Марія Петрівна ще з вечора не могла заснути. У селі вже осінь добряче вступила у свої права: дощі, калюжі по коліна, а на городі картопля вже викопана, але буряк ще стоїть.
«Ще встигну, якось по-легенько все зроблю. А завтра – важливий день, до сина в місто поїду».
Весь вечір вона крутилася, довго вибирала, що взяти, бо ж не поїде в гості з пустими руками. У коморі перебрала картоплю – відклала найдрібнішу собі, а в торбу склала найбільші бульби, рівненькі, чисті. З буряків теж – їй покручені, дітям – гладкі. Яблука оглянула: «Ці червоніші – для них, а зеленкуваті – лишу собі». Сало витягла з-під солі – порізала, найкраще загорнула в папір.
– Маріє, ви ж собі нічого не лишите, – казала сусідка Галина, коли забігла ввечері і побачила ці збори.
– Та що мені треба? Хвилююся, щоби невістка не подумала, що я щось погане привезла, – чесно зізналася Марія Петрівна.
Вона давно вже мала ту тривогу в серці: «Що скаже невістка?» Бо знає, як воно буває – одна жінка іншій не догодить. А мамі хочеться, щоб сімʼї сина був спокій і лад.
Вранці, ще темно було, вона стояла біля автобусної зупинки з двома важкими торбами, хотіла поїхати першим рейсом. Дорога до міста – неблизька, а ще й дощ накрапав. Коли нарешті дісталася, вийшла з автобуса, притиснула до себе торби, і пішла до будинку сина.
Поки дійшла – ноги були геть мокрі, черевики вже були доволі старі, але поки було сухо, вони ще служили, та тепер в дощ тало зрозуміло – взуття вже непридатне, треба нове. Але ж звідки грошей взяти? Пенсія невелика, ні на що не вистачає. Але Марія вирішила, що спробує підлітати старі черевики, а поки-що вона спішила до сина.
Синова квартира була на п’ятому поверсі. Подзвонила у двері – відчинила невістка Оксана. Усміхнена, приємна.
– Мамо, заходьте швидше, ви ж промокли вся, – сказала вона і взяла одну сумку.
Марія Петрівна зніяковіло переступила поріг, знімаючи взуття. І тут сталося те, чого вона найбільше боялася: мокрі ноги залишили на підлозі темні сліди.
– Ой, доню, прости, я все забруднила, зараз витру, – схопилася вона.
– Та ви що, мамо, – спокійно відповіла невістка. – Йдіть на кухню, я вам чай гарячий зроблю, а це вже моя справа.
Марія Петрівна сілась за стіл, сором’язливо оглядаючи свої мокрі ноги. А в цей час Оксана тихенько написала чоловікові:
«Купи мамі нові черевики. Сьогодні ж. Розмір такий як у мене, я приміряла її черевик до свого».
За пів години син повернувся додому, тримаючи в руках коробку.
Марія спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. Але син підійшов до неї, витягнув з коробки черевики:
– Мамо, дивіться, які гарні взяв. Вам якраз на осінь. Приміряйте.
– Ой, Боже мій! Та ви що, навіщо? – розгублено промовила Марія Петрівна. – Я ж не просила…
– І не треба просити, – усміхнувся син. – У нас тепер так заведено: ми дбаємо про вас, а не ви про нас.
Марія Петрівна сиділа, наче не вірила. Ще недавно вона вважала, що невістка її не прийме, що дорікатиме, що критикуватиме. А тут – такі прості, щирі слова. Важливо не подарунки, а увага.
Коли син пішов на кухню, Марія Петрівна нахилилася до невістки й тихо сказала:
– Дякую, донечко… Не чекала.
– Мамо, – перебила Оксана, обіймаючи її, – для нас важливо, щоб ви були здорові. Все інше – дрібниці.
Марія почувала себе ніяково, вона розуміла, що черевики дорогі, і що діти тепер в чомусь будуть змушені собі відмовити, тому не хотіла приймати цей подарунок.
Оксана ніби відчула цю незручність, і спробувала змінити тему.
– Яку ж ви гарну картоплю привезли нам, мамо. В магазині такої не купиш, вона ще з запахом землі. А навчіть мене пекти деруни за вашим рецептом, бо смачніших я ще і не їла.
– Та який там рецепт?! Картоплю тремо на дрібній терці, цибульку туди ж, яйце обовʼязково – бажано домашнє, я вам тут привезла. Ну і сіль, перчик, муки ложечку – та й за 10 хвилин буде смакота.
Марія так захопилася, що вже й забула за черевики. Швидко разом з невісткою стали до плити, і вже через кілька хвилин ласували смачнезними маминими дерунами.
– Мамо, ми в суботу приїдемо, все, що залишилося на городі, зберемо, – пообіцяв син.
Додому Марія їхала в нових черевиках. Сіла в автобус, і лише на них дивилася – так їй було тепло і приємно…
«Яке ж то щастя – мати не тільки доброго сина, а й таку невістку», – думала вона собі.
А ввечері син тихо подякував дружині:
– Ти знаєш, я тобі вдячний. Не так за деруни, і не так за те, що з мамою добре поговорила. А за те, що ти – людина. Чуйна і гарна.
Оксана лише посміхнулася:
– Хіба може бути інакше? Це ж твоя мама. А відтепер і моя.
Що не кажіть, а таки немає нічого кращого, коли в родині панують мир і злагода.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
