Марія прокинулася задовго до будильника, що для неї було звичним. Її внутрішній годинник, налаштований десятиліттями вчителювання, не зраджував. За вікном ще панували сірі сутінки, але настала субота — день, священний для неї, відколи вона вийшла на заслужений відпочинок. Це був її день: від укладання планів до їхнього спокійного виконання.
Вона повільно, із насолодою, встала з ліжка, відчуваючи легкість у тілі. У квартирі панувала абсолютна тиша, така бажана після міської метушні. Марія вийшла на кухню. Її ранковий ритуал був незмінний, як віск на свічці: півсклянки теплої води з лимоном, потім турка на плиту. Кава зашуміла, розійшовся знайомий, гіркувато-солодкий запах, який для Марії був синонімом спокою.
Вона опустилася на стілець біля вікна, обхопила гарячу, ледь шорстку чашку долонями й усміхнулась. Нарешті тиша, нарешті день, який належав тільки їй. У планах було небагато, але все важливе: базар, де вона могла не поспішаючи вибрати найсоковитіші томати; прибирання вікон, на яке вона збиралася весь тиждень; телефонні дзвінки вірним подругам; а ввечері — заслужена вечеря з келихом сухого вина і добрий фільм на планшеті.
Та тільки-но вона піднесла горнятко до губ, як ідеальний ранок було зруйновано. У двері хтось постукав. Різко, поспіхом, наче вимагаючи негайного відкриття.
— Ой Господи, хто там зрання? — пробурмотіла Марія, відставляючи каву. Це був поганий знак. У вихідні до неї ніхто зранку не стукав.
Вона пішла до передпокою, обережно відчинила двері. На порозі стояла її дочка Дарина — запихана, задихана, з розтріпаним волоссям. А поруч — маленька Софійка, п’ятирічна внучка, яку Марія любила всім серцем, але знала: якщо внучка на порозі у суботу, то її день уже пішов шкереберть і назад не повернеться.
— Мам, терміново треба! — видихнула Дарина, не вітаючись, наче вони лише розійшлися п’ять хвилин тому. — Ми з Остапом їдемо на збори на роботі, поза містом. Нас викликали, мусимо їхати негайно. Візьми Софійку, будь ласка. Ми до вечора повернемось. До завтра. Максимум.
Марія відчула, як її щойно заварена кава холоне. Вона ще не встигла сказати нічого, навіть слова «доброго ранку», як Дарина вже сунула їй дитину до рук, дала рюкзачок, набитий іграшками, і, кинувши: «Ти ж мене виручиш, правда? Ти ж найкраща!» — побігла сходами вниз, навіть не обійнявши матір.
Софійка, відчувши запах маминих улюблених млинців, одразу притулилася до Марії.
— Бабусю, я хочу млинці. І мультик про принцес.
Марія лише зітхнула, зачинивши двері. Її субота тривалістю п’ять хвилин закінчилася. Вона змушено усміхнулася онучці.
— Добре, сонечко. Зараз приготуємо. Але спочатку почистимо зубки.
Марія скасувала базар, відклала миття вікон і поставила на плиту нову порцію тіста. Вона справлялася, як завжди. Грала з Софійкою, читала, дивилася з нею мультфільми, відчуваючи, як у горлі першить.
Та ввечері Дарина не повернулася. Просто зателефонувала, коли вже сідало сонце, і поставила маму перед фактом, навіть не питаючи.
— Мам, привіт. Ми тут затрималися… — голос у слухавці був веселий, повний ейфорії від вільного часу. — Нас запросили на вечірку після наради. Ми лишаємось до неділі. Там усе оплачено, ну що ми мали робити? Та ти ж упораєшся, ти завжди справляєшся. Софійці передай, що ми її любимо!
Марія слухала й мовчала. У трубці було чути гучну музику й сміх. Софійка вже спала, розкидавши свої іграшки на дивані.
— Добре, — тихо сказала Марія. — Я догляну.
Вона поклала слухавку, відчуваючи важкість на душі. Це була не злість, а болісне відчуття непотрібності. Дочка використовувала її, як резервний варіант, як об’єкт, який завжди повинен бути вільним і завжди повинен допомогти, незалежно від її власних планів чи самопочуття.
У неділю Марія прокинулася розбитою. Вона насилу підвелася з ліжка. Горло пекло, голова була важка, температура піднялась. Вона відчувала, що застудилася, можливо, від протягу вчора.
Але внучку треба було годувати, вдягати, розважати. Хто, як не вона? Марія не могла відмовити Софійці в прогулянці, бо дитина просиділа вдома цілу суботу. Вона зібралася, накинула стару куртку, вийшла з Софійкою у двір, а вітер різав обличчя. Було холодно, і Марія відчула, що починає труситися.
