Юність — це дивний час, коли ми дивимося на світ через кольорові скельця, не помічаючи справжніх скарбів, що лежать під нашими ногами.
Маргарита пам’ятала себе вісімнадцятирічною дівчиною, яка з несамовитим запалом пакувала чемодани в батьківській хаті.
Тоді рідна домівка здавалася їй затісним коконом, а батьківська опіка — невидимими кайданами.
«Швидше б поїхати! Швидше б стати дорослою!» — пульсувало в її скронях.
Вона мріяла про шум великого міста, про вогні проспектів і, головне, про солодку незалежність.
Коли потяг нарешті рушив у бік університетського центру, Марго відчула такий приплив щастя, ніби вона щойно виграла головний приз у житті.
Вона насолоджувалася самостійністю: сама вирішувала, коли снідати, куди йти ввечері та з ким дружити.
Тоді їй здавалося, що свобода — це і є кінцева мета будь-якої людини.
Після навчання прийшла нова хвиля очікувань.
Маргарита, як і багато її одноліток, малювала в уяві ідеальний шлюб.
Вона хотіла не просто заміжжя, а справжню казку: розкішну білу сукню з довгим шлейфом, обручки, що сяють на сонці, і люблячого чоловіка, який триматиме її за руку все життя.
Андрій з’явився в її житті саме тоді, коли вона була готова до цієї ролі.
Він був втіленням доброти та надійності.
Весілля стало тріумфом її мрій, але щойно свято закінчилося, Марго відчула нову мрію — бажання стати матір’ю.
Материнство принесло в її дім шум, гамір і вічний безлад, який спочатку захоплював, а потім почав виснажувати.
Маргарита Миколаївна згадувала, як вона, втомлена від безсонних ночей біля колисок сина Олега та доньки Світлани, рахувала дні до того моменту, коли вони нарешті підуть до садочка.
— Коли вже вони підростуть? — зітхала вона, збираючи іграшки по всій квартирі. — Коли я нарешті зможу спокійно випити кави?
Але діти пішли в садочок, і з’явилися нові турботи: школа, уроки, гуртки, перші підліткові бунти.
Маргарита знову підганяла час.
Вона мріяла про той день, коли вони стануть на ноги, отримають дипломи та створять власні сім’ї.
Їй здавалося, що справжнє життя почнеться саме тоді, коли батьківські обов’язки нарешті будуть виконані «на відмінно».
І ось це сталося.
Час пролетів, як спалах блискавки.
Олег одружився і переїхав до столиці, Світлана знайшла свою долю за кордоном.
Гніздо спорожніло.
Маргарита нарешті отримала ту саму свободу, про яку мріяла десятиліттями.
Але разом із нею в двері постукала старість, про яку вона ніколи серйозно не замислювалася.
Свободи стало занадто багато, і вона виявилася холодною на дотик.
Більшу частину свого свідомого життя Маргарита присвятила кар’єрі. Вона не просто працювала — вона горіла своєю справою.
Обіймаючи посаду керівника на великому промисловому об’єкті, вона була жінкою-кременем.
Її кабінет завжди був заповнений людьми: підлеглі йшли за порадою, партнери прагнули підписати вигідні контракти, а колеги вважали за велику честь просто привітатися з нею в коридорі.
Її телефон розривався від дзвінків.
Вона відчувала себе важливою ланкою у великому механізмі. Кожен її крок був прорахований, кожне рішення — вагомим.
Маргарита Миколаївна звикла до того, що її думка є авторитетною, а її присутність — необхідною.
Вона часто скаржилася на втому від постійної уваги та нескінченних справ, не усвідомлюючи, що саме ця затребуваність була паливом для її внутрішнього вогню.
Прощання з роботою було пишним. Букети троянд, палкі промови про «неоціненний внесок», дорогий подарунок від колективу та обіцянки «заходити в гості».
Маргарита йшла на пенсію з гордо піднятою головою, плануючи, як нарешті займеться собою, читатиме книги та відпочиватиме.
Проте вже через тиждень після урочистостей у її квартирі оселилася тиша.
Це була не та приємна тиша, яка дарує спокій після важкого дня.
Це була глуха, вакуумна тиша небуття.
Раптом з’ясувалося, що о восьмій ранку нікуди не треба поспішати. Телефон, який раніше був продовженням її руки, тепер мовчав годинами, а потім і днями.
Колеги, які ще вчора клялися у вічній дружбі, миттєво зникли.
Виявилося, що їх цікавила не Маргарита як особистість, а її посада та можливості.
Без печатки та владних повноважень вона стала для них просто пенсіонеркою, сторонньою жінкою, на яку немає часу в робочому графіку.
Зараз, минуло лише пів року, як вона залишила службу, але Маргарита відчуває, ніби минула ціла вічність.
Сидячи у кріслі перед телевізором, вона з гіркотою розуміє, наскільки недооцінювала прості речі.
— Раніше я бігла від суєти, — шепоче вона сама до себе, — а тепер я віддала б усе, щоб знову відчути ту втому від справ.
Вечори стали найважчим часом. Коли сонце сідає, Маргарита Миколаївна дістає з полиці масивний альбом із фотографіями.
На чорно-білих та кольорових знімках зафіксовано іншу жінку — енергійну, усміхнену, потрібну.
Вона розглядає обличчя батьків, яких давно немає, чоловіка, що пішов у інший світ занадто рано, і маленьких дітей, які тепер стали зовсім чужими дорослими.
Діти. Це її найбільший біль. Вона чекала, що вони стануть її опорою в старості, але реальність виявилася іншою.
У Олега — дедлайни, бізнес-зустрічі та виховання власних синів.
У Світлани — інший часовий пояс і своє складне життя.
Короткі телефонні розмови раз на тиждень стали формальністю:
«Як здоров’я, мамо? Добре. Вибач, мені треба бігти».
Маргарита відчуває, як перетворюється на невидиму тінь. Вона потребує їхньої присутності, їхнього голосу, простого «ми заїдемо на вихідні», але ці слова звучать усе рідше.
Вона боїться бути нав’язливою, боїться здатися старою бабусею, яка вимагає уваги, хоча саме такою вона себе тепер і відчуває.
Самотність — це підступна хвороба. Вона не болить фізично, але вимиває з життя всі барви.
Маргарита дивиться на інших пенсіонерів, які гуляють у парку, і дивується: як вони справляються? Де беруть сили посміхатися?
Вона усвідомила головне: ми проводимо життя в очікуванні майбутнього, не помічаючи, що щастя було в тих самих «важких» буднях, у дитячому плачі, у робочих конфліктах, у метушні, яка нас дратувала.
Справжня образа не в тому, що прийшла старість, а в тому, що ми вчимося цінувати життя лише тоді, коли воно вже переходить у фазу вечірніх сутінків.
Зараз Маргарита Миколаївна вчиться жити в цій новій, тихій реальності.
Вона не знає, що буде завтра, але кожна сторінка її старого альбому нагадує їй: вона жила, вона була потрібна, і вона любила.
І, можливо, ця самотність — це просто час для того, щоб нарешті познайомитися з самою собою, без посад, звань та батьківських обов’язків.
Хоча серце все одно завмирає кожного разу, коли в тиші кімнати ввижається звук вхідного дзвінка від дітей.
Але чи винна вона, що в неї така старість? Чи це такі невдячні діти у неї тепер?
Фото ілюстративне.
