Маріє Іванівно, – рішуче промовила невістка, підводячись з-за столу. – Я вдячна вам за турботу, але ми на вашу дачу не поїдемо. Ні сьогодні, ні на наступних вихідних взагалі. Дача – то була ваша забаганка, вам там подобається, то ви працюйте собі. А до нас більше діла не майте, я не хочу там працювати всі вихідні, щоб ви потім половину урожаю віддали родичам нашим. Я так втомлююся на роботі, що ніг не чую вечорами. Заспокойтеся і більше не майте діла до нас. Свекруха стояла, як вкопана. Скоро сезон дощів і морозів, а в неї картопля не викопана зовсім

– Тетяно, сонечко, ти ж розумієш, що картоплю треба копати вже? – спокійним та привітним голосом звернулася свекруха до невістки. – Он дощі обіцяють, земля розмокне дуже, болото буде, потім уже буде пізно. Боюся, щоб встигли до сезону дощів і морозів.

Тетяна повільно поставила невеличку чашку на стіл і зітхнула. Лише сьома ранку. Субота, вихідний день. Їх із чоловіком довгоочікуваний вихідний, який вини з чоловіком хотіли провести, відсипаючись після важкого робочого тижня. Але мати, як завжди, мала на них вже свої плани.

– Маріє Іванівно, ми ж домовлялися з вами, що цими вихідними.

– А що таке? – не зрозуміла мати. – Дві годинки всього там побудимо, там невеличка ділянка. усі разом швидко справимося! Потім весь день відпочивайте. Олеже! – гукнула вона у бік кімнати, де ще спав її син. – Вставай вже, картоплю будемо копати!

Тетяна опустила голову. Ось так завжди – “всього дві годинки”. А потім виявиться, що після картоплі потрібно й ще моркву викопати, а потім і листя загребти. І пропав їх вихідний.

Тетяна відразу згадала, як познайомилася з Олегом п’ять років тому на дні народженні спільного друга – вона тоді лише влаштувалася на хорошу фірму після університету, а він уже працював провідним програмістом.

Їхні відділи якраз тоді працювали над спільним проектом, і весь колектив відзначав успішний запуск.

Добрий та красивий Олег одразу привернув її увагу – високий, з розумними світлими очима та доброзичливим поглядом.

Коли Олег запросив її на танець, а потім попросив дозволу провести її додому, Тетяна відразу відчула, що то доля.

Їхній роман розвивався яскраво та стрімко. І вже через пів року вони вже жили разом, а ще за п’ять місяців вирішили офіційно створити сім’ю.

Марія Іванівна спочатку здавалася невістці ідеальною майбутньою свекрухою – уважна, спокійна, дбайлива, вона завжди цікавилася чим допомогти нареченим з організацією весілля, пропонувала свої поради і підтримку, ще й фінансово обіцяла допомогти.

А після одруження Тетяна навіть уявити не могла, що дача матері стане суцільним каменем спотикання, а не місцем де можна відпочити душею і якусь зелень та овочі вирощувати для задоволення душевного.

Марія Іванівна спочатку душі не чула в невістці – добрій та інтелігентній дівчині з хорошої родини, з хорошою освітою та перспективною і цікавою роботою.

“Ти, Тетянко, мені як рідна донька, якої я ніколи не мала, але про яку мріяла завжди”, – часто повторювала вона невістці в перші місяці після одруження.

Тетяна тоді щиро раділа таким теплим стосункам зі свекрухою, про які багато її подруг могли лише мріяти.

Але згодом все ставало трохи не так, як було до того, почалося з того, що свекруха постійно на дачу стала зазивати сина з невісткою і відмови не любила чути.

Тетяна народилася в місті і працювати на землі не вміла і не любила, якщо чесно.

Свекруха спочатку просила, щоб вона квіточки не клумбах поливала, а згодом і до городини дійшло: помідори, огірки, грядки, картопля.

Свекруха сама не відпочивала і дітям не давала.

Перший свій день на дачі Тетяна й досі пам’ятає. Усі руки були в мозолях, просилася у матері чоловіка відпочити, пояснювала, що ніколи стільки на городі не працювала і не вміє ще багато чого.