Вона вела Софійку на дитячий майданчик, змушуючи себе усміхатися, хоча кожен м’яз тіла болів. Вони повернулися через годину. Марія ледве піднялася сходами, відчуваючи, що сили її покинули. Вона дала Софійці пообідати, а сама залізла під ковдру, ледь дочекавшись, коли дитина заграється.
Коли ввечері приїхала Дарина, Марія сиділа на кухні, закутана в шерстяну хустку, з червоними від температури щоками. Дарина влетіла до квартири, весела й рум’яна від свіжого повітря, із запахом хвої на светрі.
Перше, що вона сказала:
— Софійка як? Не голодна була? Ми так класно відпочили, мамо, тобі треба було з нами!
— Я… захворіла, — прошепотіла Марія, спираючись на стіну. Їй було важко говорити. — Температура…
Дарина швидко озирнулася на неї, але вже потяглася до Софійки, обіймаючи її:
— Ой, яке щастя! Мама приїхала!
Потім вона знизала плечима, наче про хворобу йшлося про несуттєву дрібницю.
— Та нічого, полікуйся. Головне — Софія в порядку, дякую тобі велике! Бачиш, як ти нас виручила!
Дарина швидко перевдягла Софійку, зібрала її речі, навіть не пропонуючи Марії чаю чи ліків.
Марії стало так боляче. Це був біль не від хвороби, а від байдужості. Дочка навіть не звернула увагу на її потреби, на її жертву. Вона бачила лише результат: дитина доглянута, її відпочинок не зірвано.
На другу суботу Марія вирішила: досить. Вона не буде сидіти вдома. Вона не планувала їхати далеко, але хотіла принаймні вийти на базар і помити вікна.
Тільки-но вона збиралася вийти, почистити вікна, на які тиждень збиралася, як знову грюкнуло у двері.
— Мам, бери Софійку! — Дарина буквально влетіла до квартири, уже в спортивному костюмі. — Ми їдемо в гори. Нас запросили на день народження в котеджі. Машина вже чекає.
— Даринко, та може… — почала Марія, намагаючись знайти аргумент. — Може, ви візьмете її із собою? Там же природа, вона б погуляла…
— Мам, ну ти що! Який котедж із п’ятирічною дитиною? Це ж відпочинок, а не нянька! Ти найкраща! Ми ввечері! Люблю!
І знову зникла. Швидко, без тіні сумніву, без жодного запитання про мамине самопочуття.
Марія відчула, як її щойно відновлені сили знову покинули її. Вона доглядала внучку, грала, читала. Вона ще не оговталася від попередньої застуди. Але вона знов доглядала внучку, бо ж «хто, як не вона».
І знову, коли Дарина повернулась, увечері неділі, вона була вся в нових враженнях і емоціях.
— Мам, дякую, ти мене так виручила. А що ти така бліда?
— Я ж казала… я хворію… уже другий тиждень. Я не можу вилікуватись, бо не маю часу.
Дарина відмахнулася рукою.
— Та перестань. Не вигадуй. У тебе завжди щось болить. В твоєму віці це нормально. Випий чаю з малиною.
І знову пішла, навіть не поцілувавши її на добраніч, забравши дитину, наче коробку з магазину.
Марія сиділа на дивані, дивлячись у темне вікно, і думала: «Чому вона не бачить? Чому вона не чує? Невже я для неї — лише функція?»
Третя субота мала стати іншою. Марія вирішила, що тепер її життя має пріоритет.
Вона з вечора склала в невелику сумку речі: елегантну синю сукню, теплу, але стильну куртку, косметичку. Вона не казала нікому, навіть подругам, бо відчувала себе винною, ніби робила щось заборонене. Хоч нічого забороненого не було — просто знайомий, приємний чоловік, Степан, із яким вона познайомилася на курсах іноземної мови, запросив її на невелику романтичну прогулянку в відпочинковому комплексі неподалік міста.
«Просто поговоримо, відпочинемо, побудеш серед людей, — сказав він. — Ти заслуговуєш на це».
Марія несподівано для себе погодилася. Вона давно не мала нічого подібного: флірту, почуття, що вона — жінка, а не лише мама чи бабуся. І давно хотіла хоч раз відчути, що життя після пенсії не закінчується.
Вона вже була в куртці й шарфі, стояла біля дверей, оглядаючи себе в дзеркалі: легкий макіяж, гарна усмішка. Вона відчувала прилив енергії.
І тут, як грім серед ясного неба, у двері гримнули так, що мало не впала люстра.
— Мааам! — Дарина стояла знову, червона, захекана, із Софійкою. — Ми їдемо з компанією в сауну, у відпочинковий комплекс. Там класно, басейн, джакузі. Давай, бери Софійку, бо я вже всім сказала, що ти вільна.
Слова «ти вільна» прозвучали, як образа. «Вільна» — тобто не маєш ніяких планів.
Марія вдихнула. Повільно, глибоко. Зробила крок назад від дверей.
