Знаєте, найгірше — це не тоді, коли тобі відверто грубіянять, а коли тебе просто не помічають, роблячи це з усмішкою і «найкращими намірами». От саме таке відчуття оселилося в моїй кухні того вечора, коли рідний син переступив поріг моєї квартири.
— Мамо, ну ти ж доросла жінка, маєш розуміти: ми зараз кожну копійку в бетон закопуємо, буквально кожен гріш на рахунку, — Сергій весело поплескав себе по кишенях куртки, демонструючи їхню символічну порожнечу. — Так що з нас сьогодні — тільки наше дороге товариство і гарний настрій!
Він стояв у коридорі — успішний, широкоплечий, у новій фірмовій парці, від якої пахло дорогим чоловічим парфумом і свіжим морозцем. За його спиною, трохи ніяковіючи, переступала з ноги на ногу Оксана. Невістка посміхалася лише кутиками губ, навіть не розстібаючи свого світлого пуховика, ніби досі вагалася: заходити їй всередину чи, може, краще перечекати цей візит десь на нейтральній території.
— Та хіба ж мені подарунки потрібні, синку? — я сплеснула руками, намагаючись, щоб голос звучав легко і невимушено, хоча десь глибоко в душі вже ворухнулося якесь дивне передчуття. — Роздягайтеся, мийте руки. У мене вже все на столі, чекаю на вас від самого ранку.
Я прийняла у сина куртку. Вона була важка, добротна, з того магазину, де ціни зазвичай пишуть дрібним шрифтом. На вішалці вона виглядала чужорідно поруч із моїм старим, трохи затертим на рукавах пальтом. Усередині щось легенько дряпнуло. Справа була зовсім не в «гостинчиках». Я не чекала на дорогі делікатеси чи якісь заморські напої. Але зайти до матері перед святом зовсім з порожніми руками, навіть не прихопивши пачки чаю чи звичайного солодкого рулету до столу… Це було для мене чимось новим. Раніше Сергій завжди приносив хоча б коробку цукерок. Мабуть, «іпотечна дієта», про яку вони так часто згадували, справді виявилася набагато жорсткішою, ніж я собі уявляла.
— Проходьте, проходьте до зали, — я швидко поправила зачіску перед дзеркалом. Укладання зробила ще вранці, блузку одягла святкову, ту саму, з перламутровими ґудзиками, яку берегла для особливих випадків. Нарешті сім’я зібралася разом.
У залі вже було накрито стіл. Я підійшла до справи ґрунтовно, готувалася два дні. У центрі великого блюда парувала відварена картопелька, щедро присипана свіжим кропом — аромат стояв такий, що голова паморочилася. Поруч, у кришталевій оселедниці, виблискував олією жирний оселедець, прикрашений кільцями фіолетової цибулі. Мої фірмові солоні огірочки, хрустка квашена капуста з журавлиною, і головна окраса вечора — запечена курка з часником та яблуками, золотиста і соковита.
Це була проста, чесна, домашня їжа. Саме те, чим я годувала Сергія двадцять років, поки він жив зі мною. Те, що він завжди обожнював і просив добавки.
Оксана увійшла до кімнати, окинула стіл швидким, оцінюючим поглядом і якось дивно поворухнула бровами.
— Оу… — тихо промовила вона, зупинившись біля стільця.
— Сідайте, дітки, поки все гаряче, — я підсунула стілець невістці, намагаючись бути гостинною. — Сергійку, тобі яку частину? Ніжку чи грудку? Пам’ятаєш, як ти в дитинстві за ту запечену шкірку готовий був усі іграшки віддати?
Син сів, потер долоні, вже тягнувся рукою до виделки. І тут Оксана легенько, майже непомітно для стороннього ока, торкнулася його ліктя. Сергій на мить завмер, наче отримав секретний сигнал.
— Маріє Іванівно, — почала невістка тим особливим тоном, яким зазвичай вихователі пояснюють дітям, чому не варто малювати на шпалерах. — Ви тільки не ображайтеся, але ми зараз такого не їмо.
Я застигла з ополоником у руці, наче мене приморозило.
— Якого «такого», Оксаночко? Несвіжого чи що? Та я ж курку буквально годину тому з духовки витягла, ще пара йде.