– Нічого, навчишся у мене всьому! Я теж спочатку не вміла нічого, а тепер яка гарна господиня!

– Мамо, може, давай не сьогодні? – долинув сонний голос Олега з кімнати. – Ми з Тетяною в кіно збиралися.

– У кіно він зібрався! – сплеснула руками Марія Іванівна. – А врожай хто збиратиме? Взимку мабуть перші прибіжите за соліннями  та своїм улюбленим варенням!

Тетяні дуже не подобалися ці розмови, коли свекруха докоряла тим урожаєм, наче вони тільки й думають про нього. Хоча за всі три роки сімейного життя вона жодного разу не взяла жодної банки консервації у матері чоловіка принципово, щоб та не виказувала потім її.

Та й навіщо вони їй? У магазинах зараз є все, що душа забажає, ще й свіженьке весь рік, а час, проведений на дачі, просто можна витратити на щось дійсно важливе.

Так і минулого року були, вони довго відкладали гроші і планували поїхати у відпустку десь в Карпати, а свекруха сказала, що в неї недобре самопочуття і вона сама з дачею не впорається, а потрібно вже підгортати картоплю і полоти грядки.

Діти нікуди звісно не поїхали, бо мати наполягала, щоб вони усе зробили на дачі, щоб вона не хвилювалася, адже все бур’янами поросте.

А потім потрібно було зелень заготовляти, варення з полуниці і малини варити, половину якого свекруха роздала родичам і друзям, так і закінчилася відпустка молодих.

Тетяна ще тоді намагалася свекруху переконати, що якщо немає здоров’я, то нічого так важко працювати, краще продати дачу і берегти себе, щоб так важко не працювати, адже зараз все можна в магазині купити без проблем.

Але все це марно було, мати чоловіка лише сердилася на це.

– Маріє Іванівно, я зараз така завантажена на роботі, у мене зараз купа звітів, я на вихідні відпочити хотіла з чоловіком, – мовила Тетяна.

– Ой, у вас, молодих, завжди свої якісь справи, – не зрозуміла свекруха. – Я ось теж у ваші роки і працювала, і дачу тягла, і дитину ростила. І нічого, з усім справлялася!

“Інші часи були, та й для чого тягти ту дачу, якщо сил на неї немає”, – хотіла заперечити Тетяна, але вирішила краще промовчати. Цю суперечку вони теж уже не раз проходили, без результатів було тоді і зараз буде також.

Мати просто щиро не розуміла.. Не сприймала серйозно роботу в офісі – “хіба це нормальна робота, сидіти собі в чотирьох стінах в кондиціонері за комп’ютером?” І вважала своїм безпосереднім обов’язком навчити міську невістку “правильного” життя.

На кухню нарешті вийшов Олег, сонний і не розчесаний.

– Мамо, правда, може наступних вихідних це все можна зробити? – зробив він ще одну спробу переконати матір. – Ми квитки вже купили в кіно і в кафе з друзями домовилися піти.

– Які квитки, яке каже? То все якісь дрібниці. Ось картопля – це святе. Я у ваші роки все батькам допомагала і сама вже господинею гарною була.

– Маріє Іванівно, – рішуче промовила невістка, підводячись з-за столу. – Давайте щиро. Я вдячна вам за турботу, але ми нікуди не поїдемо. Ні сьогодні, ні наступних вихідних взагалі.

У кухні запанувала тиша. Мати завмерла, Олег хвилювався та нервово переступав з ноги на ногу біля вікна.

– Я так багато, мамо, зараз працюю, втомлююся дуже. Для чого мені ця дача? Невже я маю туди ходити лише заради того, щоб ви не образилися? Хіба в мене немає своєї думки? У мене відповідальна посада на роботі, мені теж відпочинок нормальний потрібний. Я можу купити картоплі, цибулі, полуницю, не потрібно мені важко працювати, щоб потім ви родичам половину віддали або кабачки ті восени по городі розкидати. Ми з чоловіком хочемо проводити час разом – і не на грядках, а як нам хочеться.

– Але ж як так? Я не очікувала від тебе такого ніколи, – почала мати.

