– Маріє, а може то таки замало – тисячу гривень, все ж на день народження до свахи ідемо, – став панікувати мій чоловік, коли я йому сказала в конверт поставити всього тисячу.
– Не хвилюйся, все під контролем, – заспокоюю я його. – У свахи що, ювілей? Ні. Звичайний день народження. Та вона крім кави нічим нас і не пригостить.
– Та ну, не думаю, – засумнівався чоловік і почухав себе у потилицю. Йому заради однієї кави і не цікаво нікуди йти. Він каву не п’є, а щось міцніше полюбляє, а до міцнішого хоча б ковбаса пригодилася.
– Михайле, Люба ж у нас в суботу була. Хіба ти не чув, як вона плакалася, що грошей немає? – нагадала я чоловікові.
– А може б тоді я не йшов? – каже він.
– Та ні, ми обов’язково йдемо, і подивимося як ця синьйора живе.
Мене і справді дуже кортіло прийти в гості до свахи, і день народження – це чи найкращий привід. Я б пішла і без запрошення, бо останній візит свахи мене неабияк зачепив.
Ми з Любою знаємося давно, бо ж живемо в одному селі, але в протилежних райончиках. У Люби була донька, у мене – син. В один момент наші діти сподобали собі одне одного і вирішили одружитися.
Син у мене один, ми з чоловіком люди не бідні, тому завжди намагалися дати синові усе найкраще. Хотілося, звичайно, щоб і майбутня невістка була йому під стать.
Мій чоловік колись їздив на заробітки і дуже добре заробляв. 20 років тому ми збудували великий двоповерховий будинок, з розрахунку, що син як одружиться, то житиме з нами.
Скажу чесно, Марту, доньку Люби, я за невістку хотіла, і відразу радо прийняла її у своєму домі. Її батьки завжди були звичайні люди, але 10 років тому Люба поїхала на заробітки в Італію і все змінилося.
Вони теж почали будувати будинок, замахнулися добряче, бо вже кілька років будують, а до кінця ще не довели. Напевно, вони хочуть, щоб був більший ніж у нас.
Я собі так подумала, що якщо сваха на заробітках, то наші діти точно не пропадуть – з мене будинок, а з Люби все інше.
Весілля ми зробили наполовину скинувшись за всі витрати. Після весілля молоді переїхали до мене, я їм окремий поверх виділила, щоб вони добре почувалися.
А далі стала я радитися з своїм чоловіком, може б то ремонт зробити. Будинок у нас гарний, великий, але ж все старомодне уже, бо ремонт робився і меблі купувалися, коли син ще в садочок ходив.
Ми мали якісь невеликі заощадження, подумали, що цього б мало вистачити, і взялися до ремонту. Але як ми втяглися в цю справу і зрозуміли, які високі ціни на все, то в мене руки опустилися.
Чоловік мій давно на заробітки не їздить, грошей великих немає, бо те, що він зараз заробляє на роботі – то копійки порівняно з тим, що він колись привозив додому. Я теж домогосподарка. Так що грошових надходжень немає зовсім.
Надумала я свою сваху до нашого ремонту підключити. А що, ідея правильна. Її донька тепер житиме у нас, то нехай вона дитині своїй і допоможе покращити побут.
Набрала я Любу по вайберу, ми так час від часу з нею спілкуємося, і кажу, що ми ремонт робимо, грошей треба. Та вона тільки співчутливо кивала головою.
Тоді я пішла далі:
– Свахо, – кажу. – Дайте грошей хоча б на ремонт другого поверху, де ваша донька живе.
– Що? – протягнула сваха. – А ви нічого не плутаєте? З якого б дива я вам ремонт робила? – спалахнула вона. – Ми з чоловіком от свій будинок не можемо ніяк до ладу привести, ще треба грошей і треба. Зрештою, в мене ще одна донька підростає. Вибачте, свахо, але в цій справі ви на мене не розраховуйте, – сказала, і поставила слухавку, але пообіцяла, що до кінця місяця додому приїде, і тоді зайде до нас, щоб поговорити.
Приїхала Люба додому у відпустку, зайшла до нас, як і обіцяла. Бачу через вікно – йде сваха, ледве сумку несе. Кажу чоловікові, щоб вийшов допоміг.
Я ж сподівалася, що вона якихось італійських смаколиків нам привезла, а в сумці – купа мотлоху, купленого на банкарелях за євро-два. Не розумію я, для кого вона все це лахміття приперла.
– Ось, свахо, курточка якраз на вас, – витягує з сумки чергову лаху.
– Дякую, – кажу. А сама собі думаю, чи я який клоун, щоб в 58 років в яскраво-жовтій куртці ходити. Може, в Італії це і модно, але в селі мене люди засміють.
Я все чекала, що вона з сумки витягне хоч каву чи олію, але ні. Про гроші навіть не йшлося, сваха і не думала нам нічого давати. Весь вечір скаржилася яке все дороге, і що їй треба ще кілька років в Італії сидіти, щоб все до ладу довести вдома.
На день народження до свахи я вже йшла накручена, взяла коробку цукерок і тисячу гривень, зірвала на городі хризантеми, і пішли ми з Михайлом дивитися на хороми нашої італійської синьйори.
Я все могла подумати, але те, що я там побачила, перевершило всі мої очікування. Шик і блиск, більше додати нічого. Я аж позаздрила.
Зате, не здивувала мене сваха, коли покликала за стіл. Канапки з прошуто, сир, і легеньке вино – це все, що я побачила на столі.
– Ховай конверт, – тихо кажу чоловікові.
– Та ти що, та то якось негарно, – заметушився чоловік.
– Дай сюди, – забрала я у нього гроші.
А що? Яка гостина, такі і подарунки. Коробки цукерків і букетика з хризантем цілком вистачить.
Сваха на нас образилася, навіть не телефонує. Але це її справа. Я теж ображена – вона віддала нам свою дитину і зовсім не хоче допомагати. Ну хіба це справедливо?
А яка ваша думка? Як би ви зробили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
