Коли Марія згадувала своє дитинство, її пам’ять не малювала райдужних барв. Вона завжди бачила одну й ту саму, ніби вицвілу від часу, картину: стару хату під лісом, стіни якої вже давно потребували ремонту, і вікно, у яке вітер залітав так настирливо, ніби хтось невидимий постійно намагався відчинити двері й увірватися в їхнє і без того нелегке життя. І на цій картині дві маленькі дівчинки — вона, Марія, і старша сестра Світлана — сиділи на теплій печі, гріли ноги й мріяли про якесь інше життя. Про таке, де не треба рахувати копійки, щоб вистачило на хліб, де мама не плаче ночами від нестерпної втоми, а тато не зітхає гірко, дивлячись на свої діряві чоботи, які вже не мали чим латати.
Це була бідність не лише матеріальна, а й бідність надії.
Життя у селі, схоже на повільний струмок, тягнулося своїм звичним, одноманітним ходом. Дівчата виросли, розквітли своєю природною, сільською красою. Вийшли заміж майже одночасно, народили дітей, немов змагаючись із долею. Але бідність не відступала. Вона, як тінь, слідувала за ними, переходячи від батьківської хати до їхніх власних, невеликих осель.
Чоловіки в обох працювали де могли: сезонно на полях, випадково на будівництвах, аби щось заробити, аби протягнути до наступної весни. Ці заробітки були нестабільними, як погода восени.
І тоді першою вирішила Світлана. Вона завжди була рішучішою, мала гострий язик і вміла відстоювати своє.
— Я поїду в Італію. Тут нам нічого не світить, — сказала вона одного разу чоловікові, і це було сказано не як прохання, а як остаточний вирок їхньому теперішньому існуванню.
Марія лишилася. Вона мала двох дітей, молодших, ніж у сестри, що вимагали постійного догляду. Та й страх сидів у ній глибоко, мов заноза. Як це — їхати невідомо куди, до чужих людей, без знання мови, без жодних навичок, окрім сільської праці? Їй здавалося, що вона розвалиться на частини від такої непевності.
Роки йшли, немов відбиваючи такт на старому годиннику. Світлана влаштувалася в Італії доглядальницею, так званою баданте. Гроші вона висилала додому, і ці кошти швидко перетворювали її життя. На материнській хаті з’явилися добротні, важкі двері, немов оберіг від минулого. Вона купувала нові меблі, що пахли свіжістю, а не пліснявою, привозила з-за кордону модний одяг, дорогу косметику. В її домі стало світліше, заможніше, і в її очах з’явилося більше блиску — блиску успіху, що був для Марії недосяжним.
Марії ж блищало тільки від сліз. Її життя лишалося скромним, часто вони жили впроголодь, іноді доводилося позичати картоплю. Але вона ніколи, ніколи не казала про це дітям. Вона була матір’ю-тигрицею, яка намагалася прикрити своїм тілом ділянку землі, аби тільки її діти не відчули тієї гострої, принизливої бідності, якою дихала її молодість.
Кожного разу, коли сестра дзвонила, Марія, збираючи всю свою сміливість, просила:
— Свєтко, забери мене до себе. Благаю. Я вже можу їхати, діти підросли. Я маю сили, я справлюся, я буду робити все, що скажеш.
— Та ні, Марічко, — відповідала старша, і в її голосі був відчутний холодок, ніби відчинені двері взимку. — Ти там не потягнеш. Ти слабенька. Ти з людьми не ладнаєш. Ти знаєш, яка ти мовчазна, тобі треба нахабства, а ти тиха, як миша. То не для тебе.
І кожного разу Марія опускала трубку з такою важкістю в грудях, ніби на неї поклали кам’яний жорновий камінь. Туга ставала ще гіркішою, ще більш гострою, коли Світлана на Різдво приїжджала додому. Вона була висока, доглянута, у дорогій, брендовій куртці, що пахла не нашими морозами, а чужим життям. Вона привозила великі, красиві сумки подарунків: іграшки, солодощі, дорогі парфуми… для всіх: для чоловіка, для дітей, для матері, для сусідок.
Марії ж діставалася лише пачка кави. Завжди одна й та сама пачка, в однаковій упаковці.
— Оце тобі, — казала старша сестра з недбалою великодушністю, — забирай. Мені дали, а я не п’ю такої, мені вона не пасує.
— Дякую, Світлано… — тихо відповідала молодша, хоч у серці щось обривалося. Це було принизливе подаяння, а не дар.
Одного разу, коли Світлана знову відмовила їй у допомозі, Марія сиділа й плакала, сховавши обличчя в долонях. Вона не витримала цієї самотності й розповіла все сусідці Оксані.
Оксана була жінка добра, щира, з відкритим обличчям. Хоч і сама була бідова, бо теж їздила по заробітках, але в інше місто, до іншої родини. Вона прийшла до Марії з кухлем гарячого молока.
Оксана довго мовчала, слухала, дивилась на Марію, а потім сказала дуже просто, без філософії, прямо в очі:
— Марічко, а поїхали зі мною. Я тебе візьму. Там люди нормальні. Я тобі роботу дам, поки ти не знайдеш кращої. Житло знайдемо. Я вже знаю, що й до чого. Не бійся, ти сильніша, ніж думаєш.
Марія не могла повірити. Вона підвела на неї здивовані, червоні від сліз очі.
