Бувають у житті такі моменти, коли розумієш: ти не людина, ти — функція. Поки працюєш, приносиш користь, видаєш результат — тебе люблять. Як тільки зламалася або захотіла просто подихати для себе — тебе списують у брухт.

Марія повернулася в рідне містечко на початку грудня. Надворі вже потроху сипало сніжком, у вікнах вечорами з’являлися гірлянди, а на душі було так само сиво і холодно, як на привокзальній площі. Вона ледве тягнула свою валізу, кожна сходинка віддавала в попереку гострим болем. План був простий: до Різдва трохи підлікуватися, бо ноги вже геть відмовляли, а після свят знову шукати дорогу «на Італію». Бо тут, вдома, вона раптом зрозуміла, що її ніхто не чекає.

За кордоном вона провела чверть століття. Поїхала ще тоді, коли це здавалося польотом на Марс — страшно, дико і в нікуди. Життя тоді притисло так, що дихати не було чим: чоловік зібрав манатки і зник у невідомому напрямку, з роботи скоротили, а в холодильнику — лише пачка солі та спогади про вчорашній суп. На руках двоє дітей: Оксана марила весіллям, а Андрій тільки-но заніс документи в інститут. Марія тоді сіла на кухні, подивилася на свої натруджені руки і вирішила: «Або я, або нас з’їдять злидні».

Перші роки в Італії вона й згадувати не хоче. Це була суцільна чорна смуга. Ночівлі в холодних вагончиках, де від сирості одяг прилипав до тіла, шматок сухого хліба на весь день і вічний страх, що поліція перевірить документи. Потім трохи розвиднілося — знайшла роботу «бадантки», доглядала за старенькою синьйорою, яка мала характер гірший за голодну кобру. Марія терпіла все: і крики, і примхи, і самотність. Кожне євро, кожну копійку вона складала в конверт. Собі купувала найдешевше мило, а додому передавала баули з цукерками, одягом і грошима.

Завдяки тим італійським євро Оксана вийшла заміж «як людина». Марія купила їй однокімнатну квартиру.

— Мамо, ти свята! — щебетала тоді донька в слухавку. — Тепер ми з коханим самі собі господарі, ніхто нас не вижене.

Андрій теж не пас задніх. Коли прийшов час одружуватися, заявив:

— Мам, ну яка весільна подорож без коліс? Треба машину, хоч якусь пристойну, щоб перед людьми не соромно.

І Марія купила. Гарувала на двох роботах, спала по чотири години, але купила. Хотіла, щоб у дітей було «не гірше, ніж у людей».

Але життя — штука дивна. Вона вже й не сподівалася на щось особисте, думала, так і постаріє зі шваброю в руках. Аж тут з’явився Антоніо. Статний, впевнений, з такими очима, що Марія вперше за двадцять років згадала: вона не просто банкомат, вона — жінка.

Антоніо закохався як хлопчисько. Він почав за нею залицятися так, як у нас тільки в кіно показують. Марія вдома за все життя дорожче за кролячу шапку нічого на голові не носила, а він їй — шубу з норки, сережки з діамантами, що на сонці грають, возив у Париж, показував Рим. Вона наче в казку потрапила.

Тільки в тій казці була одна умова. Антоніо був чоловіком старих поглядів.

— Маріє, — сказав він якось за вечерею, тримаючи її за руку. — Моя жінка не буде мити чужі підлоги. Грошей у мене вистачить на нас обох, але ти маєш бути зі мною. Вдома. Марія погодилася. Хто б не погодився? Але була проблема: своїх грошей у неї більше не стало. Допомога дітям припинилася. Антоніо просто не розумів, чому він, італійський пенсіонер, має утримувати дорослих чоловіків у далекій Україні, які мають і квартири, і машини.

Спершу діти дзвонили щодня.

— Мам, нам тут на ремонт треба докинути, — казала Оксана. — Оксаночко, доцю, я зараз не працюю. У мене немає своїх грошей, — виправдовувалася Марія.

— Як це немає? Ти що, все на того італійця витрачаєш? Ти про нас подумала? — голос доньки ставав холодним, як лід.

Потім Андрій зателефонував: — Мам, треба машину оновити, ця вже сиплеться.

— Сину, я не можу. Антоніо дає мені на життя, на сукні, на їжу, але він не дає мені пачки грошей, щоб я їх в Україну слала.

— Ясно, — кинув син і поклав слухавку.

