— Я, доню, не відпочивати їду, а заробляти, — сказала Марія, стискаючи в руках новий закордонний паспорт. — Хочу хоч тобі допомогти. Тепер ти заміжня, маєш чоловіка, а я, може, трохи підтримаю вас грошима.

Марії було сорок шість. Вона — проста сільська жінка, у вдовах з тридцяти п’яти, бо чоловіка раптово не стало. Донька — її єдина радість і опора. Все життя вона працювала — то на фермі, то в школі прибиральницею, то в полі. А тепер вирішила, що вже час заробляти трохи більше, і вирішила поїхати «в Італію», бо якось треба було підняти Ірину на ноги, та й, може, трохи для себе назбирати.

Ірина щойно вийшла заміж — за Михайла, 27-річного чоловіка з сусіднього села. Люди казали: «Та тобі, Іринко, пощастило, бо Михайло — не п’яниця, свій магазин має, підприємець!»

А Марія раділа: «О, буде моя дитина як у Бога за пазухою!».

І хоча донька не дуже хотіла заміж — молода, ніжна, несмілива, — Марія переконувала:

— Доню, життя таке, треба мати опору. Він тебе не ображатиме, видно, що господарський.

Через три місяці після весілля Марія виїхала. Уперше — на чужину, у Рим. Було страшно: нова мова, люди, інший світ. Але ж треба.

Перші роки Ірина з Михайлом жили непогано. Марія щомісяця висилала гроші — то тисячу євро, то півтори, залежно від того, скільки мала. Михайло казав:

— Мамо , не хвилюйтеся, я все вкладаю у хату. Робимо ремонт, заливаємо фундамент.

І Марія, сердешна, тішилася: «Он як дбає про родину!»

Та минали роки, а Ірина все частіше писала в листах коротко:

«Мамо, у нас усе добре. Михайло багато працює».

А голос її, коли вони говорили телефоном, звучав якийсь тихий, притлумлений.

Марія думала: може, втомилася дитина, може, життя побутом задавило. Вона й не здогадувалася, що Михайло з кожною висланою нею копійкою ставав ще владнішим.

— Іро, я хочу, щоб ти сходила до нотаріуса, — сказав він одного вечора, знаючи, що теща оформила генеральну довіреність на дочку. — Хату треба оформити.

— А на кого? — несміливо спитала Ірина.

— На мене, звісно. Ти ж сама не будувала, все мої гроші.

— Але це мамині… — пробувала вона тихо.

— Мамині? — розсміявся він холодно. — Вона ж тобі їх висилала, а ти моя жінка. То й виходить, що наші.

Він не жартував, а серйозно намірився все собі привласнити, бо він же господар. Ірина плакала ночами, але мовчала. Вона ж «жінка заміжня», не хоче ганьбити родину.

Минуло сім років. Марія приїхала додому. Засмагла, стомлена, але з блиском у очах. Вона мріяла: ось тепер відпочине, побуде з донькою, внучку побавить. Ірина вже мала донечку, маленьку Марічку.

Коли Марія зійшла з автобуса, Ірина зустріла її, обійняла, але в очах стояли сльози.

— Мамо… як добре, що ви приїхали.

Приїхали додому — до нової великої хати. Марія стояла на подвір’ї й не могла надивитися: простора, світла, два поверхи, гараж, веранда.

— Ну, дякувати Богу, — сказала вона з гордістю. — Недаремно я ті роки горбатилася!

Михайло вийшов назустріч. У білому сорочці, з телефоном у руці.

— О, теща приїхала! — сказав він холодно. — Ну, заходьте.

В хаті все блищало. Але щось у тому блиску було не те — якесь чуже. Марія зняла хустку, поставила валізу, оглянулася.

— Гарно у вас… — мовила вона несміливо. — Це ж наш дім…

Михайло посміхнувся куточком губ.

— Наш? Ну, взагалі-то мій. Я ж на себе оформив, щоб ніяких непорозумінь не було.

— Як це — твій? — Марія зблідла. — Та ж це я гроші висилала!

— А кому ви висилали? — спокійно відповів він. — Дочці. А вона — моя жінка. Тобто це вже наші гроші. Я все робив — їздив, будував, платив.

Марія не могла повірити своїм вухам.

— Та я ж кожен євро відривала від себе! Мріяла мати своє гарне житло.

— Ну, маєте, — відповів він сухо. — Он кімнатка в кінці коридору. То ваше, тещо. Якщо хочете — живіть. А решта — моє.

Ірина стояла поруч, бліда, як стіна.

— Мамо… я не знала, що він так…

Марія відчула, як щось важке впало в серце. Вона зрозуміла, що всі її роки праці, всі сльози, всі ночі самотності — все пішло в чужі руки.

Життя після того стало гірке. Михайло дивився на Марію, як на зайву. Ірина все більше закривалася в собі.

— Я не можу, мамо, — шепотіла вона вечорами. — Він мені не дає ні копійки, навіть дитині цукерки без нього не куплю.

Марія кілька разів пробувала поговорити з зятем, але той лише відмахувався.

— Ви, тещо, не втручайтеся. Це моя сім’я, мої гроші.

Одного дня вона не витримала.

— Михайле, — сказала вона спокійно, — я не хочу твоїх стін. Я тільки прошу: не кривди моєї дитини.

Він мовчав. І в тому мовчанні було більше презирства, ніж у словах.

Марія зібрала речі і поїхала знову — на заробітки. Не тому, що хотіла, а тому, що не могла дивитися, як її донька живе, мов тінь.

Ірина залишилася. Але через два роки все ж наважилася: забрала доньку і пішла від Михайла. Без нічого. Лише з валізою та дитиною.

Вони знову жили у старій хаті, яку ще колись не встигли продати.

Минуло кілька років. Михайло продав хату, почав новий бізнес, але збанкрутував. Люди казали: «Не треба було кривдити тих, хто тебе добром годував».

А Марія з Іриною тим часом відкрили маленьку пекарню — «Марічка». Пекли хліб, пиріжки, булочки. Люди йшли до них не лише за хлібом, а й за добрим словом.

З часом вони збудували будинок, не такий великий як перший, але тепер уже свій. Зять, коли збанкрутував, просився назад, але про це і мови вже не могло бути.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.