Ранок у невеликому містечку на Поділлі зазвичай починався з гуркоту старого дизельного автобуса під вікнами та незмінного аромату засмажки, що долинав із кухні Павла та Марії.
Але цієї середи повітря в їхній квартирі було кришталево чистим і холодним.
Павло, чоловік кремезний, із залишками колишньої козацької виправки, звичним рухом відчинив холодильник.
Його погляд пробігся порожніми полицями, де самотньо тулилася баночка з-під гірчиці та вчорашній кефір.
— Маріє, а де наш обід? — його голос пролунав гучно, звично вимогливо. — Сьогодні ж середа. У нас щосереди червоний борщ із квасолею. Це ж традиція!
Марія стояла біля вікна, схрестивши руки.
Вона дивилася, як вітер бавиться золотистим листям старого каштана у дворі.
Її обличчя, поцятковане дрібними зморшками, які вона звикла називати «променями життя», було незвично спокійним.
— Немає борщу, Павле. І не буде.
— Як це «не буде»? — він розгублено поправив окуляри. — Ти що, занедужала? Чи, Боже борони, газ відключили?
— Тридцять три роки, Павле, — вона нарешті обернулася. — Рівно стільки, скільки ми під одним дахом. Понеділок — грибна юшка, середа — борщ, п’ятниця — вареники. Я вивчила цей графік краще, ніж розклад потягів. Знаєш, я раптом зрозуміла, що цей графік викреслив мене саму. Мені просто це набридло.
Павло грюкнув дверцятами холодильника так, що задзвенів кришталь у серванті.
— То ти що таке надумала? Перед людьми не соромно? Усі жінки як жінки — господині, берегині, а моя вирішила на старість характер показувати! Я з роботи прийду голодний як вовк, а мені замість гарячого — лекції про сенс життя?
— Господині, кажеш? — Марія гірко всміхнулася. — А господарів ти в нашому домі бачив? Ти хоч раз за ці десятиліття спитав, чи не набрякли в мене ноги, поки я на ринку ті овочі вибирала? Чи не пекли мені очі від пари над плитою?
— Я гроші в хату приношу! Я все життя на заводі відпахав! — Павло почав червоніти.
— А я, виходить, на курорті відпочивала? Прання, прибирання, городи, твої сорочки, вигладжені стрілочка до стрілочки. А ти прийдеш, упадеш на диван, увімкнеш футбол і чекаєш, поки «служниця» подасть вечерю.
Павло вхопив свою куртку.
— Знаєш що. Піду я до Василя. Його Галина хоч людину поважає, голодним не вижене!
Коли двері здригнулися від сильного удару, Марія не здригнулася.
Вона повільно сіла за стіл.
На старій скатертині лежало фото: вони молоді, на випускному в інституті.
Вона тоді тримала оберемок польових квітів і щиро вірила, що побут — це і є найвища форма любові.
Все перевернулося з ніг на голову тиждень тому.
Приїхала їхня донька Оксана зі своїм новим чоловіком, Андрієм.
Андрій був іншим — він допомагав Оксані накривати на стіл, прибирав тарілки і, дивлячись на Марію, раптом запитав:
— Маріє Іванівно, а коли ви востаннє робили щось просто тому, що вам цього хочеться, а не тому, що «треба»?
Марія тоді промовчала, але те запитання засіло в голові.
Тієї ночі вона довго не могла заснути, слухаючи рівномірне хропіння Павла.
Вона рахувала роки, проведені біля каструль каструль.
Діти виросли, оперилися, полетіли в інші міста, а вона все так само щодня вставала на світанку, щоб задовольнити гастрономічні звички чоловіка.
Наступного ранку Павло, не підводячи очей від газети, буркнув:
— Марійко, на вечерю зроби голубців. Бачив учора в сусіда — так пахли на весь під’їзд, аж завидки взяли.
Саме тоді в її душі щось луснуло.
Вона подивилася на нього — сидить, чекає, сприймає її зусилля як належне, як безкоштовний додаток до квартири.
— Приготуй сам, — відповіла вона тихо, але твердо.
— Що? — він підняв голову, наче не розчув.
— Візьми капусту, рис, фарш і зроби собі свято. Я більше не буду.
Він тоді лише розсміявся, сприйнявши це за невдалий жарт. Але коли ввечері на столі він побачив лише порожню цукерницю та склянку води, його обличчя витягнулося від подиву.
— Ти серйозно?
— Цілком.
Наступного дня Павло повернувся з крамниці з великим пакунком напівфабрикатів. Він демонстративно вивалив на стіл злиплі пельмені та консерви.
— Ось! — проголосив він. — Будемо жити як в гуртожитку. Якщо ти вирішила піти з кухні, я і сам впораюся.
Марія навіть не відірвала погляду від книги, яку почала читати вперше за п’ять років.
— Смачного, Павле. Тільки не забудь після себе помити сковорідку.
Він довго гримів посудом, лаявся на «неправильну» плиту, а потім сидів і жував напівсирі пельмені, кидаючи на дружину косі погляди.
