Марія і Галина були рідними сестрами, але різними, мов день і ніч. Марія – старша, тиха й терпляча, залишилася в селі, щоб допомагати батькам. Галина ж відразу після школи подалася в місто, закрутилася в роботі, в модних речах, у знайомствах.

– Та що ти там у селі бачиш? – сміялася Галина, коли зрідка навідувалася додому. – Гній, кури, буряки… Життя мимо проходить, Марічко.

Марія тільки зітхала. Вона знала: мамі й татові хтось потрібен поряд. Батько з роками занедужав, а мама ледь пересувалася по хаті.

Коли батько помер, на плечі Марії впала вся господарка і догляд за матір’ю. Галина приїхала лише на похорон, швидко поплакала і знову зникла у своїх міських клопотах.

– Тримайся, сестро, – сказала тоді на прощання. – Я б допомогла, та робота, сам знаєш…

Минали роки. Марія вставала вдосвіта, щоб нагодувати худобу, потім бігла до мами – ліки, їжа, розмови. Вона майже не мала особистого життя.

В селі її любили і поважали, а ще, шкодували. Не раз люди казали їй:

– Марічко, ти ж себе в цих клопотах згубиш, а молодість швидко минає. Але що робити – матір же одна, і вона не могла її залишити, як це зробила сестра.

І ось настав день, коли мами не стало. Похорон зібрав усе село. Галина приїхала на дорогій машині, гарно одягнена, з дорогим букетом троянд. Люди перешіптувалися:

– Бач, показатися приїхала. А де вона була, коли мама хворіла?

Після сороковин постало питання спадщини. Хата, город, кілька гектарів поля. Марія й подумати не могла, що це стане проблемою. Але Галина заявила, що від своєї частки вона відмовлятися не збирається:

– Ми сестри, значить усе порівну.

У Марії перехопило подих.

– Галинко, я ж тут усе життя. Я доглядала маму, працювала на тій землі. Тобі ж у місті нічого того не треба…

– Мені теж важко, – відрубала сестра. – У мене кредити, діти. Не думай, що я відмовлюся.

Суперечка доходила до крику. Село гуділо: «Невже рідні сестри судитимуться?» І таки пішли до нотаріуса.

Марія вийшла з кабінету бліда. Половина хати й землі офіційно належала Галині. Та, задоволена, ще й кинула:

– Я, може, продам свою частку. Все одно не поїду в село жити.

І справді – невдовзі привезла якогось перекупника, щоб дивився хату. Марія від сорому не знала, куди очі подіти.

– Господи, як так? – плакала в подушку ночами. – Я ж усе життя біля мами, біля цієї хати. А тепер чужі люди ходять по моєму двору…

Та доля вирішила інакше. Купити хату перекупник не зміг – документи заплуталися, земля виявилася пайовою, і потрібна була згода самої Марії. Галина почала злитися, погрожувала судами, але нічого не могла вдіяти.

Минув рік. І раптом у Галини в місті трапилася біда: чоловік подав на розлучення, бо знайшов молоду, а діти пішли за батьком, точніше – за тим, що він міг їм дати, а від Галини відвернулися, грошей не стало.

Вона приїхала в село вся виснажена, сіла на лавці біля хати й заплакала.

– Маріє… прости мене, – тільки й змогла сказати. – Я думала, що все вирішують гроші. А виходить, найцінніше – це дім. Ти зберегла його, ти зберегла мамину пам’ять.

Марія довго мовчала. Потім обняла сестру:

– Ми обидві – мамині діти. Хата не розділить нас, якщо самі не дозволимо.

І відтоді Галина вже не заїжджала як гостя. Вона допомагала по господарству, почала частіше сидіти з Марією, згадувати дитинство. Люди в селі дивувалися:

– От бач, яке життя. Спадщина мало їх не роз’єднала, а тепер вони знову сестри.

Гроші та майно можуть розсварити навіть рідних. Але дім і пам’ять про батьків – це не квадратні метри. Це коріння, яке не можна ділити. І хто це розуміє, той ніколи не буде самотнім.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.