— Світло має бути, — завжди казала її бабуся Текля, поправляючи ґніт. — Бо Різдво — це коли Бог шукає притулку в людських серцях. А як Він знайде шлях, якщо у вікнах темно?
Марія пам’ятала ці слова кожною клітинкою. Раніше, коли дім був повен гамору, світло свічки губилося серед веселощів. Але тепер, коли чоловік спочивав на цвинтарі за церквою, а донька з сином звили свої гнізда в далеких краях, цей вогник став її головним співрозмовником.
Того року зима видалася особливо щедрою. Сніг почав падати ще з ночі, і до ранку він укрив усе навколо товстою, іскристою ковдрою. Марія прокинулася рано. Вона любила цю передріздвяну тишу, коли навіть цвіркун за піччю, здавалося, затихав у очікуванні чогось величного.
Вона вдяглася, накинула теплу вовняну хустку — подарунок сина з Америки — і вийшла на ґанок. Повітря було таке чисте, що його хотілося пити. Сніг під чоботами скрипів так голосно, ніби розповідав старі казки.
— З Різдвом, Маріє! — почула вона голос сусідки Ганни. Та вже розчищала стежку біля свого тину. — З прийдешнім, Ганнусю! — відгукнулася Марія. — Нехай у хаті буде повно, а на серці ясно.
Вона пішла до криниці. Вода в цей день здавалася особливою — холодною до болю, але солодкою. Повернувшись, Марія взялася за господарство. У неї не було дванадцяти страв, як колись, коли за столом сиділо десять душ. Але кутя — головна гостя — була обов’язковою.
Вона дістала стару глиняну макітру. Кожен рух був наповнений спогадами. Ось тут, на краєчку, була невеличка щербинка — це син Юрко малим намагався поцупити розтертий мак. А цей товкач ще пам’ятав руки її матері. Марія терла мак повільно, і по хаті розливався густий, солодкий аромат дитинства.
Опівдні, коли сонце ледь проглядало крізь молочну пелену хмар, у двері постукали. Це не був впевнений стук сусіда чи листоноші. Це було боязке, ледь чутне тупотіння, ніби хтось вагався, чи варто турбувати тишу цього дому.
Марія витерла руки об фартух і відчинила двері. На порозі, оповита парою від морозу, стояла дівчинка. Їй було не більше десяти. Старенька куртка була їй трохи завелика, а на ногах — звичайні чобітки, що явно не тримали тепла. За нею стояла молода жінка, яка міцно пригортала до себе згорток із немовлям. Очі жінки були червоними від холоду чи, можливо, від сліз.
— Добрий день… — прошепотіла дівчинка. — Пробачте, ми шукаємо тітку Олену. Нам сказали, вона живе десь тут, у крайній хаті біля лісу.
Марія відчула, як серце стиснулося. Олена… Її найкраща подруга, що жила через дві хати. — Оленка… — Марія зітхнула. — Оленки немає вже п’ять років, дитино. Господь покликав її до себе.
Жінка за спиною дівчинки зблідла ще дужче, ніж була. Вона похитнулася, міцніше перехоплюючи немовля. — О боже… — тихо мовила вона. — Ми так сподівалися. Ми з району приїхали, автобус зламався, йшли пішки… Мама казала, що Олена — наша остання рідня.
Вона розвернулася, щоб піти назад у білу невідомість снігопаду. — Стійте! — голос Марії пролунав несподівано твердо. — Куди ж ви підете? На ніч дивлячись, зі щедрівкою під пахвою?
Жінка зупинилася, але не обернулася. — Ми знайдемо де перечекати. Не хочемо бути тягарем у такий вечір. Усі ж з родинами… — А я з ким? — Марія лагідно всміхнулася. — Я з Богом та зі спогадами. Заходьте. Сьогодні світло світить саме для вас.
У хаті миттєво стало тісно й гамірно. Це був той самий гамір, за яким Марія так сумувала. Дівчинка, яку, як з’ясувалося, звали Софійкою, із захватом розглядала вишиті рушники на іконах.
— Ой, які пташки! — вигукнула вона, торкаючись пальчиком червоних ниток. — Мамо, дивись, вони як живі!
Мати дівчинки, Наталя, спочатку сиділа на краєчку лави, боячись поворухнутися. Але теплий узвар і запах свіжих вареників із капустою зробили свою справу. Вона почала розповідати. Її історія була однією з багатьох у ці неспокійні часи: чоловік загинув, хата стала холодною, а надія на далеку родичку була останньою соломинкою.
Марія слухала. Вона не давала порад, не охала. Вона просто була поруч. У світі, де всі кудись біжать, найбільшим дарунком часто є звичайна присутність.
Коли на небі з’явилася перша зірка — несмілива, але яскрава — Марія запалила велику воскову свічку. — Ну, дорогі мої, — сказала вона, ставлячи на стіл тарілку з кутею. — Час вечеряти.
Софійка першою скуштувала кутю. Її очі засяяли. — Такої смачної я ніколи не їла! Навіть у садочку не таку давали. — Бо тут мак тертий з молитвою, — примружилася Марія.
Вони вечеряли довго. Немовля, яке звали маленьким Іванком, нарешті заснуло, нагодоване й зігріте. Наталя вперше за весь день розслабила плечі. Вона дивилася на вогонь свічки, і в її погляді більше не було того скляного відчаю. Була тиха вдячність.
Ніч минула спокійно. Марія постелила гостям на печі — там було найтепліше. Сама ж прилягла на ліжку в кутку. Вона довго дивилася на тіні від дідуха, що танцювали на стіні. Хата більше не була пустою. Вона дихала. Вона пульсувала живим теплом людського дихання.
Зранку, коли сонце розфарбувало сніг у рожеві кольори, за гостями приїхав старий УАЗик — Марія ввечері попросила сусіда Гната допомогти жінкам дістатися до станції, де вже ходили поїзди.
На прощання Наталя міцно обняла Марію. — Ви врятували нас, — прошепотіла вона. — Не просто від холоду. Ви повернули мені віру в те, що ми не самі. — Це не я, дитино, — Марія погладила її по обличчю. — Це Різдво. Воно завжди приходить туди, де відчинені двері.
Софійка застрибнула в машину і притислася носом до скла. — Ми приїдемо на Великдень? Можна? — Обов’язково приїжджайте. Я чекатиму.
Машина поїхала, лишаючи глибокі колії на свіжому снігу. Марія ще довго стояла на порозі, махаючи рукою, аж поки УАЗик не зник за лісом. Вона повернулася в хату. Там було тихо, але це була вже не та тиша, що вчора. Це була тиша наповненості.
На підвіконні догоріла свічка. Лишився тільки маленький шматочок воску. Але Марія знала: світло не зникло. Воно тепер горітиме в очах Наталі, у спогадах Софійки та в самому серці цієї старої хати.
Бо справжнє Різдво — це не свято в календарі. Це здатність стати світлом для того, хто цього потребує.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.