— Ні, ну що ви, справа не в свіжості, — Оксана скривилася, ніби відчула якийсь неприємний запах. — Просто все це… воно дуже важке для організму. Занадто жирне. Суцільні вуглеводи. Ми зараз дуже ретельно стежимо за тим, що потрапляє в наші тарілки. Сергій зараз на спеціальному етапі тренувань, у мене взагалі особливий протокол харчування… Коротше кажучи, картопля і хліб — це для нас зараз під суворою забороною. А в курці у вас, здається, сметана була для маринаду?
— Сметана, — розгублено підтвердила я. — Сметана, часничок, трішки спецій… Все домашнє.
— Ну от, бачиш, — Оксана переможно подивилася на чоловіка. — Сергію, тобі ж завтра на тренування. Ти ж не хочеш, щоб усі зусилля за тиждень пішли нанівець через один вечір?
Син глянув на рум’яну курячу ніжку, від якої йшов неймовірний аромат, потім перевів погляд на дружину, а тоді на мене. В його очах на коротку мить майнула якась дитяча туга, але він швидко опанував себе і вирівняв спину.
— Так, мам, Оксанка правду каже. Ми зараз намагаємося режим не збивати. Ти тільки не ображайся, добре? Ми просто посидимо з тобою, поспілкуємося, водички поп’ємо. Нам же головне — компанія.
Вечеря за ціну моєї пенсії
Я повільно опустила ополоник назад у каструлю.
— Як це — водички? Ви ж тільки з роботи, голодні мабуть. Надворі вже вечір, холодно…
— Та нічого страшного, не переймайся, — відмахнувся син, дістаючи з кишені телефон останньої моделі. Сяючий екран миттєво відбив світло люстри. Ця іграшка, я знала, коштувала стільки, скільки я отримую від держави за пів року свого відпочинку. — Ми зараз швидко вирішимо це питання.
Він почав швидко водити пальцем по екрану, щось гортаючи. Я сіла на своє місце, відчуваючи себе абсолютно зайвою на власному святі. Переді мною стояла гора їжі, на яку я витратила не лише купу часу, а й відчутну частину свого скромного бюджету. А мої гості сиділи перед порожніми тарілками і з захопленням вивчали меню в якомусь додатку.
— О, дивись, тут обіцяють доставку за сорок хвилин, — пожвавішав Сергій. — Оксан, тобі рибу з диким рисом чи, може, салат з тунцем?
— Візьми той набір з вугром і салат з авокадо, — впевнено скомандувала невістка. — Тільки перевір, щоб заправка була окремо, мені зайвий цукор не потрібен.
— Добре… А мені тоді стейк на парі та ще кілька легких закусок.
Я слухала цей діалог, і в моїх вухах починав наростати якийсь дивний гул. Я все ніяк не могла зв’язати два факти: їхню «жорстку економію на бетон» і те, що відбувалося зараз.
— Сергійку, — тихо запитала я, намагаючись, щоб голос не дрижав. — А це не занадто дорого? Ви ж кажете, що кожна копійка на рахунку, іпотека, ремонт… Навіть до чаю нічого не змогли купити, бо економите.
Син, не відриваючись від екрана, коротко хмикнув:
— Мамо, ну ти порівняла. Їжа — це ж святе. Це наше здоров’я, наша енергія. На паливі для організму економити не можна, бо потім дорожче вийде лікуватися. О, все, замовив. Вийшло… ну, скажімо так, як гарний похід у продуктовий магазин на тиждень. Але це того варте.
Сума, яку він мимохідь озвучив, змусила моє серце стиснутися. Вони приїхали до мене без нічого, посилаючись на тотальну фінансову скруту. Не привезли матері навіть малесенької плитки шоколаду до свята. Але зараз, не моргнувши оком, виклали за одну вечерю суму, яка для мене була б цілим статком, просто тому, що мамина запечена курка — це «не той рівень».
— Зрозуміло, — сказала я. Голос став сухим і неживим, наче осіннє листя під ногами.
— Мамина їжа — це шкода, а пластикові коробки — користь, — прошепотіла я сама до себе, але вони мене не почули.
— Маріє Іванівно, ну навіщо ви так драматизуєте? — Оксана знову закотила очі. — Світ змінюється, звички змінюються. Ми ж не просимо вас за це платити. Ми самі себе забезпечуємо. Просто у нас зараз інший спосіб життя. Час зараз такий — швидкий, сучасний.