— Даринко… — сказала вона спокійно, її голос звучав рівно, без звичного тремтіння чи виправдання. — Я сьогодні не можу.
— В сенсі — не можеш?! — очі дочки стали круглими від здивування. — Ти ж завжди можеш! Що ти вигадуєш?
— Не сьогодні. У мене плани.
Дарина навіть не одразу зрозуміла. В її картині світу у Марії не могло бути «планів», які б скасували потреби дочки.
— Які плани?! Ти на пенсії! У тебе немає роботи! Що ти можеш такого мати?! Невже ми важливіші за якесь прибирання?
Марія підняла голову. Її погляд був спокійний і твердий.
— Своє життя, — сказала просто. — Я завжди тебе виручала. Завжди. Але сьогодні я не можу. Я маю право на це.
— Тобто ти мені відмовляєш?! — голос Дарини підскочив до вереску. — Ти ставиш свої… свої забаганки вище за онуку?! Ти думаєш лише про себе!
— Це не забаганки, — тихо сказала Марія. — І Софійку я люблю. Але в мене теж є право хоч інколи жити своїм життям. Я не буду няньчити, коли мені треба відпочити.
Дарина схопила дитину за руку, різко розвернулась. Її обличчя скривилося від образи.
— Добре! Не треба! Сама впораюся! — кинула вона, не дивлячись на матір. — Егоїстка! Ти така самозакохана!
Софійка озирнулася через плече. Її маленькі очі були повні нерозуміння.
— Бабусю, я люблю тебе.
— І я тебе, сонечко, — Марія усміхнулась і помахала рукою, поки Дарина тягла її за собою.
Двері грюкнули. Цей звук був гучним, як постріл.
Марія ще мить постояла, прислухаючись до серця. Воно калатало швидко, але впевнено. Це було серце вільної людини. Вона взяла сумку і, не оглядаючись, вийшла з дому.
У відпочинковому комплексі панувала тиха, затишна атмосфера. Дерев’яні стіни, запах хвої та диму з каміна. Степан чекав на неї біля каміна, читаючи газету.
— Ти прийшла, — він тепло усміхнувся, підвівся і поцілував її в руку. — Я боявся, ти передумаєш.
— І я боялась, — зізналася Марія. — Було дуже важко. Але я рада, що не передумала.
Вони сиділи, говорили, сміялися, згадували молодість, ділилися мріями. Марія відчувала: її бачать. Її слухають. Її цінують як цікаву, інтелігентну жінку, а не лише як безоплатний додаток до сім’ї. І так давно ніхто не дивився на неї з такою повагою й теплом.
Потім вони вийшли на відкриту терасу, де повільно падали перші, м’які сніжинки. Було чарівно.
І саме там, за кілька метрів, вона побачила Дарину. Дарина, її чоловік Остап та їхня компанія прямували до входу в сауну. Вони виглядали радісно.
Дарина зупинилася. Її погляд ковзнув по Маріїній фігурі в елегантній куртці, потім на Степана, який тримав Марію за руку, і знову на матір. Вона втупилася в матір, наче не впізнаючи — ця красива, доглянута жінка не відповідала образу хворої, вічно втомленої бабусі в старій хустці.
Очі Дарини були повні обурення, образи й… несподівано — розгубленості. Вона побачила, що світ її матері існує поза нею.
Марія підняла голову, дивилася спокійно. Не винувато. Не виправдовуючись. Просто — як людина, яка має право на себе.
Дарина відвела погляд і поспіхом пішла далі за компанією. Вона не сказала ні слова, але її відведене обличчя було промовистішим за будь-який крик.
Степан запитально глянув на Марію.
— Це моя дочка, — сказала вона. — Вона приїхала сюди заради сауни, поки я мала сидіти з її донькою. Але, мабуть, час, щоб і вона побачила — я теж людина, а не безкоштовна няня.
Степан міцніше взяв її за руку.
— І ти маєш право на щастя, — сказав він. — Ти маєш право на себе.
Марія зітхнула. І вперше за довгий час відчула, що її життя починає розквітати знову.
А вдома того вечора Марія отримала повідомлення від Дарини. Воно прийшло пізно, коли вона вже дивилася свій фільм.
«Я все зрозуміла. Мені соромно і боляче. Я поводилася жахливо. Ти маєш рацію. Давай поговоримо завтра».
Марія довго дивилася на телефон, а тоді набрала відповідь:
«Я завжди поруч, доню. Я ніколи не перестану вас любити. Але не забувай — я теж маю право на своє життя, на відпочинок і на вибір. Я люблю вас. Але люблю і себе».
Вона поставила телефон на стіл і посміхнулася. Вона знала, що розмова буде важкою. Але вона знала, що це початок справжньої розмови. Адже мама на пенсії — це не тільки бабуся. Це насамперед жінка, яка заслуговує на особисте щастя, повагу та власні, незмінні суботні плани. І тепер вона це довела.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
