Марія ніколи не думала про себе. Її життя до сорока років – це було життя для інших.
Спершу вона була дочкою: допомагала батькам на полі, доглядала за молодшими братами й сестрами. Потім – дружиною: вийшла заміж, і вже на другий день після весілля свекруха сказала:
– Тепер, Маріє, ти моя права рука. Будеш городом займатися, корівку глядіти, дітей ростити.
Так воно й було. Марія вставала вдосвіта, годувала свиней, доїла корову, бігла на город, а потім – готувала їсти для чоловіка й дітей. Увечері втомлена падала з ніг, але ще встигала шити сорочку синові чи латати доньці колготи.
Вона ніколи не питала себе: «А що я хочу?» Усе життя належало іншим. Свекрусі, чоловікові, дітям, навіть тій городині, яка забирала більше сил, ніж приносила радості.
Аж доки не настав день, коли чоловік сказав:
– Маріє, треба, щоб ти поїхала в Італію. Діти підростають, грошей не вистачає. Люди їздять, заробляють, а ми що?
Вона мовчки зібрала торбу, бо не сміла перечити чоловікові. Серце стискалося від болю – залишати дітей, дім, навіть ту корову. Але ще дужче стискалося від думки: «Яка я безпорадна тут, у селі. Якби не я, вони ж не виживуть».
Так вона опинилася в Італії.
Її взяла до себе сеньйора Лучія, літня жінка з гарною поставою, яка потребувала догляду. Перші тижні Марія почувалася, як у чужому світі: мова незрозуміла, вулиці чужі, люди завжди усміхнені, а вона – мов тінь із іншої планети.
Вона старанно мила підлогу, готувала, прибирала, і ніколи не сідала відпочити, бо в Україні було заведено: невістка мусить працювати без перепочинку.
Але якось сеньйора Лучія покликала її.
– Маріє, – сказала вона, – ти вмієш працювати. Але ти не вмієш жити.
– Як це? – розгубилася Марія.
– Ти завжди втомлена. Ти ніколи не сідаєш пити каву зі мною. Ти ніколи не дивишся на себе в дзеркало.
Марія знітилася: яка там кава, яке дзеркало? В Україні вона звикла, що головне – щоб борщ був зварений, сорочки попрасовані, а вже як вона виглядає – то нікому діла немає.
Але Лучія була настирлива. Щоранку вона наливала дві маленькі чашечки еспресо й казала:
– Сідай, пиймо каву разом. Хай десять хвилин, але це твій час.
Марія сідала, спершу зніяковіло, потім звикла. І раптом зрозуміла, що ті десять хвилин роблять її іншою. Наче життя не тільки про працю, а й про те, щоб просто посидіти, вдихнути аромат кави й відчути, що ти існуєш.
Ще одна річ здивувала Марію: сеньйора щовечора розчісувала волосся перед дзеркалом, хоча їй було вже за сімдесят.
– Навіщо? – питала Марія.
– Бо я жінка, – відповідала Лучія. – І мушу любити себе, навіть у старості.
Того вечора Марія вперше після довгих років теж стала перед дзеркалом. Побачила зморшки, сивину, втому в очах. Але й побачила щось інше: глибину. І вперше дозволила собі подумати: «Я теж жінка. Я маю право бути собою».
Сеньйора навчила її ходити в парк. Просто гуляти, дивитися на квіти, на небо. В Україні Марія завжди бігла – з відрами, з сапкою, з дітьми. Тут вона вперше йшла повільно, й це було, наче розкіш.
Згодом Лучія привела її в маленький магазин і сказала:
– Купи собі сукню. Не для роботи. Для себе.
Марія відмовлялася: шкода грошей, краще дітям передати. Але сеньйора наполягла. І коли Марія приміряла легку блакитну сукню, їй стало дивно тепло: наче вона не заробітчанка, не невістка, не прислуга, а просто жінка.
Минали місяці. Марія надсилала гроші додому, діти купували ,собі все, що треба, чоловік збудував літню кухню. А вона вчилася нового життя: жити не тільки для інших, а й для себе.
Іноді їй було боляче, що вдома цього ніхто не розуміє. Коли дзвонила, то чула:
– Мамо, ти гроші вислала?
– Маріє, треба ще на ремонт.
А про неї саму ніхто не питав.
Але тут, в Італії, сеньйора Лучія кожного ранку питала:
– Як ти спала? Що снилося?
І ці прості слова давали більше тепла, ніж усе, що вона чула роками від рідних.
Через кілька років Марія повернулася в Україну у відпустку. Вона зійшла з автобуса у новій сукні, з гарно укладеним волоссям. Діти не впізнали її відразу, чоловік здивовано знизав плечима:
– Ти наче помолодшала.
А свекруха буркнула:
– Італія тебе зіпсувала. Колись ти була робоча, а тепер якась… пані.
Марія лише посміхнулася. Колись вона б заплакала від таких слів. Але тепер знала: це не зіпсувало її, а врятувало. Бо вона навчилася жити, а не тільки працювати.
Коли вона повернулася в Італію, сеньйора Лучія зустріла її словами:
– Ну що, тепер ти зрозуміла, як це – бути жінкою?
Марія кивнула. І зрозуміла, що ці роки на чужині подарували їй більше, ніж гроші. Вони подарували їй себе.
Жінка може віддавати життя іншим, але без любові до себе вона втрачає себе. Іноді лише чужина відкриває очі на те, що бути жінкою – це теж робота, але найважливіша.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