— Знаєш, кум казав, що його Ганна теж колись такий цирк влаштувала. Три дні протрималася, а потім на колінах просила пробачення, бо зрозуміла, що без домашнього затишку жінка — порожнє місце.
— Ганна твоя — сумна тінь, — відрізала Марія. — Тридцять років терпіти чоловікові невдоволення, щоб потім знову стати до плити через страх самотності? Ні, Павле, я на це більше не підпишуся.
До вихідних напруга досягла апогею.
Павло вирішив зайти з козирів — запросив у гості свого брата Степана з дружиною Оленою.
Марія одразу зрозуміла план: «публічне засудження».
— Оленко, ну ти глянь, — Степан розвалився на стільці, розглядаючи порожній стіл, на якому було лише магазинне печиво. — Хіба це діло? Жінка в хаті — це як сонце в небі. Без гарячої юшки хата холодна.
Олена, жінка тиха і замучена вічним побутом, кивнула, хоча в її очах промайнула іскра таємного захоплення подругою.
— Марійко, люба, може, ти таки того. Чоловіки ж вони як діти, їм догляд потрібен.
— Руки в них не дитячі, Олено, — Марія спокійно розливала чай. — І голови на місці. Якщо шлунок хоче їсти — мозок знайде вихід.
— Та вона зовсім від рук відбилася! — не витримав Павло. — Я ж не вимагаю чогось космічного! Звичайний борщ!
— Звичайний? — Марія поставила чайник так різко, що вода виплеснулася на скатертину. — Три години мого життя, Павле! Кожен борщ — це три години, вирвані з моєї душі. А ти за тридцять три роки бодай раз сказав мені «дякую»? Бодай раз сказав: «Марійко, відпочинь, я сам помию посуд»?
— Так я ж працюю! — вигукнув Павло. — Я втомлююся!
— А я на курорті? — голос Марії здригнувся, у ньому проступили сльози, які вона стримувала роками. — Щодня, без вихідних, без лікарняних, без відпусток. Я була для вас кухонним комбайном. Натиснув кнопку — отримав котлети. Натиснув іншу — чисті сорочки. А що відчуває цей «комбайн», коли в нього спина розламується чи серце коле — нікого не хвилювало!
Степан з Оленою почали швидко збиратися, відчуваючи, що потрапили в епіцентр справжньої сімейної бурі.
Павло залишився сидіти за столом, вдивляючись у дно порожньої чашки.
— І що ми будемо робити далі? — запитав він тихо, коли гості пішли.
— Тепер ти станеш господарем не лише за назвою, а й за справами. Або навчишся готувати, або ми будемо харчуватися в кулінарії. Мені байдуже. Я більше не буду твоєю безкоштовною служницею.
— А якщо я, — він зам’явся, уникаючи погляду. — Якщо я попрошу тебе навчити мене? Бо я ж справді навіть яєчню можу спалити.
Марія здивовано підняла голову.
Вперше за довгі роки вона побачила в його очах не вимогу, а щось схоже на каяття.
— Навчити? — вона замислилася. — Добре. Але умови такі: ти сам чистиш овочі, сам ріжеш цибулю, сам миєш увесь брудний посуд. Я лише показую черговість. І це буде тільки по вихідних. У будні ми готуємо разом або їмо те, що купимо.
— Згоден, — пробурмотів він.
У суботу вони разом стояли на кухні.
Павло незграбно порався з ножем, червонів, коли цибуля «кусала» очі, і лаявся на моркву, яка ніяк не хотіла тертися рівномірно.
Марія стояла поруч, терпляче поправляючи його руки.
Борщ вийшов не ідеальним — капуста була трохи недоварена, а колір не таким яскраво-червоним, як завжди.
Але коли вони сіли обідати, Павло вперше за довгі роки з’їв тарілку до дна в абсолютній тиші, не відволікаючись на телевізор.
— Знаєш, — сказав він, відкладаючи ложку. — Смачно. Може, тому, що я сам бачив, як воно вариться.
— Це смак праці, Павле. Тепер ти знаєш його справжню ціну.
Він подивився на неї — на її втомлені очі, на сиве пасмо, що вибилося з-під хустки.
Раптом він простягнув свою велику, мозолисту руку і накрив її долоню.
— Пробач мені. Я справді, не помічав. Я думав, що воно все саме по собі з’являється. Як сонце вранці.
Марія відчула, як у грудях щось відтануло.
Не повністю, не за один день, але крига зрушила.
— Я не повернуся до колишнього життя, Павле. Я хочу піти на ті курси вишивання, про які мріяла. Я хочу гуляти в парку без думки про те, що мені треба встигнути приготувати вечерю до шостої.
— Йди, — відповів він. — А вечерю якось розберемося. Разом.
Наступної середи в їхньому будинку знову не пахло борщем.
Але пахло спокоєм.
Марія сиділа на балконі з п’яльцями в руках, а Павло на кухні зосереджено вивчав рецепт гречаної каші з грибами.
Виявилося, що щастя — це не коли в домі завжди є гарячий обід, а коли в домі є повага до того, хто цей обід готує.
Ви теж вважаєте, що чоловік має готувати вдома так само, як жінка? Чи таки це лише жіноча справа?
Фото ілюстративне.
