Сім років тому ми сиділи за святковим столом у селі, в будинку моєї свекрухи, пані Стефанії. Вечір був казковим: сніг рипів під чоботами, у кутку стояв дідух, а на столі виблискували традиційні дванадцять страв. Але святковий настрій тривав рівно до того моменту, поки Галина, сестра мого чоловіка, не почала свою улюблену «пісню».

Галина вже десять років працювала в Італії. Вона приїжджала додому раз на рік, пахнучи дорогими парфумами й обвішана золотими ланцюжками. Її розмови завжди крутилися навколо одного: успіху, валюти та її величного будинку, який вона будувала на околиці села.

— Ніно, ну от поясни мені, скільки ти ще будеш триматися за ту свою двокімнатну «хрущовку»? — Галина відставила келих і подивилася на мене з сумішшю жалю та зверхності. — Життя проходить, а ти все на одну зарплату виживаєш. Подивися на моїх хлопців — вони ні в чому не мають потреби!

Я глянула на її синів, що сиділи в кутку з телефонами. Хлопці росли без матері, під наглядом бабусі, яка з ними відверто не справлялася. Вони були зухвалими, прогулювали школу і, здавалося, сприймали матір лише як банкомат, що раз на місяць видає кошти.

— Галю, мені вистачає того, що маю. Головне, що Марта під наглядом, що ми з Михайлом разом, — намагалася віджартуватися я.

Але тут втрутилася свекруха. — Ой, Ніно, не кажи дурниць. Михайлові теж важко все на собі тягнути. Була б ти справжньою господинею, то вже давно б поїхала до Галі, підзаробила б дитині на майбутнє. А так — тільки диван протираєте обоє.

Михайло, мій чоловік, спочатку мовчав. Але я бачила, як у його очах загорається той самий вогник заздрощів до сестриного добробуту. Згодом він почав підтакувати: «Може, справді, Ніно? На пару років поїдеш, борги віддамо, ремонт зробимо…»

Тоді, під тиском родини, я здалася. Моїй Марті якраз виповнилося двадцять. Вона була вже дорослою, розумною дівчиною, зовсім не схожою на некерованих племінників. І я подумала: «Може, вони праві? Може, я справді позбавляю сім’ю можливостей?»

Італія зустріла мене не сонцем, а важкою роботою. Галина справді допомогла мені на старті: знайшла місце в домі літнього синьйора, пояснила, як сортувати сміття, як готувати пасту «аль денте» і як усміхатися, навіть коли спина розривається від болю.

— Слухай мене, — повчала Галина, — хочеш мати результат — живи економно. Кожна копійка має бути в справі.

Я так і робила. Отримуючи щомісяця суму, яка в Україні здавалася захмарною, я залишала собі лише десяту частину на засоби гігієни та найпростішу їжу. Решту — відкладала. Я не купувала собі нового одягу, не ходила на екскурсії. Моїм світом стали стіни кімнати синьйора П’єтро та щоденні звіти додому.

Сім років я не приїжджала в Україну. Дорога коштувала дорого, а кожен втрачений робочий день здавався злочином проти «великої мети». Михайло по телефону спочатку сумував, потім звик. Його розмови ставали все коротшими: «Гроші прийшли, дякую. Мама каже, треба фундамент під новий дім закладати».

Натомість Марта часто приїжджала до мене на канікули. Ці тижні були моїм єдиним ковтком повітря. В один із таких приїздів вона й познайомилася з Маріо — онуком мого підопічного. Маріо був спокійним, вихованим хлопцем, який часто відвідував дідуся. Те, що починалося як дружнє спілкування, переросло в справжнє почуття.

Коли Маріо через рік розмов по відеозв’язку наполіг на тому, щоб Марта переїхала до нього, я виставила умову: «Тільки через шлюб. Моя донька не буде просто гостею у твоєму домі». Маріо, на моє здивування, одразу погодився. Він щиро кохав її.

Михайло сприйняв новину в багнети. — Який італієць? Вона має бути тут, вийти за нашого хлопця! Ти її там спеціально під нього підклала, щоб самій там залишитися! — кричав він у слухавку.

На розписування він не приїхав. Ми з Галиною стояли в мерії маленького італійського містечка, я тримала телефон, через який Михайло похмуро спостерігав за церемонією. Галина тоді ще посміхалася, не підозрюючи, яку «бомбу» я готую.