Я мовчки взяла виделку і наколола шматочок картоплі. Вона була ідеальною — розсипчастою, ніжною, саме такою, як треба. Я їла, але кожен шматок ставав мені поперек горла. Наступні сорок хвилин пройшли в якійсь тягучій, липкій тиші. Я намагалася щось жувати, вдаючи, що все гаразд. Сергій та Оксана сиділи, заглибившись у свої смартфони, зрідка перекидаючись короткими фразами про якихось знайомих блогерів чи колір плитки для ванної. На мої спроби завести розмову про їхні справи чи здоров’я відповідали короткими «нормально» або «все під контролем».
А потім у домофон різко задзвонили.
— О, кур’єр! Нарешті! — Сергій підхопився так енергійно, ніби він виграв у лотерею. — Я сам відкрию!
За хвилину він повернувся до кімнати з двома великими паперовими пакетами. Від них миттєво пішов різкий, специфічний запах — соєвий соус, якісь гострі приправи, смажена риба. Цей запах був абсолютно чужим у моїй квартирі. Він грубо, нахабно перебивав рідний, затишний дух моєї запеченої курки та яблук.
Сергій з легким гуркотом поставив пакети прямо на стіл, відсунувши мою вазу з серветками і навіть тарілку з хлібом.
— Ну, почнемо бенкет! — весело скомандував він, дістаючи чорні пластикові бокси.
Один контейнер він поставив прямо перед собою, майже закривши мені огляд на його обличчя. Інший Оксана прилаштувала поруч із моїм оселедцем, гидливо відсунувши тарілку з рибою краєм своєї виделки.
— Мам, тобі запропонувати не можу, вибачай. Тут усе або сире, або з такими спеціями, що тобі точно не піде, — турботливо сказав Сергій, розламуючи одноразові палички.
— Та я й не прошу, — тихо відповіла я, дивлячись, як вони з величезним апетитом починають поглинати свою «правильну» і «корисну» їжу.
У цей момент я нарешті зрозуміла одну дуже просту річ. Справа була зовсім не в їжі. І навіть не в грошах, хоча і в них теж. Справа була в тому, що я стала для них просто зручним пунктом у графі «відвідати матір». Обов’язком, який треба виконати, але при цьому зовсім не обов’язково поважати правила і працю тієї самої матері.
Я повільно встала з-за столу.
— Ти куди, мамо? — Сергій завмер із паличками біля рота.
— Та ось, думаю, треба трохи місце звільнити, — спокійно сказала я, беручи в руки велике блюдо з куркою. — А то вам тут тісно, коробки ставити нікуди. Та й запах моєї вечері вам, мабуть, апетит псує, ви ж таке не вживаєте.
Я віднесла курку на кухню. Потім повернулася за картоплею. Потім за оселедцем, огірочками та капустою. Я спокійно, без жодних різких рухів чи криків, переносила все, що готувала для них, назад на плиту. Стіл пустів на очах. На білій накрахмаленій скатертині залишилися тільки їхні чорні пластикові коробки, палички та смартфони.
— Маріє Іванівно, ну навіщо ви це робите? — протягнула Оксана, але жувати не перестала. — Ми ж не виганяємо вашу їжу. Нехай би стояла, нам вона не заважає.
— Ні, Оксаночко, — я зупинилася у дверях із останньою мискою. — Не нехай. У вас своє харчування, особливе, вишукане. От і будемо вечеряти окремо. Ви — у залі за сучасними стандартами, а я — на кухні, по-старому.
Я пішла на кухню і щільно зачинила за собою двері. Сіла на свою стару табуретку і просто дивилася на курку, яка вже почала застигати.
Минуло хвилин десять. Я просто сиділа в тиші, слухаючи, як за стіною приглушено бурмоче телевізор і лунає сміх невістки. А потім двері кухні обережно прочинилися.
— Мам, ти що, справді образилася? — голова Сергія з’явилася в отворі.
У його голосі я почула щире здивування. Він справді не розумів, що сталося. Для нього ця ситуація була чисто технічною: одна їжа не підійшла — замовили іншу, проблема вирішена, всі ситі. Все ж «тип-топ», як він любить казати.
