Марія Іванівна мала двох синів – старшого Петра й молодшого Андрія.

Вона все життя працювала, щоб підняти дітей на ноги. А коли хлопці підросли й прийшов час женитися, мати була переконана: від їхнього вибору залежить і її старість, тому намагалася контролювати цей процес.

– Мамо, я кохаю Ганну, – сказав якось Петро, несміливо опускаючи очі. – Вона дівчина чесна, добра, хоч і з бідної сім’ї. Але серце тягне до неї.

Марія Іванівна нахмурилася.

– Петре, ти ж чоловік із руками, не пропадеш. Але що вона тобі дасть? Бідність? Лахміття? Я не хочу такого весілля і не благословлю тебе на цей шлюб.

Петро мовчав. Боліло йому те слово «бідна», бо він бачив у Ганні зовсім інше – тепло, щирість і вірність.

Через рік Андрій привів свою наречену – Оксану. Доньку багатого сільського господаря, з новою хатою, машиною та повними коморами зерна.

– От це так вибір! – світилася Марія Іванівна. – Андрію, молодець! Тепер будете жити, як люди. І я з вами буду, дітки, на старість не пропаду.

Вона з гордістю розповідала сусідам:

– От мій Андрій – розумний, вибрав собі господарську дівчину з знатної родини. Не те, що Петро, з якимось злидарем в’яжеться!

Петра вона тоді ніби перекреслила. На весілля його не благословила. Сказала:

– Якщо хочеш біди, сам її роби, але я в тому участі не братиму.

І з того часу стежки матері й старшого сина розійшлися.

Життя, однак, пішло своїм ходом.

Андрій справді одружився з Оксаною. Будинок – як палац, у дворі дві машини, у коморі добра повно. Але Марія Іванівна швидко відчула: у тому домі вона чужа.

– Мамо, ми зайняті, не турбуйте нас, – відмахувалася невістка, коли вона приходила поговорити.

– Мамо, не лізьте до нашого господарства, – говорив Андрій, і в його голосі вже не було колишньої ніжності.

Її ні до столу не кликали, ні до рад не брали. Здавалося, їй тут місця не було.

А роки йшли. Здоров’я слабшало, руки тремтіли, серце боліло ночами. І тоді Марія Іванівна вперше за довгі роки подумала про Петра.

«Як він там? Чи вибачить мене?» – крутилося в голові.

Зібравшись із силами, вона одного дня постукала у його невеличку хатину на краю села.

Двері відчинила Ганна. Тиха, спокійна, у фартушку.

– Заходьте, мамо, – промовила вона, ніби й не було того болю колись.

Марія Іванівна розгубилася.

– Я… я не знаю, чи маю право…

– Мамо, ви ж мама. Все маєте право, – відповіла невістка й усміхнулася тепло. – У нас небагато, але ми з Петром хочемо, щоб вам було добре.

У хаті пахло свіжим хлібом, на столі стояла проста юшка й картопля. Але атмосфера була така, що Марія Іванівна розплакалася. Вперше за багато років вона відчула: її чекають.

Петро підійшов, обійняв.

– Мамо, все буде добре. Не згадуймо старе. Ви тепер з нами.

І з того часу вона жила в хаті старшого сина. Ганна ніколи не докоряла. Навпаки, часто казала:

– Мені головне, щоб у нас була злагода. Бо гроші – то тлін, а сім’я – назавжди. Та й ми дітям своїм маємо добрий приклад показувати.

Андрій з Оксаною, маючи статки, навіть не цікавилися, як живе їхня мати. Чужа вона була для них.

Марія Іванівна встигла ще пожити кілька років у тій простій хатині. І хоч статків великих не бачила, але на душі мала спокій. Бо зрозуміла головне:

багатство не визначає серце людини. І справжню любов в гаманці не знайдеш. А людяність – за ніякі гроші не купиш.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.