Як минали останні дні батька, він покликав Івана до себе.
– Сину, синочку, вислухай моє прохання. Ти ще, звісно, зовсім малий, але не настільки, щоб не розуміти, що я мушу залишати вас всіх. Бачиш, зла хвороба не хоче мене відпускати. До лікарів звертався, але вдіяти нічого не можуть, видно, така воля Божа: догоряє моя свічка.
Син добре усе розумів, але тихо звернувся до батька:
– Тату, тату, не покидай нас. Ти опора наша і надія, ми без тебе нікуди.
– Тримайся, Іване. Я, сину, тебе залишаю в цій хаті за старшого, – продовжував далі вести мову батько. — Ти не плач, бо змінити вже нічого не можна. Прошу, допомагай мамі, слухайся її, не ображай сестричку, заступайся за неї. Знаю, ти сильний, ти все зможеш подолати. Ти тепер тут за мене.
Батько затих, трохи помовчав, відпочив, бо важко говорити і став казати далі.
– Іванку, прошу, щоб ти вчився і здобув спеціальність, про яку і я колись мріяв. Ну, ти знаєш яку, – хлопчик кивнув головою.
Обоє мовчали, дивилися у вікно. Ніхто не міг порушити тишу, не знали що сказати далі. Ніби прощалися в тиші, розуміли, що не довго будуть ще сидіти ось так.
– Ще, сину мій, маю прохання до тебе. Ти знаєш і розумієш, що наша мама ще молода, їй тільки трохи більше тридцяти. Коли мене не стане, вона може зустріти іншого чоловіка, який допомагатиме вам, то ти, сину, не заперечуй мамі. Прийміть із сестричкою того чужого дядька за свого. Бо наша мама найкраща, і вона ще має право бути щасливою.
Тато з сином обійнялися, ховаючи одне від одного сльози.
– Тату, тільки не хвилюйся, я зроблю все. Я любитиму і маму, і сестричку, не дам нікому їх образити. А ще вивчуся, обіцяю. І те, останнє, теж виконаю, — промовив твердим голосом хлопець.
Іванко ще декілька днів бачив, як мама сиділа біля ліжка тата, ні на хвилину не відходячи від нього. Батько з мамою розмовляли, згадували часи, коли познайомилися, як ще були молодими, як потім одружилися, народили дітей.
Якось Іван почув, як тато тихо сказав мамі:
– Як мені з тобою розпрощатись, як же ти будеш без мене?
А мама Марія тихенько заплакала.
Тата не стало.
Минали роки, Марія працювала, як могла, щоб одній поставити дітей на ноги, щоб життя в них не гіршим ніж в інших було. Іван отримав освіту ту, про яку батько просив. Влаштувався на роботу, жити усім стало легше, дуже допомагав мамі та сестрі. Часто запитував маму чи вона зустріла свого дядька, про якого просив тато.
Марія зіграла весілля своїм дітям, обоє розлетілися з гнізда.
Якось Іванко запросив маму до себе, народився у нього син – перший онучок Марії. Мама приїхала з сусідкою Тамарою, це єдина її близька людина була, яка завжди поруч.
Тільки зайшли на поріг, а Іван мовив до Марії:
– Мамо, а ти чого без дядька Степана, чому прийшла сама?
Марія зніяковіла, а Тамара шепнула їй на вухо:
– А якби ти з ним прийшла б? Що б скала дітям?
Іван почув шепіт і гордо мовив:
– Мама заслуговує на щастя. Я обіцяв татові, що вона буде щасливою жінкою. Я знаю, що ви давно зустрічаєтеся, дуже радий, що є поруч з тобою людина, з якою тобі добре, з якою можеш поділитися усім, адже ми не завжди можемо бути поруч. Подзвони, мамо, йому, нехай прийде. Хочу, щоб сьогодні уся сім’я розділила мою радість.
Фото ілюстративне – скріншот відео.
