вода». Разом виросли, разом школу закінчили, приблизно в один час одружилися. Обидва мали сім’ї – Іван із Марією, а Степан із Оленою. Сім’ї їхні дружили так само тісно, як і чоловіки: святкували разом, допомагали один одному з дітьми, ходили хрестини й весілля.
А потім вони обидва вирішили їхати за кордон на заробітки.
– Ну, Іване, ми з тобою заодно й на чужині! – сміявся Степан, коли вони пакували валізи. – Там легше буде, удвох воно завжди легше.
Іван лише кивнув. Йому було важко залишати Марію та дітей, але гроші потрібні – будинок недобудований, діти ростуть.
За кордоном вони й справді підтримували один одного: разом шукали роботу, разом знімали квартиру, разом вечеряли після важких днів. Але з часом Іван почав помічати, що Степан став якийсь відчужений.
– Ти що, втомився? – питав його якось Іван.
– Та ні, просто справи свої маю, – відмахувався той.
А потім усе стало зрозуміло: Степан познайомився з жінкою там, на чужині. Молодша, самотня, легка на підйом. Іван мовчав, не хотів лізти в чуже життя. Але одного вечора Степан сам розповів:
– Іване, ти тільки не дивися на мене косо… Але я тут знайшов іншу. Знаєш, вона мене слухає, розуміє. А вдома тільки сварки й претензії.
Іван довго мовчав, потім відповів:
– Степане, твоя Олена й діти вдома чекають. Ти ж розумієш, що робиш?
– Розумію, але… не знаю, як бути, – махнув рукою Степан.
Іван повернувся додому через пів року. Його Марія зустріла зі сльозами радості: обіймала, торкалася його рук, наче боялася відпустити. Діти висіли на шиї.
А потім він, сидячи з нею ввечері на кухні, зважився розповісти:
– Маріє, я мушу тобі сказати. Степан має іншу там, за кордоном.
Марія довго мовчала, лише дивилася на чоловіка.
– А ти чого мені це кажеш? – тихо спитала вона.
– Бо Олена – твоя подруга. Ти маєш право знати.
І от відтоді Марія ходила, наче камінь на серці несла. З одного боку, Олена їй була, як сестра. Разом ділили все – і свята, і біду. А з іншого – чи мала вона право втручатися?
Якось вони сиділи з Оленою в саду, пили чай. Діти носилися довкола.
– Ну як там Іван? – питала Олена. – Змінився після заробітків?
– Та ні, такий же, – усміхалася Марія.
А в голові крутилися слова: «Скажи їй! Скажи, щоб не мучилась!»
Але вона мовчала.
Одного вечора, коли Іван і Марія вже вкладали дітей спати, вона не витримала:
– Іване, я не можу так. Я кожен раз дивлюся в очі Олені й думаю, що вона не знає правди. А я знаю і мовчу. Це ж наче зрада…
– Маріє, – поклав руку їй на плече Іван, – зрозумій, це рішення Степана. Ми можемо тільки радити. Але чи маємо ми право руйнувати чужу сім’ю?
Марія опустила голову.
А Степан тим часом приїжджав додому, привозив гостинці, посміхався, обіймав дітей. І завжди знаходив відмовки: то робота там тримає, то папери не готові, то грошей ще треба. А Олена вірила, бо дуже любила.
Івану ставало боляче на це дивитися. Він не витримав і якось сказав Степану:
– Ти граєшся з вогнем. Ти ж бачиш, як Олена вірить тобі. Це ж несправедливо.
– Іване, не вчи мене жити, – різко відповів той. – У кожного своє життя.
Минуло ще кілька місяців. Одного дня Олена випадково знайшла в телефоні чоловіка фото з тією жінкою. Слово за слово – і правда вийшла назовні.
– То це правда? – зі сльозами в очах питала вона Степана. – Я чекала, вірила, а ти…
Степан мовчав. Не було що сказати.
Того вечора Марія сиділа біля неї до пізньої ночі. Олена ридала, стискаючи в руках хустинку:
– І ти знала?
Марія притиснула її до себе:
– Знала. Але боялася зруйнувати твою віру. Прости мене.
– Ти не винна, – шепотіла Олена. – Винний він.
Степан так і залишився з тією жінкою за кордоном. Сім’я розпалася.
А Іван і Марія ще довго говорили про те, як важливо не лише жити поруч, а й чути одне одного. Бо саме там, де перестають слухати, виростає чужість і зрада.
У житті часто трапляється, що люди перестають говорити й чути одне одного. І тоді навіть найближчі стають далекими.
Дружба, шлюб, родинні стосунки – тримаються не на словах, а на щирості. Якщо є правда й уважність – є довіра. Якщо їх нема – все руйнується.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
