Маргарита Миколаївна сиділа у своєму улюбленому старенькому кріслі, обтягнутому дорогою оксамитовою тканиною.
У вітальні панувала та особлива, густа тиша, яку можна зустріти лише у великих квартирах, де живе одна людина.
На журнальному столику, зробленому з цільного масиву дуба, стигла чашка ароматного чаю з бергамотом.
Пара, що здіймалася над порцеляною, нагадувала привидів минулого, які щовечора приходили до неї на розмову.
Їй було сімдесят два.
За мірками сучасного життя — поважний, але цілком активний вік.
Проте останнім часом самопочуття почало зраджувати її: серце іноді збивалося з ритму, немов старий годинник, а ноги теж давали знати про себе на кожну зміну погоди.
Але найсильніше турбував не так фізичний стан. Боліла душа, яка ніяк не могла знайти відповідь на питання:
«Де саме я звернула не туди?»
Дехто з людей, можливо, скаже: «Знову меланхолія! Чого їй не вистачає? Має гроші, має дах над головою».
Але Маргарита знала: розкішні стіни не вміють обіймати, а банківський рахунок не запитає:
«Як ти себе почуваєш, мамо?».
Її пам’ять часто повертала її в той сірий осінній вівторок тридцятирічної давнини.
Вона пам’ятала навіть запах — суміш мокрого асфальту та дешевого одеколону її тодішнього чоловіка, Геннадія.
Він стояв у передпокої з однією невеликою валізою. Його погляд був порожнім, немов випалене поле.
— Я зустрів людину, з якою відчуваю себе живим, Маргарито, — кинув він тоді, не дивлячись їй в очі. — Не чекай. Я їду в іншу область. Діти вже дорослі, якось розберетеся без мене.
Він пішов, не залишивши навіть номера телефону, не кажучи вже про гроші на продукти.
Маргарита залишилася з двома підлітками — Артемом та Оксаною.
Це був момент її особистого пекла. Вона не мала часу на сльози чи смуток.
Страх перед злиднями виявився сильнішим за біль від зради.
Тоді вона прийняла рішення, яке визначило її долю на наступні три десятиліття:
«Мої діти ніколи не будуть знати нужди. Я дам їм усе, чого не зможе дати цей батько, який відмовився від нас».
Вона стала «залізною леді» раніше, ніж це стало модним терміном.
Маргарита працювала на знос.
Вона починала з невеликого торгового лотка, мерзла на ринках, потім відкрила перший магазин, другий, третій.
Вона навчилася рахувати кожну копійку, домовлятися з постачальниками, витримувати перевірки та конкуренцію.
Її життя перетворилося на нескінченний марафон між банками, складами та офісом.
— Мамо, а ми підемо сьогодні в парк? — питала маленька Оксана, смикаючи її за поділ пальта.
— Не сьогодні, сонечку. Мені треба закрити звіт. Ось тобі гроші, купи собі ту ляльку, про яку ти мріяла, — відповідала Маргарита, навіть не знімаючи слухавки з плеча.
Вона купувала їхню любов дорогими кросівками, сучасними гаджетами, поїздками в табори та найкращою освітою.
Вона думала, що забезпечене майбутнє — це і є найвищий прояв материнського обов’язку.
Вона не помітила, як замість теплих розмов на кухні в їхньому домі оселилися товарно-грошові відносини.
Діти звикли, що мама — це джерело ресурсів, а не людина, якій можна виплакатися в плече.
Сім років тому Маргарита Миколаївна офіційно передала справи найманим менеджерам і пішла на відпочинок.
Вона була заможною жінкою.
У неї була трикімнатна квартира в історичному центрі міста з високими стелями та ліпниною, розкішна дача в хвойному лісі, де повітря можна було пити, і солідний капітал у кількох валютах.
Вона сподівалася, що тепер нарешті настане час для сім’ї.
Вона уявляла спільні недільні обіди, розмови про онуків, поїздки до моря.
Але реальність виявилася холодною, як лід у морозилці.
Артем та Оксана жили в тому ж місті, всього за кілька кварталів від неї. Але вони були «дуже зайняті».
Вони дзвонили по вихідних, сухо запитували про тиск і обіцяли заїхати «наступного місяця».
Єдиним днем, коли вся родина збиралася разом, був Новий рік.
І то, Маргарита відчувала, що вони приходять лише для того, щоб отримати свої дорогі подарунки та відбути чергову сімейну повинність.
Вона сиділа у своїй великій квартирі і слухала, як працює холодильник.
Самотність у розкоші виявилася набагато страшнішою, ніж самотність у бідності.
Справжнє прозріння прийшло минулого місяця.
Була так недобре, що вона ледь встигла викликати «швидку».
Тиждень у стаціонарі став для неї часом істини.
Прогнози фахівців були стриманими: серце вже не те, потрібен спокій, дорогі препарати та, найголовніше, постійний догляд.