Після весілля ми зібралися на вечерю. Там я і зробила оголошення, яке назавжди розкололо мою родину. — Галю, Михайле (він був на гучному зв’язку), я вирішила. Усі гроші, які я зібрала за ці сім років, я віддаю Марті. Це буде внесок за їхнє житло тут, в Італії, і на гідний початок їхнього спільного життя.

У слухавці запала мертва тиша. Першою оговталася Галина. — Ніно, ти з глузду з’їхала? Які гроші дитині? А будинок? А Михайло? Ти сім років гарувала, щоб віддати все якомусь італійцю?

— Маріо не «якийсь італієць», він чоловік моєї доньки, — спокійно відповіла я. — Я планувала купити Марті квартиру в Україні, але раз вона залишається тут, то логічно вкласти кошти в її майбутнє тут. Вона — моя єдина дитина.

Тут у розмову втрутився Михайло. Його голос тремтів від люті. — Значить так, Ніно… Я сім років чекав на тебе. Сім років жив як бобиль у цій старій квартирі, сподіваючись, що під старість ми будемо жити в палаці, як у Галі. Ти обіцяла! Ти втекла туди, а тепер хочеш залишити мене ні з чим? У неї є чоловік — нехай він її забезпечує!

— А ти мене забезпечив? — не витримала я. — За ті роки, що я надсилала гроші на «поточні витрати», ти хоч раз запитав, чи не болять у мене ноги? Чи не плачу я ночами? Ти купував собі нові інструменти, допомагав мамі, купував дорогий коньяк «для престижу». А тепер ти хочеш відібрати у доньки шанс на стабільність?

Скандал розгорівся небачений. Галина того ж вечора зателефонувала свекрусі. Наступного ранку мій телефон розривався від прокльонів пані Стефанії. — Ти невдячна! Ми тебе в сім’ю прийняли, а ти обікрала власного чоловіка! Михайло тепер хоче розлучення, і він правий. Ти там собі коханця знайшла, мабуть, тому й доньку там лишаєш, щоб хвости підчистити!

Ці слова боліли найсильніше. Я згадала кожну зекономлену копійку, кожну відмову собі навіть у зайвому шматочку сиру, щоб швидше назбирати потрібну суму. Виходить, поки я була «золотою антилопою», яка безвідмовно надсилає перекази, я була хорошою невісткою і дружиною. Як тільки я вирішила розпорядитися своїми ж заробленими грошима на користь дитини — я стала ворогом.

Зараз я перебуваю в дивному стані. Гроші фізично все ще у мене на рахунку. Марта знає про мої наміри й спочатку відмовлялася, але я наполягла. Я бачу, як вони з Маріо планують своє майбутнє, як вони поважають одне одного, і це дає мені сили.

Михайло не здається. Він виставив ультиматум: або гроші передаються йому для вкладення в нерухомість в Україні (на його ім’я, звісно), або він подає на розлучення. Свекруха і Галина зі мною не розмовляють, лише іноді пишуть образливі повідомлення про те, як я «профукала сім’ю».

Найцікавіше те, що Галина, яка найбільше кричала про мораль, сама так і не збудувала нормальних стосунків зі своїми дітьми. Її старший син уже встиг «прогуляти» значну суму з її заощаджень, а молодший взагалі не хоче з нею спілкуватися. Але вона все одно вчить мене жити.

Я дивлюся у вікно на італійські вулиці й розумію: повертатися мені нікуди. Те, що я вважала «домом», виявилося лише спорудою, яка трималася на моїх переказах. Як тільки потік грошей змінив напрямок — фундамент тріснув.

Чи шкодую я? Мабуть, лише про те, що не зробила цього раніше. Гроші, які мали принести нам стабільність, принесли лише правду. А правда часто буває дуже гіркою.

Я вирішила залишитися тут. Поки що буду доглядати за П’єтро, допомагати Марті з первістком, який скоро має народитися. А Михайло… якщо його кохання вимірювалося кількістю валюти в моєму конверті, то, можливо, розлучення — це не трагедія, а моє остаточне звільнення.

Виявляється, сім років в Італії навчили мене не тільки італійської мови та терпіння. Вони навчили мене головного: будувати треба не будинки, а власне життя. І краще жити в невеликій квартирі з чистою совістю, ніж у палаці, побудованому на зраді та жадібності тих, кого ти вважав найріднішими.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.