Осінній дощ невпинно стукав у шибку, нагадуючи Марії ритм старого годинника, що колись стояв у вітальні її чоловіка. Тоді, двадцять років тому, цей звук здавався їй затишним. Тепер він відгукувався лише холодом у грудях.
— Мамо, ти знову замислилася? — Катруся, її донька, відірвалася від монітора ноутбука. Вона працювала над черговим архітектурним проєктом, і світло лампи підкреслювало її зосереджене обличчя — копія батька.
— Та так, доню. Згадала, як ми сюди переїхали. Ти ж тоді зовсім крихітна була.
Марія пам’ятала все до дрібниць. Смерть Андрія була як грім серед ясного неба. Він був старшим за неї на п’ятнадцять років, кремезний, впевнений у собі чоловік, який обіцяв, що «ми разом збудуємо наш замок». І вони будували. Працювали на трьох роботах, облаштовували квартиру, мріяли. А потім його серце просто зупинилося.
На похороні його старші сини від першого шлюбу стояли осторонь, наче сторонні спостерігачі. Жодного слова співчуття.
Тільки холодні погляди в бік Марії, у яких читалося:
«Прийшла на все готове, а тепер ще й спадок забереш». Хоча від того «готового» була лише стара коробка квартири, яку вони з Андрієм виплачували в кредит роками.
Його сестра, Ганна, підійшла тоді до Марії лише раз.
— Ну що, Машо, — процідила вона, не дивлячись в очі. — Тепер сама крутись. Андрій завжди був занадто добрим до випадкових людей.
«Випадковою людиною» Марія була для них усі вісім років шлюбу. Після похорону вони зникли. Ні дзвінка, ні запитання: «Чи є у дитини хліб?».
— Мамо, пам’ятаєш, як ми купували мені перші фарби? — Катруся усміхнулася, відкинувшись на спинку крісла.
— Пам’ятаю, — тихо відповіла Марія.
Вона пам’ятала, як відкладала гроші з кожної копійки, яку передавали її батьки з села. Ті самі «сільські простаки», як їх називав брат Андрія, успішний бізнесмен Михайло.
Михайло тоді вже жив у Варшаві, мав будівельну імперію і дорогі автівки. Він жодного разу не прислав племінниці навіть пакунка цукерок на Миколая.
Марія працювала прибиральницею вранці, а вдень бігла в офіс помічницею бухгалтера. Вона бачила, як Катруся доношує старі куртки, але вчиться так, ніби від кожної оцінки залежить їхнє життя. І це була правда.
Коли Катруся вступила до столичного вишу на бюджет, Марія вперше за багато років розплакалася. Це була їхня спільна перемога. А коли донька влаштувалася в престижне архітектурне бюро, сталося диво — «мертві» родичі воскресли.
Першим зателефонував Степан, зведений брат Катрусі. Той самий, що не вітався на вулиці.
— Сестричко! — голос у слухавці був медовим. — Чув про твої успіхи. Яка ти в нас розумниця! Слухай, я тут у Києві буду, заскочу на каву?
Катруся, яка все дитинство мріяла про велику родину, сяяла.
— Мамо, Степан приїде! Уявляєш? Він хоче познайомитися ближче!
Марія лише зітхнула:
— Дивись, доню, щоб та кава не виявилася занадто дорогою.
Так і сталося. Через тиждень Степан «випадково» забув гаманець у ресторані, де Катруся пригощала його вечерею.
Потім йому знадобилося дороге спорядження для походу в гори.
— Кать, ти ж тепер багато заробляєш, а в мене затримка по зарплаті. Позич на пару тижнів, — казав він, забираючи з магазину намет ціною в Маріїн місячний дохід.
Гроші, звісно, не повернулися. Далі була черга тітки Ганни. Їй терміново знадобилися французькі парфуми, які «тільки в Києві можна знайти», а її синові — рідкісні книги з архітектури, бо він теж вирішив «вчитися на престижному». Катруся купувала. Вона вірила, що купує не речі, а любов.
Кульмінація настала, коли на горизонті з’явився «великий дядько» Михайло. Він зателефонував Катрусі особисто.