І сталося «диво».
Як тільки інформація про її важкий стан і невтішні прогнози дійшла до родичів, лікарняна палата Маргарити Миколаївни перетворилася на центр паломництва.
Сусідки по палаті, прості жінки з державними пенсіями, зітхали від захоплення:
— Ох, Миколаївно, які у вас діти золоті! І син кожен день, і невістка, і племінники навіть квіти принесли. От що значить добре виховання!
А Маргарита дивилася на них і бачила інше.
Вона бачила, як Артем оцінюючим поглядом оглядає її палату, немов приміряє на себе її майбутній спадок.
Вона бачила, як Оксана, поправляючи їй ковдру, запитує:
— Мамо, а ти не пам’ятаєш, де лежать документи на заміський будинок? Ми просто хотіли перевірити, чи там все в порядку з податками.
У повітрі виразно пахло не ліками, а жадобою.
Племінники, яких вона не бачила роками, раптом почали згадувати, як сильно вони люблять свою «дорогу тітоньку».
Всі вони танцювали перед нею химерний танець улесливості, намагаючись перевершити один одного в «турботі».
Повернувшись додому, Маргарита Миколаївна виявила, що візити не припинилися.
Тепер її телефон не замовкав.
Кожен намагався догодити: хтось привозив дієтичні продукти, хтось пропонував оплатити найкращу доглядальницю (звісно, з її ж коштів), хтось просто сидів поруч і з фальшивою посмішкою заглядав у вічі.
Але в цих очах не було любові.
Там були квадратні метри квартири в центрі. Там була земельна ділянка в лісі. Там були банківські осередки.
Одного вечора вона ненароком підслушала розмову Артема та Оксани на кухні, коли вони думали, що вона спить.
— Треба вирішити, що робити з дачею, — шепотів син. — Я б її продав одразу. Навіщо нам цей старий мотлох? Гроші вкладемо в мій бізнес.
— А я хочу квартиру, — відповідала Оксана. — Вона ідеальна під оренду. Мамі вже все одно, а нам треба думати про своє майбутнє.
Маргарита лежала в темряві своєї спальні, і сльози, які вона забороняла собі тридцять років, нарешті потекли по її зморшкуватих щоках.
Вона зрозуміла: вона не виховала дітей.
Вона виростила споживачів. Вона створила людей, для яких думка про те, що її скоро не стане — це лише фінансова операція.
Єдиною людиною, яка не змінилася після її хвороби, була сусідка по майданчику — Ганна Степанівна.
Проста вчителька на пенсії, яка завжди приносила Маргариті домашнє варення чи просто заходила посидіти пів години, щоб розповісти новини з двору.
Ганна не знала про розміри рахунків Маргарити. Вона просто бачила самотню жінку, якій важко піднятися на третій поверх.
— Слухай, Рито, ти не сумуй, — казала Ганна, заварюючи їй звичайний чай із ромашки. — Хочеш, я завтра прийду, підлоги помию? Мені не важко, а тобі легше буде. І грошей твоїх мені не треба, у мене своя пенсія є, на хліб вистачає.
Саме в ці моменти Маргарита Миколаївна відчувала ту справжню людську теплоту, яку вона намагалася купити дітям за мільйони, але так і не знайшла.
Сьогодні вранці Маргарита Миколаївна прийняла рішення.
Вона зателефонувала своєму юристу і попросила підготувати документи на повний перегляд заповіту.
Вона думає про те, щоб залишити все майно благодійному фонду або тій самій Ганні Степанівні, за умови довічного утримання.
Вона знає, який скандал буде.
Вона уявляє обличчя Артема та Оксани, коли вони зрозуміють, що їхній «танець біля ліжка» був марним.
Можливо, це жорстко. Можливо, це виглядає як помста.
Але Маргарита вперше відчуває себе не жертвою, а господинею своєї долі.
— Якщо ви любите мої гроші більше, ніж мене, — прошепотіла вона, дивлячись на сіре небо за вікном, — то нехай ці гроші і стануть вашим головним уроком.
Вона хоче прожити свою решту чи роки в оточенні людей, які бачать у ній жінку, а не спадковий реєстр.
Нехай це буде догляд за гроші, але він буде чесним. Без цієї липкої, солодкої брехні, яка отруює повітря в її домі.
Але мати вирішила, що дітям правди не буде казати, нехай вони виконують свій обов’язок, як його виконувала колись вона, коли важко працювала, щоб дати дітям все необхідне. Ха дбають про неї, навіть, якщо й не побачуть свого спадку, хай це для них стане уроком.
Але чи вірно це зі сторони матері – мовчати про заповіт, чи потрібно чесно зізнатися про те, що їм нічого не дістанеться і бути чесною до кінця, адже рідніших людей за рідних дітей немає, як би там не було?
Та й хіба не мати винна у тому, що діти звикли лише до її грошей?
Фото ілюстративне.