Я мовчки дістала чистий контейнер, поклала в нього курячу ніжку, кілька картоплин і ложку капусти. Щільно закрила кришкою.
— Заходь, синку, — сказала я тихо. — Є одна розмова.
Сергій зайшов, щось дожовуючи на ходу. Став біля підвіконня, підпираючи спиною штору.
— Ну, мам, серйозно. Оксана просто дуже стежить за фігурою і здоров’ям. Ти ж знаєш, зараз такий час, жінки на цьому схиблені. Це ж важливо для неї.
— Важливо, я розумію, — кивнула я. — А ще я знаю, Сергію, скільки коштує кілограм доброго м’яса на ринку. І я приблизно уявляю, скільки коштує ваша нинішня вечеря з доставкою. На ці гроші можна було б купити продуктів і годувати сім’ю тиждень, а то й два.
— Ой, ну знову ти починаєш ці свої підрахунки, — скривився він. — Ми працюємо, ми заробляємо, ми можемо собі це дозволити. Хіба ми не маємо права на комфорт?
— Маєте, — погодилася я. — Собі ви можете дозволити все. А матері — нічого.
— У якому сенсі? — він перестав жувати і підозріло подивився на мене.
— У прямому, Сергію. Ви приїхали сьогодні з порожніми руками. Сказали, що грошей немає, що кожна копійка йде на іпотеку і майбутній бетон. Я це почула і прийняла. Я, пенсіонерка, накрила стіл на свої скромні кошти, щоб хоч якось вас порадувати. А потім ви при мені, на моїх очах, спокійно витрачаєте суму, яка дорівнює добрій частині моїх місячних виплат, на одну-єдину вечерю. Тільки для себе. Ви навіть не подумали, як це виглядає з боку.
— Мам, ну ти пересмикуєш! Ми ж не просили тебе так витрачатися! Ми б приїхали і замовили доставку на всіх, якби знали, що ти так серйозно до цього поставишся…
— Якби знали що? — перебила я його. — Що мати — це не автоматична безкоштовна їдальня, яка має терпіти будь-яку неповагу? Що в гості до близьких людей прийнято приходити з увагою, а не зі своїм рестораном у пакетах?
Сергій насупився, обличчя його стало жорсткішим.
— Ти хочеш сказати, що ми тебе не поважаємо? Тільки через те, що ми замовили собі рибу замість твоєї курки?
— Я хочу сказати, синку, що ви дуже зручно навчилися економити. Ви економите там, де можна не платити — на почуттях, на часі, на повазі до старших. А там, де справа стосується вашого особистого задоволення — там ваш гаманець відкривається дуже легко. Це не називається «економія на іпотеку», Сергію. Це називається егоїзм.
У кухні повисла важка тиша. Було чути, як у залі Оксана голосно розмовляє по телефону, мабуть, уже переповідаючи подрузі історію про «дивну маму Сергія».
Син подивився на контейнер із їжею, який я зібрала і поставила на край столу.
— Це мені? — запитав він, кивнувши на лоток.
— Ні, Сергію, — я похитала головою. — Це для баби Ганни, моєї сусідки. Вона після хвороби, їй зараз важко самій готувати. А курка хороша, домашня, корисна. Не пропадати ж добру.
Син почервонів. Плями пішли по шиї, як колись у дитинстві, коли він намагався приховати розбиту сусідську шибку.
— Мам… Ну, вибач. Ми справді… якось не подумали. Негарно вийшло, я розумію.
— Вийшло так, як вийшло, — я встала і взяла контейнер. — Ідіть, доїдайте свої делікатеси, бо охолонуть. Вам же ще їхати далеко, таксі зараз теж не дешевшає.
— Ти нас виганяєш? — у його голосі почулася образа.
— Ні. Я просто дуже втомилася. І хочу віднести вечерю людині, яка їй справді зрадіє.
Я накинула на плечі теплу хустку і вийшла з кухні, залишивши сина наодинці з його думками. Проходячи через залу, я навіть не поглянула в бік Оксани. Вона так і сиділа в телефоні, ледаче колупаючи залишками рису в чорній коробці.
— До побачення, Маріє Іванівно! — гукнула вона мені в спину, коли я вже взувалася. — Дякуємо за гостинність, було… цікаво!