— Катерино, доню. Я тут будинок збираюся будувати під Львовом. Хочу, щоб проєкт робила «своя кров». Тобі ж і в портфоліо корисно, і мені спокійніше.
Катруся загорілася. Вона працювала ночами. Марія бачила сині кола під очима доньки.
— Катю, зупинись. Ти ж сама зараз ремонт у своїй квартирі робиш. У тебе руки від шпаклівки не відмиваються, а ти ще й дядькові малюєш безкоштовно?
— Мамо, він обіцяв, що як доробимо проєкт, він пришле своїх майстрів мені з ремонтом допомогти. Він же будівельник! Це ж родина!
Проєкт був готовий за два місяці. Складний, сучасний, з усіма розрахунками. У бюро за такий взяли б кілька тисяч доларів. Михайло прийняв креслення з коротким: «Молодець, гарна робота».
Минуло два тижні. У квартирі Катрусі панував хаос: обдерті стіни, мішки з цементом. Вона сама намагалася класти плитку, бо гроші закінчилися — все пішло на матеріали.
— Дядьку Михайле, — невпевнено запитала вона по телефону. — Ви казали про допомогу з майстрами… У мене тут ванна стоїть посеред коридору, я сама не справлюся.
— Ой, Катю, зараз такий сезон, усі зайняті. Ти ж молода, впораєшся. Селянська закалка, — засміявся він у слухавку. — Бувай, я на нараді.
Марія, яка чула цю розмову, відчула, як усередині закипає лють, що збиралася роками. Вона вихопила телефон.
— Слухай сюди, Михайле, — голос Марії був холодним, як лід. — «Селянська закалка» закінчилася. Проєкт, який Катя тобі зробила, ти не отримаєш у повному обсязі для забудови, доки не заплатиш за ринковою ціною. І більше не смій дзвонити моїй дитині. Для вас нас не існувало двадцять років — хай не існує й далі.
— Та як ти смієш! — заверещав Михайло. — Хамка! Ми ж родина!
— Родина — це ті, хто був поруч, коли ми молоко по черзі пили, бо на два стакани не вистачало. А ви — просто люди з таким самим прізвищем.
Марія натиснула «відбій». Через годину телефон Катрусі розривався від гнівних повідомлень від Ганни, Степана і навіть далеких родичів, яких вони ніколи не бачили. Всі в один голос кричали про «невдячність» та «міську пиху». А потім… настала тиша. Благословенна тиша. Родичі зникли так само швидко, як і з’явилися.
Ця історія нагадала Марії розповідь її подруги Олени. Олена була жінкою м’якою, поки справа не торкалася її кордонів.
Одного літа до неї на дачу напросилася далека родичка з шестирічною донькою.
— Хай дитина на сонечку побуде, вітамін D отримає, — просила та.
Олена погодилася. Накрила стіл, напекла пирогів. Але ідилія тривала рівно п’ятнадцять хвилин. У Олени жив старий кіт Мурчик, який за своє довге життя не образив навіть мухи. Дівчинка, побачивши кота, почала на нього «полювання».
— Ой, дивіться, як Оленка тварин любить! — розчулено казала мати, спостерігаючи, як дитина тягає кота за хвіст.
Олена зробила зауваження раз, другий. А потім побачила картину: дівчинка схопила Мурчика за задні лапи і почала розтягувати в різні боки, наче гумову іграшку. Кіт жалібно кричав.
Олена підскочила, вихопила кота.
— Що ти робиш?! Йому ж боляче!
Мати дитини підняла брову:
— Чого ти кричиш? Вона ж просто грається! У неї ще мозку немає в такому віці, вона не розуміє. Це ж дитина!
Олена подивилася на «дитину», на її матір і спокійно сказала:
— Якщо в неї немає мозку, а в тебе — совісті, то вам тут не місце. У вас є десять хвилин, щоб зібрати сумки. Електричка через пів години.
— Ти виганяєш нас через якогось кота?! Ми ж родичі! — лементувала жінка.
— Кіт — член моєї сім’ї. А ви — гості, які не знають слова «повага». Геть.
А скільки таких історій про поділ на «своїх» і «чужих»! Марія згадала сусіда по дачі, Івана. До нього щоліта приїжджав троюрідний брат із міста.