– А якщо вам потрібна допомога на дачі, якщо ви так нею дорожите і хочете там все садити, ми можемо найняти робітників, – сказала Тетяна. – Я дізнавалася, є спеціальні бригади, які і скопають, і прополюють, і підгорнуть, і викопають врожай. Ми готові це сплачувати, якщо вам та дача така дорога, але ми хочемо відпочивати і не хочемо цього робити лише тому, що ви нам наказуєте.

– Чужі люди на моїй дачі будуть? – задихнулася мати. – Та вони ж усе розкрадуть моє там!

– Не розікрадуть, – заспокоїв син. – Там перевірені люди. Ми можемо допомогти грошима, але постійно їздити на дачу не будемо. В нас своє життя.

Мати глянула, не розуміючи, на дітей, в неї в голові не вкладалося, як це так. На очах у неї виступили сльози.

Тетяна раптом помітила, як постаріла свекруха за всі ці роки – з’явилися нові зморшки на обличчі, волосся зовсім посивіло, плечі сутулилися. І в душі аж недобре стало від жалю.

– Мамо, – м’яко сказав Олег, підходячи до матері. – Ми вас дуже любимо. Але дача це лише ваше хобі і ваше бажання, не наше зовсім. Ми інші, зрозумій нас також, будь ласка. Ми маємо інші інтереси, інший спосіб життя.

– А я думала, – заплакала мати. – Думала, будемо разом з вами завжди. Як раніше. Я ж для вас старалася, для майбутніх онуків.

– Маріє Іванівно, – вона підійшла до матері чоловіка і ніжно на неї подивилася. – Давайте по-іншому зробимо. Ми знайдемо хороших працівників лише для важкої роботи, а ви керуватимете процесом. А ми з Олегом приїжджатимемо просто так на дачу до вас часто – посидіти в альтанці, шашлики посмажити, поспілкуватися, відпочити. По-сімейному провести час.

Свекруха підняла заплакане обличчя:

– Правда, приїжджатимете до мене?

– Звісно, мамо, ​​- посміхнулася по-доброму Тетяна. – Ось у наступні вихідні й приїдемо. Тільки не з лопатами і сапками, а з м’ясом для шашлику, а ви салатик нам зробите з зелені своєї.

Марія Іванівна шмигнула носом, дістала з кишені хустинку.

– Ну добре, – сказала мама після паузи. – Спробуємо по-вашому. Тільки робітників я сама знайду, місцевих, людей, яким я довірятиму.

– Звичайно самі, – з полегшенням погодилася Тетяна. – А ми все сплатимо.

– І теплицю нову поставимо, – додав син. – Я давно хотів запропонувати — маю сучасну, з автополивом, автоматичну вентиляцію. Щоб вам було легше.

Мама аж зраділа і очі засвітилися від щастя:

– Правда? З автополивом? Ото буде краса?

Через тиждень, сидячи в затишній дачній альтанці, дивлячись на чарівний захід сонця і слухаючи, як мати із захопленням обговорює з Олегом плани, що вона робитиме на дачі, Тетяна подумала, що іноді найскладніші проблеми вирішуються просто – потрібно лише знайти сміливість щиро поговорити і почути одне одного. І що дача може бути не лише джерелом конфліктів, а й місцем, де сім’я стає міцнішою – якщо правильно розставити пріоритети та навчитися поважати й думку своїх рідних людей.

А ввечері, вже вдома, мама своїм дітям раптом сказала:

– Знаєте що? Я була таки не права з цією дачею. Не потрібно було заставляти вас, адже я люблю цю дачу, а у вас можуть бути інші інтереси. Вибачте, що я на вас за це ображалася. Вибачте мені, якщо щось не так.

І в цих материнських словах було більше любові і розуміння, ніж у всіх банках консервації та маринадів разом узятих.

Чому так часто буває в родині, що молодим дача ця не потрібна, у них свої справи і праця своя. А батьки здоров’я того не мають, сил теж немає, але не можуть відмовитися від тієї дачі до пізньої старості.

Але самі вже там працювати не можуть, а дітей тягнуть туди.

Як з батьками говорити і як пояснювати їм, що велике господарство і городи їм не потрібні на старості років?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page