— На здоров’я, — тихо відповіла я і вийшла на сходовий майданчик.
Біля дверей баби Ганни я постояла хвилину, глибоко вдихаючи прохолодне повітря під’їзду. Серце калатало, як після важкого підйому в гору. Чи було мені боляче? Звісно. Але водночас я відчула якесь дивне, майже забуте полегшення. Наче я нарешті скинула з себе старий, брудний мішок, який тягла роками, боячись образити сина, боячись здатися «несучасною», боячись бути незручною чи занадто вимогливою.
Баба Ганна відкрила двері не одразу. Вона була в старенькому халаті, спиралася на паличку, але її очі, коли вона побачила мене, миттєво засяяли.
— Марійко? Сталося щось? Чого ти так пізно?
— Ні, Ганнусю, все добре. Просто ось… пригощайся. Свято ж сьогодні, я готувала. Тут курка, картопелька з кропом, капуста. Все ще тепле, тільки з печі.
— Ох, сонечко ти моє, — сусідка ледь не розплакалася, притискаючи теплий контейнер до грудей. — А я якраз сиділа, думала, що б його перекусити, бо сил готувати зовсім немає. А тут — такий бенкет! Заходь, Марійко, чайку поп’ємо? У мене десь була цукерка гарна, я її спеціально до свята берегла.
— Зайду, Ганнусю, — посміхнулася я. — З великим задоволенням зайду.
Ми сиділи на маленькій, але дуже затишній кухні сусідки, пили неміцний чай і ділили ту одну цукерку на двох. І знаєте, мені було тепло. Набагато тепліше, ніж годину тому у власній великій вітальні з рідним сином. Ми говорили про старі часи, про квіти на підвіконні, про те, що життя — воно коротке, і треба цінувати кожен сонячний промінь.
Коли я повернулася до себе за годину, в квартирі вже було тихо. Їхні речі зникли. На столі в залі залишилися лише порожні пластикові коробки, брудна дерев’яна паличка і купа зім’ятих серветок. Пакет зі сміттям вони, звичайно ж, із собою не забрали — мабуть, це теж не входило в їхню «програму економії енергії».
Я мовчки зібрала весь цей пластиковий непотріб у мішок. Ретельно витерла стіл. Відчинила вікно навстіж, щоб вивітрити той різкий чужий запах.
Раптом на телефон прийшло повідомлення. Від Сергія.
«Мам, ми вже вдома. Ти це… вибач ще раз. Я Оксані сказав, що ми справді некрасиво вчинили. Наступного разу ми обов’язково все самі купимо, обіцяю».
І слідом прийшло сповіщення про грошовий переказ. Сума була значною — саме такою, яку вони витратили на ту свою вечерю з доставкою.
Я довго дивилася на екран телефону. Спочатку хотіла відправити гроші назад — гордість підказувала натиснути кнопку «повернення». Але потім я глянула на свій старий холодильник, який вже почав підозріло гудіти. Подивилася на квитанції за комунальні послуги, що лежали на тумбочці.
Я прийняла переказ.
«Дякую, синку», — написала я у відповідь. — «Я куплю собі на ці кошти щось корисне для дому. А до мене наступного разу приїжджайте просто так, без жодних приводів. Тільки попереджайте заздалегідь. Щоб я знала, що мені не треба стояти біля плити».
Я відклала телефон і пішла на кухню. Там, у банячку, залишався ще один невеликий шматочок курки — саме той, який я найбільше люблю. Я налила собі свіжого чаю, сіла біля вікна, дивлячись на вогні вечірнього міста, і спокійно повечеряла. Одна. У повній тиші. І знаєте що? Було справді смачно.
Я зрозуміла, що любов дітей не вимірюється сумами переказів чи вартістю їхніх телефонів. Вона вимірюється вмінням поважати твій світ, твої старання і твою старість. І якщо вони цього ще не навчилися — що ж, у мене тепер є достатньо часу і терпіння, щоб навчити їх цьому. Поступово, без криків, просто встановлюючи власні кордони.
Тої ночі я спала дуже міцно. Мені більше не було страшно бути «несучасною». Бо я знала головне: моя картопля з кропом і моє вміння віддати останнє сусідці — це і є справжнє життя. А все інше — то лише пластикові коробки, які рано чи пізно опиняються у смітнику.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