А потім… просто тиша. Діти викреслили її з життя. Не дзвонили на день народження, не питали, як здоров’я. Марії було нестерпно боляче, вона ночами плакала в подушку, але вирішила: «Я все життя віддала їм. Я їх на ноги поставила. Невже я не маю права на п’ять років щастя? На те, щоб мене просто обіймали і називали коханою, а не “мамою, яка має прислати гроші”?» Вона вибрала себе. І в їхніх очах це стало її головним гріхом.

З Антоніо вони прожили п’ятнадцять років. А місяць тому його серце зупинилося. Прямо за сніданком. І казка розлетілася на друзки. Оскільки шлюб вони так і не оформили — все казали «потім, встигнемо», — родичі Антоніо з’явилися на поріг наступного дня після похорону.

— Марія, ми тебе поважаємо, але це будинок нашої родини, — сказав племінник Антоніо, відводячи погляд. — У тебе є тиждень, щоб зібрати речі. Вона залишилася ні з чим. Без коханого, без прав на житло, без заощаджень, бо все, що було, витрачалося на красиве життя та подорожі. Довелося знову шукати роботу, знову йти мити підлоги в шістдесят років, щоб хоч на квиток додому назбирати.

І от тепер — лікарняна палата. Білі стіни, запах хлорки і ця жахлива, дзвінка тиша. Марія лежить, дивиться у стелю і крутить у руках телефон. Набрала Оксану. Гудки йдуть, ідуть… скинула. Написала повідомлення: «Доцю, я в лікарні, мені дуже погано. Передзвони». Тиша. Тільки «прочитано» світиться, як насмішка.

Раптом двері відчинилися, зайшов лікар. — Ну що, Маріє Іванівно, спина ваша — то результат багаторічного перевантаження. Треба лікуватися, спокій потрібен. А хто до вас прийде? Кому виписати перелік ліків, бо вони дорогі? — Діти… діти прийдуть, — тихо збрехала Марія, відвертаючись до стіни.

Увечері все ж таки додзвонилася до Андрія.

— Алло, сину… — голос зрадливо затремтів.

— Мам, мені зараз ніколи, я на нараді, — голос сина був сухим і діловим.

— Андрійку, я в міській лікарні. Мені б хоч водички… і ліки треба купити, у мене зовсім грошей не лишилося, я ледь доїхала.

— Мам, ну ти ж стільки років в Італії була! Де всі твої гроші? Ти ж там королевою жила, по Парижах їздила. Невже нічого не відклала? — у його голосі почулося роздратування. — Я зараз не можу, у мене завал. Заскочу якось на днях.

Це «якось» тривало вже другий тиждень. Сусідці по палаті, бабі Ганні, онуки щодня носять бульйони і фрукти. Палата наповнюється сміхом, розмовами: «Бабусю, а ми тобі малюнок принесли!», «Мамо, от тримай сирники, ще теплі». Марія в такі моменти закривається ковдрою з головою і вдає, що спить. Сльози самі котяться по щоках, лоскочучи вуха.

Вона ж не залишила їх босими! Вона згадує, як відмовляла собі в теплому взутті, щоб Оксані купити весільну сукню з італійського мережива. Як два роки не бачила м’яса, щоб Андрій мав ту кляту машину. Невже ті роки, коли вона просто хотіла побути жінкою, перекреслили все добро? Виходить, для дітей вона була цінною лише тоді, коли була «краном», з якого текли валютні гроші. Кран перекрили — і матір списали.

Різдво наближалося. Марія знала, що зустріне його тут. Купить собі в лікарняному буфеті маленьку булочку, заварить міцного чаю в залізній кружці і буде слухати, як у коридорі персонал вітає одне одного. Це така її гірка плата за коротке жіноче щастя.

Вона хотіла як краще. Хотіла, щоб діти мали все. Але, мабуть, у цій гонитві за «квартирами-машинами» вона забула навчити їх головному — вдячності та простому людському співчуттю. Вона побудувала їм стіни, але в тих стінах не виявилося місця для неї самої.

Вечірнє місто за вікном сяяло вогнями. Люди бігли з пакунками, купували подарунки, сміялися. А Марія закрила очі і вкотре набрала номер доньки. — Апарат абонента поза зоною досяжності, — відповів механічний голос. Марія поклала телефон на тумбочку і вперше за багато років не заплакала. Просто стало тихо. Так буває, коли надія остаточно пропадає.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.