– Оксано, на каву до мене ходи, я і пиріг сливовий спекла, – гукала Марія свою подругу через паркан. У них була традиція – щодня разом пити каву.

У селі вони були нерозлийвода. Марія й Оксана знали одна про одну все: у кого які кури, де кіт пропав, хто скільки картоплі вибрав восени. Їхні діти гралися разом, вони разом ходили на базар, на толоку, навіть у церкві стояли поруч.

– От скажи, Оксано, – якось жартувала Марія, – ти без мене хоч день проживеш? Вже й чоловік злиться, що ми лише одна до одної бігаємо.

– Та куди там! – сміялася подруга. – Ти мені більше, ніж подруга, ти мені сестра. А чоловік не має чого злитися, ми ж спочатку роботу робимо, а потім уже посиденьки влаштовуємо.

Але потім все змінилося, і жінок трохи розвела доля, ненадовго. Коли в селі не було роботи, з грошима теж біда, а діти підростали, Марія зібралася їхати в Італію.

– Треба щось робити, – сказала вона чоловікові. – Інакше ні нам, ні дітям не дамо ради.

Він мовчки кивнув, бо і сам розумів, що це єдиний вихід.

Марія виїхала першою. Було важко: мова чужа, люди чужі, робота тяжка. Але вистояла. Через рік трохи встала на ноги.

І тоді Оксана, у якої теж була непроста ситуація, стала проситися:

– Подружко, допоможи мені виїхати, – мало не плакала та по телефону. – Ти ж знаєш, у мене вже теж нема виходу.

Марія довго вагалася. Знала: нелегко тягнути ще когось на собі. Але як відмовити найближчій подрузі? Врешті допомогла – дала адресу, пояснила, як що оформити, навіть зустріла в Римі.

– Ну от, – обіймала Оксану. – Будемо тепер разом.

Та реальність швидко показала інше лице людини, яка здавалася найближчою.

Оксані не щастило на чужині: то господарі попалися скупі, то робота закінчилася, то здоров’я підводило. Одного разу вона набрала Марію:

– Марійко, виручай, зарплату затримали, нема за що кімнату заплатити.

На тому кінці почулося холодне:

– Оксано, я й сама ледве зводжу кінці з кінцями. Шукай собі когось іншого щоб допоміг. А зрештою, не справляєшся – їдь додому.

Подруга заніміла. «Невже це та сама Марія, з якою хліб ділили на двох?»

Потім стало ще гірше: Оксана захворіла, на роботу вийти не могла. Від температури ледве вставала. Знову дзвінок до Марії.

– Хоч прихисти на кілька днів, я потім усе віддам…

– Не маю місця. І взагалі, не зручно мені.

Оксана сиділа на холодній лавці в парку й плакала. «Оце й уся дружба? Чужа я вже для неї? А може, завжди чужа була, тільки не бачила?»

Тоді сталося несподіване. До неї підійшла літня італійка, сусідка з дому, де Оксана ще встигла кілька днів попрацювати.

– Що трапилося? – спитала.

Оксана махнула рукою:

– Проблеми…

Жінка не зрозуміла слів, але зрозуміла сльози. Взяла за руку й повела додому.

Там нагодувала, постелила чисту постіль і принесла ліки. А через кілька днів допомогла знайти іншу роботу.

– Дякую вам, сеньйора, – плакала Оксана. – Ви ж мене зовсім не знаєте.

– Ми всі люди, – усміхнулася та. – А в біді треба допомагати.

Тоді Оксана зрозуміла: справжня доброта не в словах, а в учинках.

Минуло кілька місяців. Оксана піднялася на ноги, влаштувалася у порядних господарів, мала дах над головою й копійку в кишені. Вона ще кілька разів пробувала поговорити з Марією, але розмова була холодна й суха.

– Бачиш, – зітхала Оксана, розповідаючи сусідці-італійці, – чужі скорше допоможуть, ніж своя людина на чужині.

Сусідка лише поклала їй руку на плече й тихо відповіла:

– Твоє серце відкрите – ось тому й зустрічаєш добрих людей.

А коли прийшов час їхати додому на свята, Оксана вперше не пішла до Марії в гості. Не через образу, а тому що зрозуміла: дружба живе тільки там, де є взаємність.

Вона все ще бажала Марії добра, але вже без ілюзій. Бо іноді доля вчить найважливішого: не завжди ті, кого вважав своїми, підставлять плече. І не завжди чужі залишаться чужими.

Якби Оксана не поїхала в Італію і не потрапила б у важку ситуацію, то ніколи б не дізналася, якою насправді є ї подруга Марія, яку вона вважала сестрою.

Дружба – це не слова, а вчинки. Іноді на чужині серце гріють зовсім не ті, від кого чекаєш підтримки.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.