— Та як? Я ж для тебе ніхто, сусідка… Чого ти це робиш?
Оксана нахилилася до неї й усміхнулася усмішкою, що була тепліша за гарячий камінь у печі.
— Слухай, Марічко, — сказала вона, — рідні не завжди по крові. Буває, чужий стане ріднішим за сестру, бо чужий може мати більше любові, ніж та, що виросла з тобою в одній хаті. Або більше совісті.
І вона дотримала свого слова. Вона допомогла зібрати документи, позичила грошей на квиток, заспокоїла її чоловіка, пообіцявши, що поверне Марію цілою й здоровою, а головне — сильною.
Через місяць Марія стояла в аеропорту з маленькою, обшарпаною валізою, стискаючи в руках стару курточку. Страх ще сидів у ній, але вже не кам’яним тягарем — тепер він був лише тінню, що відступала. Бо поруч була Оксана, яка не відступала від неї ні на крок, щось розповідаючи, сміючись, відволікаючи від сумних думок.
В Італії життя Марії перевернулося. Це було важко, це було виснажливо.
Перші два тижні вона плакала вечорами. Плакала від втоми, від принизливої нездатності пояснити елементарні речі через мовний бар’єр. Але було житло, маленька, але тепла кімнатка, було триразове харчування, була робота, і найголовніше — була підтримка.
— Не переживай, — казала Оксана. — Всі через це проходять. Ти впораєшся. Ти ж Миколаєва дочка.
І Марія впоралася. Її тиха наполегливість, її сумлінність, яка була відточена роками сільської праці, зробили свою справу. Вона швидко вчила мову, її цінували за акуратність.
За пів року вона працювала вже в іншій, більш заможній родині, де її поважали, добре платили й навіть називали не просто Марією, а “signora Maria” — Пані Марія.
Вона почала висилати гроші дітям, робити ремонти, купувати те, чого ніколи не могла купити раніше. Її чоловік купив нові чоботи, а вона — нову, яскраво-червону куртку, щоб нарешті відігнати сірість зі свого життя.
Світлана дізналася про це від когось із знайомих. І дивно було чути її голос по телефону, такий вже не зверхній, а ніби збентежений, трохи розгублений:
— То ти все-таки в Італії? Ти поїхала?
— Так, — спокійно відповіла Марія. У цьому «так» не було образи, лише констатація факту.
— І працюєш нормально? Ну, як тобі там?
— Так. Працюю.
Після цієї розмови старша сестра дзвонила все рідше. Може, їй було соромно. Може, вона не знала, як себе поводити з «слабенькою» Марією, яка виявилася сильнішою за неї.
Аж поки одного дня Світлана не зателефонувала зовсім іншою. Її голос був ламкий, стомлений, у ньому пролунала нотка, яку Марія ніколи раніше не чула — нотка відчаю.
— Марічко… мені треба допомога. Терміново. Син наробив боргів, там велика сума, — прошепотіла вона. — Я не витягую… Мене скоро з роботи звільнять.
— Скільки потрібно? — тихо спитала молодша. Її серце не тріпотіло, не раділо помсті, воно було рівним і спокійним.
— Ну… хоча б три тисячі євро. Тисячі три. Я віддам, чесно, коли на ноги стану…
Марія довго мовчала. Усередині в неї ворушилося все: образи, спогади про ту пачку кави, той біль, що колись пекло, коли вона благала про шанс, а їй відмовляли. Вона могла б сказати: «То не для тебе». Вона могла б повісити трубку.
І все ж вона сказала:
— Я дам.
— Справді?.. — Світлана не повірила, у її голосі чулася надія.
— Так. Я перерахую їх сьогодні.
І вона перерахувала гроші того ж дня. Вона позичила частину в Оксани, додала свої заощадження і відправила три тисячі євро.
Коли Оксана дізналася про це, вона тільки головою похитала, дивлячись на Марію з повагою:
— Марічко, диви. Ти просила — вона не дала. А ти, хоч і мала підстави відмовити, все одно допомогла. Як ти так можеш?
Марія лише посміхнулася, поправивши на собі червону куртку.
— Розумієш, Оксано, я не хочу бути подібною до неї. Хай між нами буде різниця, — вона торкнулася рукою грудей. — Хай мої діти знають: допомагати треба завжди, навіть коли тобі не допомогли. То моя совість, мій характер. Я не хочу, щоб моє серце стало черствим. Бог бачить.
Оксана обняла її за плечі. Це було міцне, сестринське, щире, обійми.
— Знаєш, Маріє… у тебе добре серце. Небо тобі дає більше, ніж вона може уявити. Тому що ти не забула, як це — бути людиною.
І Марія вперше за багато років відчула не просто полегшення, а глибоку, істинну радість, наче хтось нарешті поставив крапку після довгого, болючого речення. Вона нарешті розірвала коло бідності не лише грошима, а й душею.
Бо так буває в житті: рідна кров не завжди стане підтримкою. А чужа душа, що прийшла несподівано, може стати ріднішою за сестру.
Марія й Оксана досі працюють поруч, живуть разом, як дві сестри, яких доля з’єднала не випадково, а цілеспрямовано.
Бо інколи Бог дає нам не тих, кого ми просимо — родичів і багатих, — а тих, кого ми потребуємо: людей із чистою совістю та добрим серцем. І це — найбільший, несподіваний подарунок долі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