Приїжджали з пустими руками, але з великими амбіціями. Весь тиждень вони їли домашній сир, сметану, м’ясо з господарства Івана, а вечорами за чаркою повчали його:
— Ой, Іване, так і згниєш ти тут у гною. Ніякої культури. От ми в місті — це цивілізація. Театри, виставки… А ви тут тільки про картоплю й думаєте.
Коли прийшов час їхати, «цивілізовані» гості почали вантажити багажник: п’ять мішків картоплі, сітки з цибулею, три трилітрові банки меду.
Дружина брата ще й скривилася:
— Ой, а чого це варення з кісточками? Непрофесійно якось, у місті таке не купують.
Іван тоді не витримав. Він просто витягнув мішки назад на траву.
— Знаєш що, брате? Якщо ми такі «некультурні», то й картопля в нас некультурна. Тобі вона в багажнику всю «цивілізацію» замаже. Їдьте, купуйте в супермаркетах, там все красиво, в плівці. А ми тут якось самі свою «селянську» їжу доїмо.
Родичі поїхали, проклинаючи його. А через рік Іван дізнався, що цей брат запросив іншу рідню до себе в нову квартиру в місті. На вході він видав гостям список продуктів, які вони мають купити, а в кінці вечора виставив рахунок за «амортизацію меблів та використання води». Бо «в місті за все треба платити, це вам не село».
— Мамо, — Катруся відірвала Марію від думок. — А ти знаєш, я не шкодую, що вони пішли. Мені спочатку було боляче, а тепер… наче дихати легше стало. Жодного очікування, жодної провини.
Марія підійшла і обійняла доньку.
— Це і є свобода, сонечко. Пам’ятаєш історію про твого однокласника Олега? Вони з дружиною з першого дня сказали: «Наш дім — це наша територія».
Свекруха Олега намагалася влаштовувати «сюрпризи»: приїжджала без попередження з купою подруг, бо «ми повз проїжджали, хотіла показати, як ви живете».
Олег перший раз винайняв їм готель. Другий раз — оплатив таксі додому. На третій раз, коли мама стояла під дверима з черговою «сестрою троюрідної кузини», Олег навіть не відчинив двері. Він вийшов у під’їзд, дав мамі візитку готелю і сказав:
— Мамо, ми вас любимо, але ми зараз зайняті. Завтра о другій зустрінемося в парку, погуляємо. А сьогодні — вибачте.
Було море сліз, звинувачень у «черствості». Але знаєте що? Тепер мама дзвонить за тиждень до приїзду і питає, чи можна завітати. І стосунки стали щирими, бо зникла ця примусова «родинна повинність».
Марія дивилася на Катрусю, яка знову занурилася в роботу. Тепер донька працювала над власним замовленням — справжнім, оплачуваним, де її цінували як професіонала.
Ми часто боїмося бути «поганими». Ми боїмося, що про нас скажуть сусіди чи далека тітка з Житомира. Ми поступаємося своїм комфортом, своїм часом, своєю душею заради людей, які згадають про нас лише тоді, коли в них закінчаться гроші або знадобиться безкоштовний проєкт будинку.
Але справжня родина — це не про прізвища в паспорті.
Це про тих, хто принесе ліки, коли ти захворієш, не чекаючи натомість звіту про витрати.
Це про тих, хто підтримає твою дитину, коли вона росте без батька, а не з’явиться тоді, коли вона стане успішною.
Це про повагу до чужого простору, чужої праці та навіть до старого кота.
Життя занадто коротке, щоб спати на підлозі, віддаючи своє ліжко невдячним гостям. Бути «поганим» для нахаб — це не гріх. Це гігієна душі.
— Знаєш, мамо, — Катруся підняла очі. — Я завтра замовлю клінінг і піду в салон. А на вихідні поїдемо до бабусі в село. Привеземо їй тих парфумів, про які вона мріяла.
Марія усміхнулася. Вона знала: тепер усе буде добре. Бо нарешті в їхньому домі залишилися тільки ті, хто дійсно мав значення. А «родина»… що ж, хай вона залишається в телефонних книгах тих, хто вміє лише брати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
